Сновидний вихід зі замкненого стану на шостому альбомі гурту Blooms Corda.
Данило Галико відточує просвітлену філософію свого серця, щоб вже зовсім не закостеніти під час війни.
Після теплого альбому "Дощ іде, але сонце світить" новий реліз Blooms Corda існує для того, щоб віддавати ще щедріше у ці часи. Він намагається заповнити всі прогалини у досвіді. Намагається надихатися живими спогадами перед зануренням у збурене море.
Абсурд навколо зменшує масштаби та ув'язнює, закриває та змінює. Дегуманізує. Хоча б "Прикро, що ми почали в цьому всьому. Губити себе й забувати про мрії" у треці "Старання не втратити розум" чи "Я у собі – абстракція серед міражів" в "Акації". Альбом тому й закінчується кафкіанським "Перевтіленням" французькою мовою.
Усі його розмови про постфанк є типовим для Галика лінчевським фокусом, приколом. Сови не те, чим вони здаються. Сни, а також фільми (ці сни у сні) – це завжди можливість нового досвіду, можливість стати вже геть кимось іншим. Подивитися на світ з якоїсь іншої перспективи. "Somnambula" – це музика для розважання.
Тонке світовідчуття Галика потребує чогось живого та тактильного перед зануренням. Він тримається лаконізму лінійки Nick Drake, Ben Watt, Kings of Convenience як мнемонічних технік цього розмаїтого світу ("Галатея"). Це його бібліотека подій та ситуацій на випадок ядерної війни. Щось на кшталт "451 градус за Фаренгейтом". Музика – це і є техніка запам'ятовування емоційних станів.
Його лаконічність залишає багато простору, не наполягає, дає дихати. Легко підштовхує до пошуків. Це його приватна маєвтика, де можна натрапити на щось апофатичне ("Я написав тобі пісню") чи навіть пророче ("Старання не втратити розум").
Цьогорічна концентрація абсурду та іронії тягнеться до гри, щоб зберігати тверезість у ситуації навколо. Вибудовує цілі фільмові сюжети, щоб триматися усвідомленого, а не машинального ("Гібернація як поважна причина"). Бавиться натяками задля гімнастики розуму.
У тому фокусному постфанку вкотре можна згадати Homeshake чи подвійне серце Mac DeMarco ("Копік-кіноман"), проте чи не найбільше там The Whitest Boy Alive – проєкту учасника Kings of Convenience Ерленда Оє. Наприклад, найкращий трек альбому "Марта" з тією веселою сновидною логікою "Допоки Марта провалилась в лабіринти винних снів. Хтось порушив тему, від якої я зомлів. Ішлось про те, чи взагалі хтось бачив в очі Мартиного чувака".
Певне, слухачі ще дочекаються часу, коли Галико ще почне танцювати що той Девід Бірн з Talking Heads ("Кімчі"). Кафкіанський піджак пасуватиме його абсурду. Щось краутне також наче не є чимось несподіваним у дискографії Blooms Corda ("La Métamorphose").
Це б був чудовий саундтрек до стрічки The Trial (1962) Орсона Веллса, де головну роль зіграв Ентоні Перкінс, Норман Бейтс з гічкоківського Психо (1960). Материнська тінь й досі висить у цих метаморфозах навколо. У цьому гіпнотичному стані треба лише вибрати щось одне між Can "Mother Sky" з компіляції "Soundtracks" (1970) та Neu! з "Hallogallo" на дебютнику 1972 року.
А для всіх інших танцюватиме Talking Heads з треком "Life During Wartime".