Все подвір'я стало білим в обійсті Садового на кармічній вулиці Стрілецькій.
Андрій Садовий сам винен, що гранатометний теракт біля його будинку пів-Львова сприймає толлівудським фільмом з південно-індійською реальністю нереального.
Садовий сам винен, що півміста дико лахає з нього і мухи та вважає усе це піарним дзижчанням.
Садовий став жертвою власних обставин.
Став жертвою вулиці Стрілецької.
Піаристичний жук Садовий став жертвою власної піаристичної мережі, цієї павутини різноманітних конфігурацій, що згортаються і розгортаються відповідно до тих чи інших обставин у його мінливому житті.
Щороку в липні зі Садовим стається щось таке серпневе нижче поясу.
Так прототипом цьогорічних подій під Мухою є минулорічне, таке міфічне і навіть таке чудодійне побиття львівського мера якимось анонімним ім'яреком.
І не так факт побиття, як епічний епізод у житті безіменного каштанового листочка, який затулив своїм безсмертним тілом увесь перебіг переслідування та побиття львівського бургомістра для ратушних відеокамер.
Те заступницьке дерево не стали згодом рубати і навіть дроворуб не зрубав його тінь.
Садовий милостивий до грішників, наче сам Христос.
Саме тому Садовий так хоче, щоб увесь епізод з Мухою був схожий на екзистенційний горор Девіда Кроненберга The Fly з якого аж пруть кафкіанські образи перевтіленого відчуження.
У цьому контексті торжества тварних енергій навіть не дивно, що керівничка управління культури Львівської міської ради Ірина Подоляк закликає усіх свідомих та несвідомих журналістів не бути худобою і тому не писати, що теракт з Мухою – це піар.
І навіть ще більше – вже тоді, ще рік тому, під час презентації райських кущів Садового на Стрілецькій, львівський мер уже був чужорідним персонажем, врізаним у навколишню реальністю фотошопом.
І все тому, що й досі у стінах Ратуші блукає та байка про циганку, яка нагадала одного разу Садовому, що уся його пенсіонерність минатиме під егідою жебрацтва, бо ж переписавши усі свої багатства на близьких родичів, ніколи не знаєш, як вони, невдячні, вчинять зі своїм благодійником.
Саме тому Євангеліє від Матвія так наголошує на тому, що вороги чоловікові – домашні його.
У цьому контексті торжества тварних енергій навіть не дивно, що така проповідь Євангеліє перетинається та переплітається з тією природою тероризму, де терористом може бути будь-хто, навіть найближчі родичі.
Та навіть на тлі таких серйозних метаморфоз, епізод з Мухою на Стрілецькій більше нагадує толлівудський фільм С. С. Раджамулі та Дж. Сатянараяна, що також називається Муха (Eega).
У цього фільму настільки моторошний у своїй веселості синопсис, що його навіть можна не дивитись, бо вистачить лише слів.
Хлопчик Нані закохався у дівчинку Бінду (і навпаки), але мультимільйонер Судіп також поклав на Бінду своє око і тому вирішує вбити закоханого Нані. Перед смертю закоханий Нані обіцяє негіднику Судіпу страшну помсту.
Нані вмирає, але реінкарнується у кімнатну муху, яка має встигнути за своє короткотривале життя (від 8 до 20 днів) жорстоко помститись Судіпу за погублену Любов. І світ ще ніколи не знав, що помста звичайної мухи може бути такою жахливою.
Ось десь так і дивиться на Муху Садового пів-Львова.
А як ще споглядати цю толлівудську картинку після істеричних криків з усіх усюд про найкращого мера на планеті Земля?
Істерія є ключовим словом в розумінні життєдіяльності секти Садового. Увесь майданний період його супроводжують істерики від вірних йому активістів, усіх тих сопливих недо-хіпстерів, автономних опорів і просто культуртрегерів.
Одним з останніх прикладів активізації садових зомбі є така собі Ярина Боренько – то лі дєвочка, а то лі відєніє.
Звичайно, що Садовий зробив мудро – дав владу народу (активістам), ті очікувано всрались або посрались і тепер він – суцільний д'Артаньян на жовтому мерині.
І незабаром ще настане той час, коли його неофіти не тільки будуть істерити у фейсбуках, але й бігати під його балкон та на колінах просити очолити їх, навчити, полюбити, покарати їх так ніжно.
Але деякі прихильники Андрія Івановича вже власним досвідом просікли, що Садовий любить кидати і тому, наприклад, Ніч гніву (придумана фантастами зі ЗМІ Садового) може легко стати потенційною маніпуляцією над її таємничими учасниками.
Тому у будинок на Стрілецькій міг пальнути будь-хто (від Радика до Порошенка). Як про це вдало повідомляє літургійна технологія (що так добре узгоджується з гібридною війною) – Твоє від твоїх, Тобі приносимо за всіх і за все.
За всіх і за все.
Чомусь нелюстрованому Садовому потрібна ця жертва, бо зі Сходу, з кожним вечірнім сонцем, наближається ще одна лякалочка про те, що прийдуть хлопці з АТО і наведуть порядок.
Саме тому стріляють у будинок на Стрілецькій, а не в !фестівські унітази на Фабриці Шоколаду, а пристрілка, здається що, відбувалась на площі Міцкевича, на плитці від Жоржа до Антошки.
Садовий іде і залишає після себе руїну. Місто Лева, ця потьомкінська дєрєвня, агонізує картковим будиночком.
Львів живе, наче писанка-село, хоча оманливо думає, що живе, як велике місто.
Звичайно, що хотілось, щоб у цьому протиріччі була б хоч якась частка тієї хімії, що породжується у тлумаченні народної мудрості "дрочить більше, ніж думає", де просто потрібно зрозуміти про що ж мова.
Про невпинне зростання кількості одного процесу і непомічання його іншим, чи про кількісну перевагу одного процесу над іншим?
Але у протистоянні писанки-села та великого міста не має хімії. Львів – це велике село.
Львів зі всією своєю толлівудською неймовірністю – це більше екзистенційний горор з абсолютним ефектом несподіванки.
Про таку хаотичну випадковість й розповідає Муха Кроненберга. Про таку злочинну дрібницю розповідає й Муха Раджамулі та Сатянаряна.
Щось пішло не так і тепер пальнути може будь-хто. Навіть сусіди, які не хочуть жити у перманентному очікуванні чогось вибухового.
Садовий приніс страх у околиці Шевченківського гаю.
Міфологічні страхи вийшли з темного лісу і тепер зачаїлись у закутках нічного Львова.
Для усіх інших звучить James Vincent McMorrow та його цьогорічний хіт "Cavalier".