Андрій Середа: Зараз час для маршів і вальсів
Розмова з лідером гурту Кому Вниз, легендою українського року Андрієм Середою.
На початку місяця у Львові таки відбувся сольний концерт гурту. А от Прокидання з Кому Вниз на Флюгерах Львова скасували через політичні події в країні.
Культовий гурт презентував у Львові альбом "4", який музиканти записали до 200-ліття Тараса Шевченка.
Андрій Середа розповів не лише про цю роботу, а й про стосунки зі Львовом і львівськими музикантами, про знакові події, про ситуацію в країні і в якому напрямку рухатись.
Роль Шевченка у творчості Кому Вниз помітна і, напевно, Ви не могли собі дозволити оминути увагою його ювілей?
Вперше у творчості Кому Вниз так скоро зробили, хоч невеличкий, але альбом. Ми просто розуміли, що це кров з носа.
По-перше – це містично, це 200 років, наступний ювілей ми поряд з ним зустрінемо. І також поезія Шевченка співпадає з тим, що в Україні зараз відбувається.
Важко було з вибором текстів?
Само все якось вийшло. Я давно читав "Байрак", а тут він мені виринув з пам’яті, і мелодія вийшла, сподобалось.
А стосовно Глави 14, я ніколи не думав, що до цього вірша можна музику написати.
У Шевченка є дві речі, за які він несе відповідальність, як Бог – це сцена вбивства Гонтою двох синів у "Гайдамаках", треба бути або божевільним, або геніальним, щоб таке написати. А друга річ – це "Глава 14".
Я знав, що я ніколи в житті не буду писати музику на ці слова, але почав читати цей вірш повільно і само прийшло.
У 1989 році Ви взірвали публіку піснею "Суботів" на фестивалі Червона Рута, як ви дійшли до Шевченка тоді?
Тоді була суб’єктивність щодо Шевченка, народжена в родині, в школі. Те, що ми винесли ці речі, коли створився Кому Вниз, то було лиш виховання.
А вже зараз є інші фактори, які впливають, є багато осередків, де ти можеш знаходитись і бачити прихильників і вчителів, які тобі допомагають енергетично.
Більша територія взаємодопомоги, а колись була впевненість у своєму маленькому конкретному осередку.
Не страшно було братись на початку 90-х за такі тексти?
Боги нам страшенно допомогли. Чим молодша людина, у неї відсутня загальмованість і застереження від небезпеки, вона може пройти Крим і Рим, вона може взяти все.
Немає у світі впевненості, є наше відношення до цього, якщо ми впевнені, то воно таким і буде. Все реалізовується так, як ти віриш.
У Києві тоді не було жодної соціальної команди, яка б трішечки чіпляла те, що навколо тебе.
Були романтики, були містики, були ті, для яких музика заради музики, але не було такого, що штурму драм. Для нас головне думка.
Почали потім по-тихеньку з’являтись, але у мене таке враження, що ми були перші, які вирвались у понятті соціальної музики.
На скільки сумісна музика і пропаганда?
Є багато класних випадків в історії, коли існують цілі інституції для посвячених людей. Є люди, які можуть щось пропагувати і народжувати щось.
Я чим далі живу, розумію, що є багато речей, які не пояснити розумом, ні математичними розрахунками.
Є такі речі, які знаходяться незалежно від нас і ми самі маємо до них прийти. Назагал – це ідеологія, це пропаганда, це класна штука, я завжди хотів, щоб у нас був інститут пропаганди.
Кожна країна має свої історичні дані, їх треба витягувати і пропагувати. Якщо у нас є протидія між Сходом і Заходом стосовно бойових звитяг тої чи іншої армії і через совдепівських політиків, які розколюють країну, то у нас є попередня історія, на яку треба акцентувати.
Є між нами люди ексклюзивні, які можуть об’єднати минуле і теперішнє, це дає нам можливість рухатись, чим більше знаєш, тим менше енергії витрачаєш, менше садиш серце.
А музикант має всі позиції, ні в якому разі не можна це вважати пропагандою, ні ідеологією.
Це люди, оскаженіла суміш емоційності, а коли є добрий текст, то і свідомість до цього долучається.
Крім емоцій, у нас є великі знання, музиканти можуть робити, що завгодно. Тільки слід пам’ятати, коли говорять гармати, музи мають мовчати.
Коли нам пропонували грати у часи військових дій, ми відмовились, тому що у таких випадках треба тільки марші грати, і як козацькі лави, з музикою йти на ворога.
А сцена підтримки не може бути, бо підтримку вже створили, оці люди від мистецтва. Починаючи від Шевченка, до князя Святослава.
23 років минулого з часу здобуття незалежності і наче повертаємось у той самий пункт, яких помилок слід уникати, як вийти з цього кола?
Тоді було більше емоцій, а зараз вже народжене те покоління, яке знає, хто їм заважає, а хто може допомогти.
Єдине, треба використовувати тих людей, які вміють тримати зброю, кожен має займатись своєю справою.
Зараз емоції налаштовані на той факт, що людина займається тим, що може робити найкраще. У Кому Внизу, дякуючи долі, воно так було завжди.
