Blooms Corda "Найдорожчі речі у світі" (2022)
Четвертий альбом одного з найкращих українських гуртів всіх часів та народів.
Четвертий альбом колективу Blooms Corda, який вкотре підноситься до статусу живої класики в історії української попмузики.
Гурт Blooms Corda є тихим феноменом нової української музики. На тлі нинішнього мівіна-попу, де школота два слова не може зв'язати до купи, це щось абсолютно дивовижне. Наприклад, після треків колективу Данила Галика важко збагнути сенс існування гурту Our Atlantic.
Всі альбоми Blooms Corda стають класикою української попмузики, і щось подібне можна пригадати у Братів Гадюкіних чи Мертвого Півня, а якщо там і є ментик чогось недосконалого, то хто може бути досконаліший за Бога?
Під час Страшного Суду, якщо потрібно буде відповідати перед Ним зразками добрих справ, то українська попмузика врятується саме цим, а не Вакарчуком чи одноразовим Калушем, прости Господи. У Галика одні з найкращих текстів в українській музиці поруч зі Слєпаковим, Пирожком, Корольовим, Brat, Badbok та Курган & Agregat. Він справжній талант і це щось дивне у цей пластмасовий період у місцевій музиці.
Його музика для певного стану та конкретного часу. Для уважного слухання та розважання. У ньому є гостре відчуття конечності часу, його доконаної обмеженості. З цієї перервності й походить меланхолійна довершеність його текстів, які поступово починають тяжіти до сюру та абсурду. Звідси й закономірне бажання піти інколи від легкого, прифанкованого саунду з ретро-приколами у значно складніші території.
У своїй іронічній іпостасі музика Blooms Corda є ідеальною для фільмів Дугласа Сірка, наприклад, All That Heaven Allows (1955). За блискучим фасадом тут можна натрапити на цілі провалля, і тому поруч з ними можна поставити Гич Оркестр, де за танцюльками на вірші українських класиків зяяла психоделією трагедія Розстріляного відродження. У Галика за люксичним елегантом можна подекуди зауважити глум над споживацькою стерильністю постхіпстерів та сніжинок.
Схоже, що Данило Галико є персональним фанатом Бена Ватта, його дебютного альбому "North Marine Drive" (1983), а також фанатом майже всієї його діяльності у складі дуету Everything But The Girl. Також варто було б згадати й чудовий дебютник учасниці цього дуету Tracey Thorn "A Distant Shore" (1982) на який згодом взоруватиметься, наприклад, делікатний інді-поп гурту Blueboy на альбомі "If Wishes Were Horses" (1992).
Еволюцію гурту Blooms Corda, власне, й варто відстежувати на прикладі Everything But The Girl з їхнім безкінечним потоком тихих хітів, де не лише запалює "Missing" разом зі своїм танцювальним кавером.
EBTG на дебютнику "Eden" (1984) розпочинають іронічним міксом босанови, джангл-попу, приджазованих ретро-приколів та привітом бедрум-попу на "Tender Blue". На "Love Not Money" (1985) поміж джаз-попу вже більше джангл-попу з іронічним підстьобуванням крунерства.
На "Baby, the Stars Shine Bright" (1986) поміж моментів постпанку вже починає підійматися хвиля софісті-попу ("Sugar Finney"), який накриє EBTG на диску "Idlewild" (1988) цілим жмутом хітів ("These Early Days", "Tears All over Town", "Dyed in the Grain", "Hang out the Flags"), щоб остаточно вибухнути на альбомі "The Language of Life" (1990) хмільною еротикою. Це те, про що Тичина пише у своїх рядках "перса дівчини спросоння". Це упокорене сочиво тихої млості ("Driving", "Get Back Together", "Meet Me in the Morning", "Take Me", "Letting Love Go").
На альбомі "Worldwide" (1991) поміж екстази "You Lift Me Up", "Talk to Me Like the Sea" та "One Place" варто згадати, що цей гедоністичний класицизм з елементами леткої меланхолії (бо розлука з коханими навіть на мить – це вже ціла вічність) надзвичайно легко може перетворитися на кітч. Що делікатність – це надзвичайно ризикова річ у недосвідчених руках. На українських теренах поміж чогось подібного потрібно пригадати нью-йоркський дует Дарка й Славко з пристрасними хітами "Дай мені серце", "Крилато полети", "Ромеова посилка", і також зазначити, що Данило Галико на своїх дисках інколи ходить біля подібних пасток, але завдяки розуму та таланту йому вдається уникати тієї стихійної солодкавости.
