Андрій Гречило та перейменування вулиць у Львові
Доктор історичних наук Андрій Гречило про перейменування вулиць у Львові.
Доктор історичних наук, член комісії з найменування та перейменування назв вулиць, провулків, проспектів, площ, скверів та споруд у місті Львові, а також прoвідний науковий співробітник Львівського відділення Інституту української археографії та джерелознавства ім. М.Грушевського Національної академії наук України Андрій Гречило на засіданні круглого столу клубу "Великий Львів".
Питання про перейменування львівських вулиць стало актуальним у зв'язку з російською агресією. Масово пішла хвиля перейменовувати те, що недокомунізували чи недоперейменували, тим більше, що не так давно, у 2015 році, прийняли закони про декомунізацію. Народ подивився, що в містах залишається повно слідів русского міра, особливо в найменуваннях вулиць та площ, і тому цей рух набрав сильної динаміки.
Зокрема, у Львові створились ініціативні групи, які намагалися знайти, що б ще перейменувати, що є маркерами радянської доби чи русского міра. Тобто в насамперед найменування вулиць розглядалося як політичний фактор, фактор пропаганди, що впливає на свідомість.
І я можу з цим погодитися, оскільки для мене було загадкою: як у якомусь Дніпропетровську чи Краматорську дитина ходила до школи повз пам'ятника Леніну чи вулицею Дзержинського, а їй розповідали, що Ленін знищив УНР, а Дзержинський – кат українського народу. Що в голові тієї дитини може залишитися, яким громадянином її виховували, щоб потім сприймати цю Україну як цілісну та свою державу? Наслідки цього ми бачимо у великій купі колаборантів, різних ЛНР/ДНР. Так що маємо відповідь на це запитання – це має політичне значення.
Що стосується Львова, то у нас цей процес активно відбувся ще на початку 90-х років, коли я був депутатом Львівської міської ради. Очевидно, що декомунізація пішла відразу з перших сесій, люди вимагали здійснити перейменування, хоча на той час ще існував Радянський Союз. Була загроза того, що ради вищого рівня могли скасовувати ухвали рад нижчих рівнів, або за протестом прокурора могли прийматися судові рішення, а тому ухвали про перейменування скасовували. Тому протягом першого року нашої каденції, у 1990 році, до цього питання підходили обережно.
Ще за радянських часів при Львівській міській раді створили топонімічну комісію. У 80-ті роки та особливо вже з початком забудови Сихова, де з'являлися нові вулиці, ця комісія давала свої пропозиції. Здається, що у 1989 році за її поданням у Львові з'явилися вулиці Скрипника, Чукаріна та Опільська. У складі цієї комісії був вже покійний, а на той час заступник директора Центрального державного історичного архіву Орест Мацюк. Саме він запропонував назвати вулицю Опільською, за мікротопонімом, що пов'язаний з місцевою історією.
Ця ж комісія вже в новому форматі почала працювати разом з депутатами у 1990 році. Першу ухвалу винесли у липні-серпні, і якщо я не помиляюся, то вона називалася "Про повернення історичних назв". Я тоді був депутатом від округу в районі вулиці Київської, і тому намагався, щоб до цього списку потрапили дві вулиці "парадоксу демократії". Тоді вулиця Глибока називалася Чекістів та перетиналася з вулицею Демократичною (нині – Новий Світ), а це два взаємозаперечні поняття. Тому я наполіг на тому, щоб цим вулицям повернули історичні назви. Тоді також повернулися: Замарстинівська, Личаківська, Клепарівська, Пасічна, Медової Печери, Шептицьких (колишня Кірова). З'явилися й нові назви: Івана Мазепи та Михайла Грушевського.
Найбільше проблем було з однією з центральних вулиць – вулицею Фрунзе. Робоча група та комісія пропонували повернути їй одну з історичних назв – Жидівська, але ця пропозиція вперлася в радянське сприйняття того, що сама назва Жидівська є образливою. Серед депутатів у нас був представник Єврейського товариства Бенціон Кортлик, і тому запропонували назву Єврейська.
