Blooms Corda "Дощ іде, але сонце світить" (2024)

Абсурдно-грайливий настрій гурту Blooms Corda на найтеплішому їхньому релізі.

П'ятий альбом одного з найкращих українських гуртів всіх часів та народів.

Чим більше довкола абсурду, тим більше тепла у Данила Галика. Де збільшується гріх, там відразу рясніє благодать. П'ятий альбом гурту Blooms Corda є найтеплішим, найсвітлішим та найбільш розслабленим їхнім релізом. За таких обставин відразу кортить назвати "Дощ іде, але сонце світить" їхнім найкращим наразі релізом.

Абсурдне та мінімалістичне десь завжди вони мали на увазі. Після сольного альбому Данила Галика "Війна під час віршів" (2022) цей союз нині досягнув гармонійного ідеалу іронічного затишку. Галико все ближче у своїй грайливій сповідальності підходить до соулу і це не така вже й новина на тлі його потягу до софісті-попу чи чилвейву.

Артистична ексцентрика у треці "Майбутнє" зі словами "Ось воно, моє майбутнє. Стали як свята всі будні. Стали як святі всі справи. Це реально чи лише в уяві?" цікаво перегукується з треком Вільяма Белла "Everyday Will Be Like A Holiday", який якось став саундтреком до фільму Repo Men (2010), що закінчується тропічною фантазією.

Оповідач-іронік пишається на альбомі "Дощ іде, але сонце світить" у всій своїй красі. Це знову жива класика української музики, яку сміло можна подавати на Шевченківську премію. У довкола фолкових моментах це саме та мить паралельної симпатії з гуртом Пиріг і Батіг, яка нарешті вже має перерости у щось більше, у суперколабу ("Пісня про війну", "Тато", "Музей змарнілих ентузіазмів", "О, мій світ"). За бажання магічний спокусник Галика з іскристою атмосферою стрічок Веса Андерсона навіть може спокійно перейти дорогу Латексфауні своїм саксофоном ("Король троянд"). Мусташики Зезюліна мусять звикати до подібних звикликів.

Галико жонглює світами. Хоча дощ все ще йде, але сонце продовжує світитись. Він – сонце для світу. Грайливим котиком бавиться ним на своїх затишних територіях, де вже звикло чути відгомони Мака Демарко ("Майбутнє") чи гурту Homeshake ("Слоу моушн", "Даня у клітці зі спогадами"). Щось йорківське у ньому одним примруженим оком не дозволя йому остаточно відлетіти десь далеко за райдугу у цих мантрах під час війни ("Все не ок, але я ок"). Ескапізмом всю цю світлу тверезість думки важко назвати навіть тоді, коли вона гуляє на міжпланетнім клавесині.

На альбомі "Дощ іде, але сонце світить" немає нічого зайвого, лише найважливіше та найкраще. Лише промінь світла поміж абсурду. Лише босановне з фолковими пасторалями на кшталт Kings of Convenience з їхніми витриманим та стриманим світом ("Тато", "Стамбул", "О, мій світ"). Його улюбленця з перших альбомів Blooms Corda – британця Бена Ватта – таки варто, зрештою, назвати одним з предтеч норвежців Kings of Convenience.

Лише зараз. Лише тепер. Жодного психозу ліворуч чи праворуч. Чіткість мислення, впорядкованість рухів, ніякої паніки – ось заповіді королівської зручності, заповіді приємного та пристосованого до обставин життя. Стоїцизмом цю вкраїнську вітальність важко назвати, тож нехай це буде філософією серця.

Галико закільцьовує у майбутньому перший та останній треки. Закликає його. І це не лише його приватна Мараната. Це спільна справа усіх.

У торішній стрічці Астероїд-Сіті Вес Андерсон продовжив свою улюблену тему людського дріботіння перед Катастрофою. У тому рекурсивному перевантаженні інформацією та обличчями він залишає простір недомовленості для того, щоб глядач замість пасивного споглядання нарешті почав діяти сам. Почав шукати та долучатися до спільної справи замість надмірної каталогізації з пістрявими закладками для всього, що рухається, яка лише створює видимість впорядкування абсурдного світу.