Різниця полягає в тому, що є більш врівноважене і тверезе ставлення до ситуації, яка відбувається.
В якому напрямку має рухатись Україна?
Ми повинні повернутися до Європи, ми є Європа. Ми мусимо взятись за справу, як Піночет зробив свого часу в економіці.
Він запросив фахівців з Америки, які поставили все на свої місця, вони не переробляли державу, вони просто пришвидшили те, що і так було підготовано.
Просто треба мати ще свідомість і довіру до тих людей, які є професіоналами. Нам треба використовувати звитяги розумних країн.
У сторону Заходу будь-яка країна, набагато сильніша, ніж східна, і не тому, що вони занепалі, а тому, що ментальність інша.
Можете назвати події, які були визначальними для вас, як музиканта?
Зустріч з кардиналом Любачівським і минулорічний виступ в Театрі Заньковецької, це був крик.
Кайфова була зустріч з Любачівським у Львові, там всі співали пісень, гімн України вперше я почув тоді.
Ці брати-монахи, як готи, всі в чорному, красиві такі, не те, що оці бабаї-попи страшнючі з бородами, а нормальні люди, тільки священники.
Мій батько виховував мене на основі козацької історії, він не знав про звитяги на території Західної України – про УПА, Січових стрільців. І я вже йому привозив новини звідси.
На Кайзервальді концерт отців Василіан був, така чудова українська мова звучала – "брати і сестри", казали. Хор дитячий виступав.
І ти стоїш і в тебе сльози, а вони тебе не бачать, бо ти більший у п'ять разів від них.
Важко уявити, цю картину, як ви плачете. Від вас часто можна почути про важливість бути сильнім і ніжним.
Ліпше плакати, ніж стрілятись. Є дуже класна книжка Василя Шевчука "Побратими, або пригоди двох запорожців на суходолі та під водою".
Час Тараса Трясила, перед Хмельницьким, а закінчується дитяча книга так – "Тарас їхав і по його змарнілих щоках текли чорні криваві сльози".
Там ще один з головних героїв грає на бандурі думи, а яких така фраза: "Козаки плакали, так плачуть скелі кам’яні".
Як Ваші перші виступи сприймали львів’яни?
Все почалось з Червоної Рути, про нас казали: "Москалі, але співають Шевченка".
Наступного разу, коли ми були у Львові, батьки львівських музикантів вже передавали нам чай, печиво. А от брама до Львова остаточно відкрилась, коли я з Чубаєм у Ляльці всю ніч просидів.
Після цього ми з ним не можемо спілкуватись, ми все що знали, все виговорили один одному. Тепер я можу на Чубая дивитись і мовчати, більше ніяк.
А пізніше ми почали спілкуватися з Гадюкіними, бо після Червоної Рути ми з ними не спілкувались. Одного разу ми їхали на концерт до Львова, на вокзалі зустріли Гадюкіних, які їхали на гастролі.
Хвилин 5 спілкування, наче нічого особливо, але після того завжди почали зв’язок відчувати.
І прощання з Кузьою у Дзизі – це було найкраще прощання з музикантом, воно було не сльозливе. Він має вже там побудувати студію, хату, щоб ми приїхали туди на готове.
У Вашому репертуарі є "Пісня Землероба", це часом не дружній шарж на Гадюкіних?
Стосовно "Пісні землероба" – це свідомо не було кавером, хіба підсвідомо. Крім кількох пісень, для мене творчість Гадюкіних здавалась КВНом.
Ця їхня сирість у виконанні, як у The Rolling Stones, дозволяла домислювати, дофантазовувати. Ти тоді відчуваєш приналежність до музики.
А у нас достатньо пісень лежить в закапелках, які не у звиклій стилістиці Кому Вниз зроблені.
Наприклад, "Привид з гаю". Але думаю, зараз такий час, що треба займатись маршами і вальсами.
У "Пісні про землероба" немає двоякості, немає другого плану. Нафіга гумус викидати, його треба використати.
Правда, ті комуністи, які зараз існують, їх вже навіть не використаєш, одна шкірка залишилась. Бо всі вже зрозуміли, що це гра.
Як може 2% людей правити країною, а 90% робити вигляд, що ми слабкі і не можемо кудись їх подіти.
Той самий Путін, людина з комплексом неповноцінності, вихавана в структурах, які працювали на знищення і здоровенна територія, мільйони людей, які просто не думають, бояться його.
А як щодо літератури, що читаєте?
Мені підсунули книжку Хрест Гітлера, дуже смішна штука. Пастор з Чикаго, з Церкви Муді порівнює, що таке віра, а що таке Гітлер. Коли у нього немає аргументів, то він використовує слово "сатана".
Я зараз менше читаю прозу і перечитую те, що читав з поезії, це кайфово. Кінга купив, я як сміттєва машина, можу зібрати все, а потім на чомусь замикаюсь.
Одна з найкоханіших книжок – автобіографія Чарлі Чапліна. Дуже класна книжка, ще Всесвіт переклав українською мовою. У ній він розказує, як бореться зі страхом.
Пише, що перед виходом на майданчик не намагається заспокоїтися, а навпаки відпускає себе, і вже не видно, що він переживає, бо від знесилля вже ніякий.