Але частина депутатів зауважили, що ця назва не є історичною. Кожен депутат намагався висловити свою думку з цього питання, і тому до кінця дня вже голосували за будь-що. Я схилявся до думки зняти цю позицію, а пізніше запропонувати назву вулиця Золотої Рози, щоб ознакувати цей єврейський квартал та синагогу, як тут існувала. Принаймні ця назва є милозвучною та прив'язується до львівської історії та конкретного архітектурного об'єкта. У результаті вийшли на варіант вулиці Староєврейської. Не зовсім вдалий, як на мене, оскільки логічно, що коли є Староєврейська, то мала б бути й Новоєврейська, якої немає.
Цей компромісний варіант затвердили, але саме обговорення так всіх дістало, що я тоді на президії запропонував передати повноваження щодо перейменування вулиць на міськвиконком. Тому що коли розглядали бюджетні питання, то не дочекаєшся обговорення, а тут спеціалістів – аж гай гуде. На це всі погодилися. І у 1991 році справи пішли значно веселіше. 21 січня рішенням виконкому №1 перейменували 95 вулиць. Рішенням № 336 від 29 серпня 1991 року переглянули назви 115 вулиць. Фактично за період нашої каденції до 1994 року та згодом, десь частково у 1995 та 1996 роках, за другого скликання, перейменували майже 500 вулиць. А щоб уявляти загальну картину цього процесу, то у Львові є майже 1300 вулиць.
Я входжу до комісії з перейменування з 2000 року. У 90-х роках я не мав бажання тим займатися. До складу комісії тоді входили: Орест Мацюх, Іван Сварник, Андрій Дорош, Роман Крип'якевич та Богдан Якимович. Я часом заходив на їхні наради, що відбувалися в архіві. Вони розділили між собою функції: один готував пропозиції щодо діячів культури, другий – військових діячів, третій – політичних, інші вивчали ще якусь ситуацію, і таким чином напрацювали чимало варіантів для перейменування 500 вулиць. І за 5-6 років Львів позбувся радянського ідеологічного багажу.
Однак тоді залишили найменування на честь російських діячів, які не мали явного радянського чи антиукраїнського бекграунду. Тому залишилися вулиці Тургенєва, Рилєєва, Брюллова та Чехова. Хтось був українського походження, а хтось був другом Шевченка тощо. Такий підхід був правильним на той час. Зрештою, завжди треба мати якийсь резерв. Місто – це живий організм, життя не зупиняється на одній хвилі перейменувань, завтра виникає потреба назвати на чиюсь честь вулицю, а вакантних вулиць немає.
Нещодавно перейменували вулицю Скрипника, яка з'явилася на львівській мапі в 1989 році, оскільки на той час його сприймали мало як не дисидента. Однак він також був радянським діячем і формально вже підпадав під дію закону про декомунізацію 2015 року, тому що обіймав високі посади в радянському уряді, але перейменували лише тепер. Тобто ресурс меморіалізації Скрипника у Львові вичерпався, і закономірно, що цю вулицю також внесли у список на перейменування.
Отже, у Львові багато років поспіль підготовкою питань про перейменування займалася комісія, яка готувала пропозиції та розглядала те, що запропонували громадяни. А громадяни у нас мають досить буйну фантазію. З 2000 року було чимало не лише цікавих, але й дурнуватих пропозицій. Були, наприклад, пропозиції перейменувати вулицю Зелену, оскільки там хтось побачив назву "з ісламським підтекстом".
Цього разу, замість того, щоб передати всі пропозиції на розгляд комісії, міський голова створив окрему робочу групу, яку наділено фактично тими ж функціями, що й комісію. І це було дещо дивно.
