Піонерська млявість начебто першого ЛГБТ+ маніфесту в українській попмузиці.
Безфантазійний маніфест артистки Тучі у млявому колі побратимів та посестер з ЛГБТ-спільноти України.
Здається, що "Слеєрка" таки є першим ЛГБТ-маніфестом в українській попмузиці, оскільки інші приклади чогось подібного пригадати щось надзвичайно важко. І, здається, що тут таки не варто писати про те, що Туча щось занадто буквально підійшла до ідеалів кемпу.
Качає у цьому учнівському треці хіба що саунд та стартова іронія над розалітками. У всьому іншому нема ні іскри, ні пристрасті, ні фантазії. Ні тут любові, ані люті у цій зубатій стилістиці артисток на кшталт Rina Sawayama, Yeule, Dana Dentata чи Ashnikko.
Нічого зухвалого чи провокативного. Ці шрифти вже не працювали у Юріної, не працюють вони й тут. Металевих моментів вже почав цуратися навіть сам Паліндром. Цей кліп щось занадто довго йшов до глядача. Молоти та гайкові ключі у їхніх руках – це особлива комедія, де вони могли хіба що надихатися однією бандою зі стрічки Кобра (1986) зі Сільвестром Сталлоне. Портманівський відгомін з Чорного лебедя (2010), який тут мимоволі зринає, взагалі невідомо у який бік працює.
А от занадто простакувата лірика чомусь кудись поспішає. Своїми наївними інтонаціями починає нагадувати Вову зі Львова у миті його просвободівського піднесення праворуч ("Ми борці за вільну любов"). Агресія якась вже зовсім дитяча (момент про дурного) там, де маніфест затуляє всю фантазію. Іван Предтеча також був не надто приємною людиною, оскільки говорив все, що йому спадало на думку (у Скорцезе він чомусь нагадує когось з квір-комюніті, але то таке). А пророк Єлисей якось прокляв дітей, які обзивали його лисим. Плекання ізгойної інакшости у гетто для маргіналів – це, звісно, чудово, як і спроби вийти звідти. Але ж не з таким матеріалом.
Окремим питанням тут має постати те, чи взагалі нині можлива провокація або епатаж у мистецтві. Ще одне запитання виникає там, де секулярні неуки зустрічаються з церковними питаннями. Старі атеїсти хоча б знали, що вони стібуть, а нинішні вже зовсім не смішні у своїй недалекості. З іншого боку, які нині можуть бути претензії до Тучі, якщо навіть підлітковий плакатик Ґрети Ґервіґ у Барбі (2023) працює лише тоді, коли іронізує з усіх підряд.
Як на перше подібне відео в історії української попмузики, то най, звісно, буде, але у ширшому контексті воно швидко губиться поміж десятків кліпів на подібну тематику, де можна згадати всіх підряд від Scissor Sisters і до Orville Peck, Austra, Boy Harsher, Janelle Monáe, Years & Years, Troye Sivan, Perfume Genius, serpentwithfeet, Arca, Lawrence Rothman, St. Vincent. Для особливо олдскульних поціновувачів має добре зайти Patrick Cowley.
Умовно, чи не найближче Туча тут підійшла до Dorian Electra з цьогорічним треком "Sodom & Gomorrah", але й там їй ще є багато чого вчитися. Наївних релігійних приколів було у британки Shura у кліпі "religion (u can lay your hands on me)", яка ще коли демонструвала обопільні цілунки у "Touch".
А австралійці Cub Sport на цьогорічному альбомі "Jesus at the Gay Bar" (2023) також десь майже поруч.
З маніфестів цьогоріч найсильнішим наразі є трек Anohni and the Johnsons "It Must Change". Якщо хтось хоче чогось більшого, то можна ще згадати торішнього Mykki Blanco з треком "French Lessons".
Якщо ж зібрати всі гей-оргії у навколишніх кліпах, то цікавішого, аніж у Fischerspooner у треці "TopBrazil" ще 2018 року, не знайдеш (Сем Сміт зі своєю алісиною ніркою у костюмах хай десь далеко сховається).
У Тучі нині широченний вибір для натхнення, але чому так сталося зі "Слеєркою", хтозна. Без фантазії нині нікуди. Роботи незабаром заберуть вже все інше. Місцеві артисти мусять обов'язково плекати свою фантазію. Наприклад, як іспанці зі своїми традиціями сюру у кліпі El Guincho "Bombay" з альбому 2010 року "Pop Negro". Спільнота Тучі там також знайде для себе чимало цікавого.