Моя грішна журналістика

Маразми грішної журналістики

олександр ковальчук,  15 серпня 2014

Приватний аншлаг львівської журналістки Тетяни Вергелес у фейсбучному ескапізмі.

У книзі відомої львівської журналістки Моя грішна журналістика майже усе погано, окрім ритму, але й той десь після 230 сторінки починає теліпатись віслюковим хвостиком.

Ритм карбує революційний крок поки у заслуженої журналістки Вергелес ще є якісь мінімальні ідеї. Коли вони зникають, то її книга стає схожою на оскарівський спіч, де згадують усіх, усіх, усіх і навіть Ісуса Христа та Діву Марію. Починається тотальний неймдроппінг ледве не всієї місцевої публіки від П'єцух до Хомина та Параски (повний перелік потрібних прізвищ можна побачити на 282 сторінці) і це ще без усіх од безсмертним подвигам команді ЗІКу.

Наприкінці у книгу запихається вже усе, що потрапляє під руку разом з цілими фейсбучними постами самовтішальної забави українців навколо сороміцької лексики сраки (хоча б могла більше написати про аміак). Вергелес так кон'юнктурно згадує про Радика, бо його прізвище зараз тегується у багатьох новинах, і навіть реабілітує Миколу Савельєва за фривольні віршики. 300 сторінок для такої сентиментальної творчості – це перебор, але у книзі постійно трапляються якісь попсові моменти, які сміливо можна пропускати не реченнями чи абзацами, а цілими сторінками.

Таке студентське розбавляння рефератів несуттєвою водичкою – та мінус верегелесині інтерв'ю з відомими персонажами – і це б була брошурка 50-70 сторінок. Але 50-70 – це не солідно, а от вже 300 – це вже круто, бо розмір був і залишається важливим. Бо важлива кількість знаків, грубість книжки, кількість, а не якість. Спогади про Львів, дитинство та журналістські пригоди без реклами ЗІКу та інтерв'ю – і це був би більш-менший адекватний варіант Моєї грішної журналістики, бо деякі фрагменти з її ФБ кращі, ніж уся книга.

Це був би поетизований бабський наїв дівчачого щоденника під подушкою з усім необхідним сюсюканням димінутивів, але з твердими горішками Димінського. А так це весела мордочка одинадцятикласниці у фартушку, яка нарешті добралась до творчості Подерев'янського. Уся книга Вергелес – це ефект Фейсбуку, де люди намагаються здаватись кращими, ніж вони є насправді. Прикрашати реальність та перебільшувати можливості і навіть кокетливо називати себе стервою.

Вростати у фейсбучний ескапізм і постійно причитати у фальшивій позі розгубленості про неготовність до війни. Повчати у стилі попсовика Коельйо, цитувати великих авторитетів та зізнаватись у любові до Віктора Франкла. Звичайно, що тут треба бути дещо поблажливим до таких бабських примх (у москалів є чудесно слово "блажь"), бо як заповідав мудрий Шерлок Холмс: "Небезпечно забирати у тигриці тигреня, а у жінки її ілюзії".

Самонавіювання Вергелес хоче бути сучасним, тобто актуальним. І тому тут стільки недоречного використання молодіжного сленгу, який ніхто не використовує з часів кончини олбанського языка, і з яким авторка більше схожа на кострубатого мутанта, який не надто успішно поєднав у собі голодний совок та дикий капіталізм. Вергелес і деякі львівські (та українські) газети вважають, що це весело, що це гумор, що це самоіронія, але й це ілюзія, тобто – маразм. І якщо тут й є якийсь гумор, то це саме маразм – самоіронія організму над своїм ілюзорним власником.

Тут більше смішно з того, як сумно Вергелес намагається бути смішною, як набундючено козиряє настовбурченими фібрами фейсбучної душі, як фейково намагається бути розкутою тру та недоречно вживати набридливі кліше: "реалізм нервово курить збоку", "Фройд би плакав", "обняти й плакати", "пуститися берега", "тєлєга".

Не має тут у неї відчуття слова та доречності інтонації, бо більше треба було слухати слова Дідули про Вінграновського. Принаймні добре, що вона здогадується про існування репера Сяви та читає Ю Несбьо, бо Лис, Дочинець і Роздобудько – це не зовсім парафія інтелектуалів з ЗІКу.

Рекламні оди ЗІКу у Моїй грішній журналістиці живуть у якомусь паралельному світі. Саме там процвітають сентиментальні документи про безсмертні подвиги ЗІКу та піонерки львівського гламуру Тетяни Вергелес, зокрема. Вона періодично зазначає про якесь міфічне тролення ЗІКу, хоча навіщо тролити ЗІК, якщо він сам себе тролить?

ЗІК в інфантильній уяві Тетяни Вергелес – це азарт, енергія та драйв, а зіківчани – творці та не завжди комфортні інтелектуали. І тут справді треба бути милосердним, наче Христос, щоб дико не сміятись від таких утопій на всю вулицю. Тут ЗІКу пощастило, що вони не самотні у своїй міфотворчості, бо ще ж є анемічно-інтелектуальний zaxid.net. Вергелес згадала усіх та всіх, а також особливо похвалила Кісеру та чомусь менше Добродомова. Краєм ока вона згадала Балинського, щоб згодом кинути йому у вічі оте зневажливе "бо саме він всюди фігурує" (засновником ЗІКу).

Так вилазить ще одна потенційна іпостась Моєї грішної журналістики – стати джерелом місцевих пліточок та пересудів. Вергелес наїхала на Високий Замок за особливу любов до Юлі (бозє-бозє).Вергелес назвала Тягнибока  вродливим та розлилась симпатіями до ВО "Свобода" (і це на ЗІКу та за ще живого Остапа Дроздова?) Вергелес згадала усе і всіх, але сором'язливо надіслала усіх пошуковців її костенківських маразмів у Кабінеті в Google.

Її багатосторінкову епітафію своєму поколінню можна було б вважати нешкідливою маячнею, якби такі маразми не перейшли на нове покоління львівських журналістів, які вважають, що така творчість Вергелес є смішною та іронічною.

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.