До складу комісії, яку створили на сесії Львівської міськради, входять за посадою секретар ради, кілька чиновників з відділу культури, представники кількох депутатських фахових комісій, за посадами – декани філологічного, історичного факультетів університету, директор Інститут українознавства, а також два експерти: директор Обласної універсальної наукової бібліотеки Іван Сварник та я як співробітник Інституту української археографії НАН України.
Садовий вніс до складу новоствореної робочої групи, окрім ініціаторів, також й депутатів, але цього разу – голів політичних фракцій. Тобто створили паралельну структуру. Однак ухвала сесії є вищим документом, ніж розпорядження міського голови, але Львів має свій колорит, тут сприйняття реальності відбувається за іншими мірками.
Всю цю ситуацію дещо зіпсувала реакція одного депутата, який входив до комісії з перейменувань. Він обурився та публічно заявив про створення паралельної структури. Щоб зам'яти скандал, зібрали тоді всіх разом, і тому робоча група розрослася до 20 членів. Керівником робочої групи став заступник міського голови Андрій Москаленко. Я його попросив пояснити те, за яким принципом прийматимуться рішення, оскільки комісія мала своє положення про роботу, а робоча група взагалі невідомо за якими принципами прийматиме рішення. Відповідь була така – консенсусом.
Спершу був довжелезний список того, що хотіли перейменувати. У революційному запалі люди захопились та почали вносити у той перелік все, що здавалося їм радянським. Наприклад, внесли вулиці Корейську та Китайську. Їх вдалося відстояти та забрати з переліку. Після такого недружнього акта можуть бути наслідки, адже Китай уважно стежить за такими проявами. А Корейська – це також назва за національною ознакою, без прив'язки до держави, Північної чи Південної.
Була пропозиція перейменувати вулицю Алішера Навої, але ж він не комуніст, а представник середньовічної культури народів Середньої Азії. Подібна історія й з Яном Жижкою – на його честь є вулиця в центрі міста. Їх зі списку на перейменування також вилучили. Натомість не все нейтральне вдалося відстояти. Наприклад, вважали, що радянськими є назви Заводська та Металістів. Я пропонував залишити їх у резерві, але їх таки подали на перейменування.
І ще три вулиці: Братську, Визвольну та Переможну. Дві з цих вулиць знаходяться в Кривчицях, з'явилися вони в 1962 році, коли жодної круглої дати не відзначали. Кривчиці тоді приєднали до Львова, одна з цих вулиць називалася Зелена, а інша – Глибока. Оскільки у Львові вулиці з подібними назвами вже були, то їх потрібно було перейменувати. Це був період хрущовської відлиги й вулиці назвали більш нейтрально. Їхні назви є актуальними навіть сьогодні.
Однак більшість членів робочої групи проголосувала за їхнє перейменування. Зараз маємо проблему з Переможною, оскільки мешканці прийшли на засідання робочої групи та сказали, що вони не хочуть змінювати назву вулиці. Довелося також повоювати за площу Липневу та вулицю Лютневу. Це нормальна практика називати площі та вулиці на честь місяців, у нас ще є вулиця Квітнева, Травнева та Січнева. Дехто з членів натомість доводив, що це радянські назви, що пов’язані з днем визволення Львова (Липнева). Але це дурниці, адже була у Львові вулиця 27 липня, що чітко акцентувала на цій події.
Зрештою у межах Львівської тергромади вибрали 53 вулиці, зокрема 41 у Львові, у Винниках та Рудно – по 5. У Рудному ініціативу взяв на себе місцевий священник, і вони оперативно подали пропозиції щодо перейменування. У Винниках збиралися краєзнавці та колишні міські голови, вони також подали пропозиції з якими ми погодилися, і ці вулиці пішли в першому пулі на перейменування.
Для чого називаються вулиці?
