Третій альбом духопідйомного попу від луцького івана дорна для бідних та убогих духом.
Танцювальний феномен луцького співака Монатика розбивається об моралізаторське причитання губами.
Перш ніж дійти до музики та запозичень у творчості лучанина Дмитра Монатика навіть цікаво спочатку дізнатися звідки таке російськомовне чудо вистрибнуло у княжому Лучеську? З ДПЗ, Сорокового, Липин чи десь з Дубнівської чи Вишкова? Чи десь з-під мосту в районі 5-ї школи? Але й це не все. Всі три альбоми Монатика створені за одним образом та подобою. За одним хітом на альбомі (не особливо цікавим і переважно одноразовим) цього проповідника-оспівувача банальних істин повстає ціла стіна сусальних треків (та скітів), які дуже легко заточити під теги християнського попу. Звісно, що можна відразу здогадатися на які парафії він хилить у своєму звуконаслідуванні госпельних впливів на соул чи фанк, але в місцевому виконанні це вже традиційно не так органічно, як утопічно.
В сотеріологічному лексиконі Монатика доводиться вагатися, наприклад, між умовними євангелистами на Вороніхіна (де свого часу зрубали стільки єсєнінських беріз-сестричок) та Свято-Покровською церквою московських патріархатів. Хоча, можливо, що це просто якась нова реінкарнація секти стрибунів, де Монатик достатньо близько підходить до проповідницьких фішок Мунтяна з центру "Відродження" з його шансонним мисленням Старого заповіту в часи воскреслого Христа.
Саме тому за штучною духопідйомністю Монатика немає реальної радості сакрального чи вітального тріумфу фанку. Його проповідницький пафос настільки кітчевий, що відразу починає своє казаннє з лубкових картинок щастя та любові, де ягнятко обіймається з левом на зеленій травичці. Тут ще можна було б згадати про Свідків Єгови, але ж геніальному Прінсові це ніколи не заважало співати про мінети. В механічному нагнітанні екзальтації у Монатика стільки стрьомних моментів хапання Бога за бороду, що навіть не варто згадувати п'ятидесятників з їхніми спробами глосолалії.
Саме тому заточення Монатиком закордонних стандартів (від Тімберлейка та Фаррела (з його побічним колективом N.E.R.D) і до Джона Ньюмена) під тутешню реальність настільки прісненьке та пісненьке. Він несе настільки няшну пургу без грайливості та дещиці хуліганства, що навіть забуває про усі підколи коханого Тімберлейка на альбомі "Man of the Woods" (2018). Хіба що у фіналі нового альбому у Монатика також сміється малятко як на джастіновому треці "Young Man". В епігона Монатика немає особливого банґера-духопелика і тому, якби це не парадоксально лунало на фанкових територіях, він абсолютно асексуальний персонаж на своїх альбомах попри усі його вигуки та скріми. В Україні це вже давно не новина, бо варто лише поглянути уважним оком на творчість непорочної співачки Джамали.
Все це вже було на дебютнику "S.S.D." (2014), де поміж метафізики тривіального особливого відчувалися впливи Андрія Запорожця (екс-5'nizza) на ранніх альбомах гурту SunSay. За переважно одноманітним, смазлівим та рекламним саундом Монатик давав лайтову копію Сансея з його мовними запльотами про гуманізмъ, пацифізмъ та нірвану. Його сентиментального недо-Сансея чи місцями недо-Дорна ("я слова, ти ріфми", "врємя как вода", "дишу тобой", "ти вошла в маю кровь") не рятували навіть духові (для розуміння місцевої дешивизни варто лише поставити поруч з Монатиком "Happy" Фаррела). У фіналі він під переборчик глаголив прописні істини та фальшиво співав з дітками про вєру, свєт та щастья слєзу (добре, принаймні, що не про царя та атєчєство).
