Няшний маніфест хіпстерських принципів на прикладі котів.
Дитячий вихід львівської журналістки Галини Вдовиченко перетворюється на жонглювання всіма можливими у цьому контексті трендами. І так стає чи не першою євангелією хіпстерських принципів для широких, дитячих мас. Книга Вдовиченко апелює до фейсбучних дітей. Це вже більше бізнес-казочка про те, як потрібно лохам впарювати непотрібні їм речі (естетика !Фесту). Також це ще й дитячий конструктор з покроковою інструкцією ще однієї бізнес-стратегії мінливого щастя.
Ця мила кон'юнктура ринку намагається прищепити малим та дорослим ті святі істини, що у теперішньому (передапокаліптичному світі) не проживеш без мобільності та пластичності, а особливо – прагматичності. Після такого вивіреного маркетингу та такої кількості ключових слів навіть починаєш сумніватися у тому, що Вдовиченко сама писала цю книгу, бо якось занадто багато стирчить навколо вух фестівських продюсерів.
Нічого особистого (а тим більше гендерного та нерівного), звичайно, але вся її попередня творчість (у газеті Високий замок чи романи а-ля "Пів'яблука") аж ніяк не натякає на такий трендовий кругозір в окремо взятій книзі окремо взятої авторки.
Якщо ж немає жодних продюсерів, то варто лише здогадуватися, які ще приховані таланти втихомирює Галина Вдовиченко у своїх щоденній журналістській діяльності. Але якось логічно, що у всій тій запрограмованості (розумінні психології покупця) не має славнозвісної хімії дитячої книги. Книзі Вдовиченко, як і кав'ярні Стаса, бракує чогось важливого.
Бухгалтерське нанизування маркерів сьогодення (няшні котики, шоу-талантів, неповторність оригінальності, хіпстери з їхнім DIY та велосипедами, реп як нова поп-музика, гендерна рівність, політичні противсіхи, сленгові словечка), а також постійне перелічування котів з області хіпстерської каталогізації (а-ля топ-10 чогось) звужує повноту дитячих переживань до набору необхідних трендів (фейсбучне відсікання-уникання усього непотрібного).
Каталогізація створює видимість контролю над процесами, спрощує реальність і цим нагадує посортований світ Амелі, але без дещо спонтанного, а тому живого настрою.
Старомодність (еге ж) вирішила нахапатися модних, але таких чужих словечок і тому тут так штучно звучить увесь цей сленг (карочі, бєспрєдєл, спокуха, валити, не жени хвилю, ковбаситися, розводняк, пішла жара, хоча от вже, наприклад, надзюрити – лунає цілком по-домашньому), що так нагадує про невдалий приклад львівської журналістки Вергелес та її грішної журналістики.
Поза всім тим бізнесом, це таки казочка. І Вдовиченко десь розуміє, якою має бути інтонація книги. Десь вона також розуміє й те, що не може цього досягнути. Звідси тут стільки непотрібних вигуків та екзальтованих спроб механічно досягнути дитячої благодаті (яка ходить, де захоче і не підлягає внормуванню) через використання зменшено-пестливих слів. Розуміння цієї недосяжності у чомусь навіть дещо рятує книгу Вдовиченко, де так багато недолюбленості, нереалізованості та самотності у житті всіх котів та пані Крепової. Власне, ця фіксація і стає найкращим моментом у цій, звісно, що одноразовій книзі, яку більше не перечитуватимеш (хоча продовження там, напевне, буде обов'язково).
Поміж вдалих ідей (кіт-коментатор) є й чимало незрозумілих та навіть непотрібних для бізнесу асоціацій. Так перелік Іветт-Лізетт-Мюзетт апелює до Солом'яного капелюшка з геніальним Андрієм Міроновим (можливо, юнацької любові громадянки Вдовиченко). А там, через кота Кутузова, і до Діамантової руки. Тобто фільму про кримінальні способи заробляння лаве шляхом намахування різних лопухів та лохів. Хоча Солом'яний капелюшок також про комерцію, про шлюб з розрахунку, такий собі стартап, хоча кожен шлюб – це стартап.
Постмодернізм – це добре, але ті благальні погляди котика зі Шрека доречні хіба що у якійсь газетній статті, аніж у серйозній книзі. Танго з котом нагадує епізод з діснеївського серіалу Dog with a Blog, де песик Стен (який вміє розмовляти) танцює танго з Хлоєю.
Також помітні традиційні проблеми української дитячої літератури з іменами персонажів, тому що Хавчик – це ще добре, але Ковбасюк, Ля Сосис, Сордель, Шкуряк, Шпондермен (хоча ще ніхто так не опускав з небес на землю вакарчукову псевдо-романтику "Я не здамся без бою") – вже перебор. А коли коти їдуть на свій перший бенефіс у нерозкрученій кав'ярні Стаса та його бізнес-партнера Олеся, то цей вояж синонімічно супроводжується словом прайд, що у галицьких палестинах наразі має однозначне тлумачення чогось пов'язаного з геями та лесбійками. Бо хто відразу здогадуватиметься про дружній колектив родини котячих, якщо відразу є лише аналогії з таким розкрученим трендом?
То це коти – геї (вони вриваються у життя пані Крепової зі закритого підвалу, тобто місця, де якщо не мама Нормана Бейтса сидить, то точно якась потвора) чи то геї – це інфантильні хіпстери Стас з Олесем (усі передумови присутні)?
Поза тим, інтервенція невловної пластичності (котів-коучів) у міщанську благодать пані Крепової (плюс пана, який нарешті може послабити краватку і розстібнути піджак) та консервативне життя хіпстерів-конформістів (цих предтеч нової тоталітарності) намагається скерувати своїх учнів до артистичної комерції, до вміння впарити щось настільки непотрібне так артистично, щоб споживач вже не уявляв свого життя без нього (стилістика !Фесту).
І не так впарити, як надати цьому процесові флеру обраності та винятковості, тобто сакрального статусу. Обов'язково має бути нюх на тренди, на випередження трендів, оскільки коти-танцюристи швидко набридають у мінливому світі інформаційного суспільства, де сьогодні мемами ще є котики, а завтра – вже можуть бути страуси.
І можна довго гадати, що ж було спочатку: книга Вдовиченко чи котяча кафешка на Коперніка (з бідними котиками) та хіпстерська на Теодора (з бідними сусідами), але якщо одночасно, то вже можна говорити, що у навколишньому повітрі витає не лише Христос, але й місцеве вміння робити бабло з повітря. А лохи та лопухи й так спраглі такої комерційної уваги, оскільки у їхньому міщанському житті зіяє пустка, яку вони вперто намагаються заповнити колекціонуванням яскравих коробочок з-під продуктів.