Ми говорили про політичну складову, але вона не є основною. Вулиці та площі називаються насамперед для полегшення орієнтації в просторі міста. Ще з давніх часів люди орієнтувалися за Сонцем, сторонами світу. Коли подивитися на інші країни, то в них буває, що цілі райони називаються Вест-Енд, Іст-Сайд, Седермальм. Не треба бути поліглотом, щоб зрозуміти, що це є західна частина міста, а це – східна тощо.
В Україні та у Львові з цим є проблема, оскільки нарід важко уявляє собі, де є північ чи південь. У Львові є, наприклад, ринок "Південний". Для мене завжди було загадкою, чому так, тому що він мав би бути на південь від середмістя. Проте на південь від центру міста йде смуга, що закінчується Сиховом. Зрозуміло, що ринок "Південний" туди не потрапляє, оскільки розташований на південному заході. Він навіть не є на півдні від сусіднього Кульпаркова, тобто логіку такого найменування зрозуміти важко.
Але якщо подивитися загалом в Україні, то в Києві є "Південний залізничний вокзал", який також не має чіткої південної орієнтації. У нас навіть досі існують Південна (з центром у Харкові) та Південно-Західна (з центром у Києві) залізниці. Очевидно, що така орієнтація є поглядом з Москви. І цей рудимент досі залишився у нас під час війни. З українським глобусом є серйозні проблеми, у нас це не працює.
Чи є єдиний підхід до назв вулиць?
Жодного канону щодо назв вулиць немає. Але можна назвати так, що буде порядок, а можна зробити так, що буде хаос. У тих містах, що розбивалися з нуля, у чистому полі (наприклад, Едмонтон чи Мангеттен у Нью-Йорку), переважно є чітка сітка вулиць, горизонтальна-вертикальна, з півночі на південь, зі сходу на захід. Тому особливо не заморочувалися, вулиці назвали за номерним принципом, в один бік – стріт, в інший – авеню. Для орієнтації в місті це добре, бо якщо вам потрібно потрапити на 10-у вулицю, а ви знаходитися на 1-й, то ви розумієте, що потрібно пройти дев'ять кварталів.
Коли містобудівельна структура склалася історично, і коли вона не мала закладеного регулярного принципу, то вулична мережа прокладалася доволі хаотично, іноді там, де корови ходили на водопій. Люди раніше називали вулиці за принципом з прив'язкою до місцевих об'єктів, культових споруд, наприклад, площа Юра, площа Домініканська чи Кармелітів, або ж конкретних об'єктів: вулиця Валова. І це полегшувало орієнтацію.
У Львові є єдина регулярна, чітко орієнтована зі сходу на захід вулиця, це частина вулиці Бандери біля Політехніки. Ще одна проблема, що в межі міста поступово входили навколишні селі з їхніми містобудівними структурами: Кульпарків, Богданівка, Сигнівка тощо. Номерна система однозначно не для Львова. Оптимально, коли під час забудови нових кварталів у архітекторів була б можливість закладати й назви вулиць, з якимсь логічним пов'язанням між собою. Я це називаю кущовим методом. Такі приклади у Львові є.
У 1930-ті роки забудовувався район теперішньої вул. Княгині Ольги. Розповідають, що це будували квартал для морських офіцерів, і тому назви були пов'язані з цією тематикою: вулиця Балтійська, Окрентова (Корабельна), Матроська, Морська, Морська Бічна. На Левандівці, де колись було летовище, залишився квартал, пішла забудова: Пропелерна, Моторна, Льотніскова та Ангарна.
Оскільки в пам'яті людей збереглося те, що там було летовище, тому такі назви вулиць дозволяли там орієнтуватися. Навіть у радянський час в назвах вулиць зберігалася певна логіка. Наприклад, це дві паралельні вулиці – Карла Маркса та Фрідріха Енгельса. Єдиною загадкою там було лише те, чому вулиця Маркса була коротшою? Біля головного корпусу Політехники вулиці назвали Політехнічна, Архітекторська та Професорська. Це було вдало, і ці вулиці було просто знайти.