Три останні альбоми EBTG – "Amplified Heart" (1994), "Walking Wounded" (1996), "Temperamental" (1999) – це вже територія електронного саунду та складніших структур. Ще можна застати, звичайно, софісті, але давнтемпо, тріп-хопу, драм-н-бейсу, техно та хаузу значно більше. І, до речі, з хітами тут також жодних проблем: "Rollercoaster", "Missing", "Two Star", "Before Today", "Walking Wounded", "Mirrorball", "Low Tide of the Night", "Temperamental" чи "No Difference".
У їхній начебто гладенькій музиці для відпочинку подекуди забагато небезпечних запитань. Іронії з нових романтиків, цих нових крунерів з ідеальними голосами та зовнішністю у період становлення яппі, над якими жорстоко знущався Браян Юзна у фільмі Society (1989), як предтеча соціальних горорів Джордана Піла. Вишуканого глуму Браяна Феррі та чогось лінчівського, чого, до речі, також не бракує у Blooms Corda.
Чогось живого, що намагається уникати штампованої конвеєрності поп-манекенів. З чогось нинішнього тут можна згадати новозеландця Jonathan Bree з його сценічним образом (хоча у інді-поп дуеті The Brunettes у нього були треки на кшталт "If You Were Alien"), який стібе слухацьку істерію довкола поп-зірок а-ля британська стрічка Bedazzled (1967) Стенлі Донена.
А ще ж є безсмертна класика Мела Брукса The Producers (1967), де люто гонять з гіппі під час підготовки до мюзиклу "Весна для Гітлера". У EBTG, до речі, є трек "Little Gitler" на альбомі "Baby, the Stars Shine Bright" (1986), де поміж еротики вони співають про політику так, наче це колискові. І тут мова про свідоме уникання всевладності попзірки, яка простежується й в треках Галико. Хіба, до прикладу, його трек "Ран" не продовжує поміж інтонаційної близькості з Хливнюком те його самозречення "я не мачо" у треці Бумбоксу "Супер-пупер"?
Дебютник Blooms Corda "7 Pisen" (2014) повністю дарує українській музиці елегантну перфектність альбому Бена Ватта "North Marine Drive" (1983). Акуратну припасованість ідеальних інтонації з чудовою лірикою, яка й рятує його від звинувачень в епігонстві чи чимось подібному. Лише глибина та внутрішня деталізація можуть давати треки "Soldat Na Placu", "Udam Scho Naspravdi" чи хіт "Vidkruemo Vesnu".
Другий альбом "Monodance" (2015) продовжує лінію дебютного альбому, а Бумбоксу з Хливнюком він просто вказує на альтернативний варіант розвитку їхньої творчості ("Lyst Do Kathrine", "Dlya Polnogo Schastya", "Dyvo"). Навіть близько тут не варто згадувати пародійні потуги колективу Jonathan Livingston, а з подібним джаз-фанком можна сподіватися на якусь майбутню колабу з гуртом Циферблат ("Jack"). Поволі з'являється фанк, але інтровертний інді-поп все ще продукує хіти, наприклад, "Tattoo" та "Iz Azartom U Ochah" (хоча це більше певне арт-поп). Також тут можна натрапити на єдиний невдалий трек у наразі цілій дискографії Blooms Corda, і це трек "Tvaryna". На мініальбомі "Monodance Bonus Tracks" (2015) також все добре з мінімалізмом та текстами ("Tattoo" навіть краще в такому варіанті).
Третій альбомах "Gigotosia" (2016) вже починає сигналізувати про початок австралійського та новозеландського напрямку руху Blooms Corda на крилах фанку й диско. Галико іронічно кохається у тій ефорії на тлі зародження згадок про український соул (профани це називають вусатим фанком), пародіює "О, соле міо", і схоже, що навіть сумує за квартетом Пилипа Бриля з огляду на тяглість традиції. З'являються химерні тексти ("Барон").
Десь можна згадати про харківський гурт Lюк ("Твои глаза"), який також кохався в тій епосі (EBTG, Saint Etienne тощо), а на "Тетріси із фраз" Галико дає свою версію "Get Lucky" (та благословенні вітання Chic), і це не така й вже дивина, оскільки на тій території можна зустріти і Parcels з "Lightenup", і Джона Ньюмена з "Come And Get It", і Джастіна Тімберлейка з "Midnight Summer Jam", і навіть, прости Господи, танцюриста Монатика з треком "Зашивает душу". У хітах тут ходить "Сива борода", але два останні треки альбому, ледве не ембієнт-поп "Однонічний роман" та майже софісті-поп "Трамвай", на той час можна було назвати найкращим досягненням Blooms Corda.