Групи львівських топонімів
– На честь історичних осіб, культурних, наукових релігійних діячів, святих апостолів, покровителів. Також в цю групу входять вулиці, що назвали на честь міфічних і казкових істот (наприклад, вулиці Вернигори та Чугайстра) – загалом близько 550 найменувань, це 43% всіх вулиць у Львові.
– Місцеві мікротопоніми, найменування міст, гір, озер, морів, регіонів: Під Дубом, Новий світ, Личаківська, Азовська, Городоцька.
– Національно-етнічні представництва: Вірменська, Сербська, Бойківська, Гуцульська, Шведська.
– Назви на честь інституцій, організацій, ремісничих цехів: Січових Стільців, Пластова, Шевська.
– Види діяльності, заняття, професії, станові групи: Хімічна, Студентська, Лижв'ярська.
– Історичні події. Площа Коліївщини, Соборності, вулиця Листопадового чину (раніше були ще вулиці конкретними датами: 27 липня, 3 травня, 17 вересня).
– Міські об'єкти: Валова, Підвальна, Замкова, Архівна, Бібліотечна, Двірцева.
– Рослини та птахи: Бузкова, Черешнева, Грибова, Орлина, Лебедина, Соколина. Цікавий момент тут у тому, що птахи є, а от тварин немає.
– Кольори, метали, мінерали: Зелена, Мідна, Рожева, Червона, Золота, Базальтова, Гранітна.
– Форма об'єкта чи місцевого рельєфу: Крива, Широка, Глибока, Крута.
– Пори року та місяці: Весняна, Лютнева, Березнева, Квітнева.
– Інші характеристики: Весела, Тиха, Сонячна, Зоряна, Вітряна, Привітна, Радість.
– Номерний принцип мають три групи провулків: шість Топольних, десять Скнилівських та шість Заозерних.
Ясно, що цей поділ досить умовний, а назви в окремих випадках можуть стосуватися кількох груп: наприклад, іменна пл. Св. Юра вказує й на міський об'єкт – собор Св. Юра; вулиці Пекарська, Шевська чи Кравецька вказують і на професії, і на ремісничі цехи.
Львів на початку 1990-х років позбувся поняття бічних вулиць. Хоча це й полегшувало орієнтацію, але комісія тоді вирішила їх ліквідувати. Були, наприклад, вулиця Радість та Бічна Радість. Чинний закон також забороняє нові присвоєння імен тієї ж особи більше, ніж одній вулиці, площі чи скверу.
Отже, згідно з розпорядженням міського голови у нас відбувається не лише декомунізація, але й деколонізація. З 41 вулиці, які пішли на перейменування у Львові, 31 були названі прізвищами, 4 – мали назви регіонів та народів Росії (Курильська, Дагестанська, Чуваська, Коряцька), 2 – пов'язані з місцевими промисловими об'єктами (Заводська, Металістів), 3 – з досить абстрактними назвами (Братня, Визвольна, Переможна).
Щоб не зупинятися детальніше на 32-х іменних вулицях, зазначу лише, що тут мова не йшла про оцінку конкретних осіб – добрі вони чи погані. Більшість з них – це діячі російської науки та культури, тому їх не торкнулося перейменування у 1990-х роках. Але вони нічим не пов'язані зі Львовом, у радянський час їхніми іменами називали вулиці фактично в кожному українському місті, що мало створювати тло російської присутності та домінування в усіх сферах життя.
З переліку відразу довелося вилучити ще дві вулиці, яких фактично вже немає. Нині вулиця Карла Россі – це асфальтована доріжка від вулиці Личаківської до стадіону СКІФ. Тому приписані до неї три номери запропонували приписати до вул. Черемшини. Вулиця Курильська також вже нема, а один номер приєднали до вулиці Буйка.