На третьому альбомі "Fog Lavender" (2018) Blooms Corda можна вже спокійно ставити біля альбомів новозеландців Leisure, американців Poolside з шикарним третім диском "Low Season", які в паузах між диско можуть дати крауту, і Crumb, а також канадців Man i Trust та Homeshake. Десь трошки раніше можна згадати про Real Estate, Ducktales, Toro Y Moi (цьогоріч з диском "Mahal") та Neon Indian, а якщо вже зовсім зайти у ці звуки, той й The Sea And Cake.
Але найближче Blooms Corda наразі до австралійців Parcels, які на альбомі "Day/Night" (2021) розбавляються вже фірмове диско заходами на територію пізніх Talk Talk ("Nightwalk" та "Reflex"). Тут на території великого Марка Голліса ще можна згадати американців Lo Moon з треком "This Is It", але на другому альбомі "A Modern Life" (2022) вони вже навіщось вдарилися у Кріса Мартіна, хоча й мають трохи моментів крауту.
"Fog Lavender" зі старту дає прекрасну красу україномовного треку "Kolo", найцікавішого наразі їхнього треку разом лінчевським хітом "Sapphire" з фолктронічним ехом. Зі своїм прифанкованим інді-роком Галико також все ще на коні ("Hto Pryide"), і навіть сміло переходить дорогу Вакарчукові ("Plateau"), показує йому, так би мовити, його покращену версію. Він досі один з найкращих оповідачів в українській музиці ("Kodzuro"), вміло переходить на розслаблений вайб ("Moya California") та так іронічно коментує деякі моменти свого ліричного героя ("Vechirka Na Odnogo"), що можна вже згадати й про Мака Демарко.
На новому альбомі "Найдорожчі речі у світі" вище Blooms Corda можуть бути лише зорі. Колектив повільно, але впевнено бронює за собою територію 80-х, а це нескінченне натхнення, і тому комусь чужому там вже немає чого робити. Хіба що Дао Парк та Tik Tu ще можуть присісти на краєчку поруч, але Our Atlantic вкотре можуть іти лісом ("Ран іі (найкращий друг)" та "Спірічуал" з привітом Chic). І все це попри вже традиційну для Галика гру в невидимку. Він ще більше занурюється в абсурд ("Робінзон криза", "Спірічуал"), з'являються елементи психоделії та блюзу ("Панічна контратака").
Попри всю свою меланхолію та ностальгію у Blooms Corda справді теплий саунд, вони вміють створити атмосферу ("Київський вокзал"), а це в нинішній українській музиці можуть лише одиниці. Це справді артисти, а не виконавці. У найкращому треці альбому "Тарханкут" є щось від неспокою Тома Йорка (його ідеальним треком мала б бути "Панічна контратака"), але ще більше тут закінчення літа дитинства. Якоїсь невловної феллінінески, яку іронічно довершує мультиплікаційний трек "Повертаюсь до життя" своїм потягом до афробіту, який чи то натякає на трек ВІА Крила "Кривий диск", чи то згадує саундтрек радянського мультфільму Будинок про леопарда (1979), якщо знову писати про тяглість місцевої традиції.
Всі сподівання на страшний сон на альбомі "Найдорожчі речі у світі" розвіюються у Blooms Corda за секунди, оскільки останній трек "Орфей" (з канонічним рефреном "тільки не дивись назад") приносить з собою не елемент якоїсь казки, а той фрагмент тверезої реальності (ще одна особливість Галика), де фраза "якщо в все у тебе рівно, значить щось не так" стає гаслом усієї його дискографії (і EBTG також).
Blooms Corda – це фірма та рівень, і нині перед Галиком ціле райське роздолля, щоб рухатися далі. Від україномовного постпанку аж до диско-панку (наприклад, а-ля The Rapture "How Deep Is Your Love"), нової хвилі (привіт Orange Juice) та софісті-попу, зокрема. За україномовний софісті-поп хоча б в дусі Sean Nicholas Savage йому варто буде негайно поставити привселюдний пам'ятник. І поки Паліндром застряг своїм катеначо в опорній зоні, то танцюють усі.