На робочу групу надійшло понад 200 пропозицій щодо перейменування. Понад 90 відсотків запропонованих назв – це найменування на честь осіб. Чомусь у багатьох склався стереотип, що саме таким чином можна зберегти пам'ять про окремих людей. Але насправді подібну меморіалізацію варто проводити різними способами: встановлювати інформаційні чи меморіальні таблиці, присвоювати імена діячів міським бібліотекам, школам та іншим комунальним закладам. Чудових людей чимало – вулиць у Львові замало.
Треба ще зважити на те, що життя на цьому не завершується, і незабаром вже знову потрібно буде називати вулиці на честь видатних осіб чи поді. Кількість нових вулиць у місті, певне, не зросте (за нової забудови ще й можуть знести старі невеликі вулички), тому у місті необхідно мати якісь резерви, що придатні до майбутніх перейменувань. З цих міркувань у питанні нових іменних вулиць доцільним є вшанування передовсім найвизначніших осіб, які відіграли важливу роль не лише у житті Львова, але й України. Наприклад, добре, що вдалося перейменувати вулицю Скрипника на честь такої яскравої особистості, як Михайло Горинь.
В умовах загострення російської агресії проти України очікуваним є й зображення у міській топоніміці героїки боротьби із загарбниками. Тому 30 червня на карті міста поблизу аеропорту з'явилися вулиці Чорнобаївська та Гостомельська, відомі якраз завдяки успішним діям Збройних Сил України на місцевих аеродромах. Топонімну назву Херсонська отримала й вулиця на Новому Львові, де вже згруповані вулиці, що названі на честь інших обласних центрів – Луганська, Запорізька, Сумська, Тернопільська. А вулиця Козланюка, яка в 1946–1966 роках мала назву Маріупольська, нині називається Героїв Маріуполя.
У Львові бракує назв інституційних і родієвих назв, які були б знаковими для України та міста. Передовсім пов'язаних із тими подіями, які відбувалися саме у місті, а також відіграли визначну роль у національному відродженні. Тут мова і про події 1848 року, і про Українську революцію 1917-1921 років, і про подальшу боротьбу за Незалежність. Заслуговують на вшанування й різні організації, які розвивали українське суспільне та культурне життя. Тому ми пропонували, щоб у львівській топоніміці з'явилися вулиці та площі: Весни Народів, Галицької Армії, 22 Січня, Союзу Українок, Сокола-Батька тощо.
Не варто також нехтувати й назвами, які можуть розвивати символізм Львова. Цікаво, що на Підзамче є вулиця Огіркова, яку так назвали ще 1871 році, ще й з прив'язкою до місцевої традиції. Вона пережила і Франца Йосифа, і Пілсудського, і Сталіна, і Брежнєва! Тому як мінімум заслуговує на проведення львівського "Свята огірка" та захисту від посягань на зміну такої назви. Натомість легенди про "Львівську каву" наразі жодного уособлення в перейменуваннях вулиць не мають. Тому добре, що погодилися на нашу пропозицію присвоїти найменування "Кавова" теперішній невеличкій вулиці Михальчука, де можна буде організувати чудовий громадський простір та творити нові легенди Львова.
Для чого проводили громадське голосування?
Чинний закон визначає, що рішення приймаються після громадських обговорень, але він не регламентує те, яким шляхом його проводять. Це може бути у форматі засідання чи у форматі інтернет-голосування. На робочій групі відразу визначили, що результат голосування дає один додатковий голос під час прийняття рішення. Для вшанування героїв українсько-російської війни планується створити простір у Парку культури ім. Богдана Хмельницького.
Зрештою, і назва парку, і такий меморіальний об'єкт логічно пов'язані з сусідньою Академією Сухопутних військ, і вулицею Вітовського, і новою вулицею Галицької армії (раніше – Глінки). Тому варто ще раз повторити, що меморіалізація може відбуватися у різних формах, а не лише через назви вулиць. Бюджету міста перейменування обходиться лише у вартість виготовлення нових табличок.