На альбомі 2016 року "Звучит" за хітом "Кружит" знову стояла стіна плаксивих кліше з особливою, ледве не оперною, показухою. Знову чути Сансеєм. Зайва Сєдокова, яка навіть не дотягує до постмодерного хіта групи Вінтаж "Когда рядом ты". Катастрофа з іронією. Вже характерний пацифістський розфокус чи краще написати короткозорість під час війни, який прекрасно лягає на пургу мотиваційного гуру з терапевтичними замашками Кашпіровського для сєстріц та братцев ("вєтєр будєт нежним, будєт шептать надєжди", "праблєми-сукі нам сжалі рукі", "давай спасьом мір для нас", "без любьви далєко не убежишь", "мір сходіт с ума"). Ще трохи і він насуне іміджову корону Джона Леннона у світі без релігій ("Каждый Из Нас") та почне проповідувати Блаватську та іншу езотерику з приблатньонними інтонаціями Мунтяна. Біблійні нотки ("Вечность") більше нагадують ватну ейфорію "Хрістос Васкрєсє" і від такої кількості інфантильних обнімашок хочеться негайно провітритися чи почати слухати Антоху МС. Виразнішим стає вплив Джона Ньюмена ("Упали в любовь в ударились в танцы" чи "Ещё Один") на його творчу мімікрію, хоча, звісно, і в Джона на двох альбомах мало що можна згадати окрім "Love Me Again" поміж одноманітності.
Новий альбом маленького лучанина "Love It ритм" (2019) капслоковим вереском відразу сповіщає про двадцять треків в нудній обоймі, де вже традиційно важко з любов'ю та ритмом. Кожен його альбом починається з однакових звучків і за хітом "То, от чего без ума" знову розпочинається горезвісний пацанячий євангелист Монатик зі своїм апостольським баналом. Знову Сансей. Знову необов'язкова попса для рекламки під Тімберлейка. Дорофєєва з кумедним сексі. Знову сєстріци і братци ("Vitamin D"). Нарешті відвертий кос, типу, іронічний під Івана Дорна ("краснарєчівий маладєц" в "С.О.В.А."). Дофіга Джона Ньюмена довкола однаковісіньких паттернів ("Красиво", "Всё, что мне нужно", "С.О.В.А.", "Добеги", "ресницы безопасности", "Жизнь поёт") і добре, що ще не почав зазіхати на Plan B.
Трек з alyona alyona, де Монатик кидає декілька слів українською, нікуди не виходить за межі традиційного лексикону святоотцівської літератури ("нікого не бійся, істина в твоїх руках") і більше нагадує наївне самонавіювання. Українською він співає ще гірше, ніж російською. Трек "Цей день", де Ніну Матвієнко фотошоплять ліпше, ніж його, нагадує мікс лайтового Бумбокса, Онуки та вишиватного гурту Kazka. Це вкотре якась кашпіровська терапія ("в цей день небеса повернули віру, любов", "в цей день все зажило") та, звісно, етно-кон'юнктура.
Саме тут Монатик найближче підходить до плагіату, бо на "Цей день" неймовірно легко можна почути, як цей трек копіює трек N.E.R.D "Lightning Fire Magic Prayer" з альбому "No One Ever Really Dies" (2017). Ці наглі для американців етнічні мотиви, які так нагадують українські колискові, важко з чимось сплутати.
На "Зашивает душу" Монатик ще, типу, цитує "Get Lucky", але якщо це мона робити Parcels на "Lightenup", Ньюману на "Come And Get It" та Тімберлейкові на "Midnight Summer Jam", то чому йому, бідному луцькому хлопчикові, ні?
Проблема лише в тому, що сільський фільозоф Монатик чомусь постійно на стрьомі, напружений, ніби пастор на трибуні, не особливо пластичний та асексуальний. Він що той цар Мідас перетворює усе жваве та фанкове на прісну попсу. Тімберлейк чудить зі своїми приколами та підколами. Ньюман смалить сексом (відразу згадується легендарний кліп Pet Shop Boys "Domino Dancing" (на 3:18 - 3:25), де одному з персонажів на дискотеці Джон має бути сином). Він ще доживеться зі своїм північним соулом до бондіани, а Монатика хіба що беруть у ватний треш Давай танцюй!
Поза саундом альбом "Love It ритм" стає апофеозом православного лексикону від безхитрісного та прилизаного сільського фільозофа з потягом до самонавіювання ("вазвращаю кришу, вазвращаю кришу і пєчаль крушу"). Монатику здається, що він веде якусь духовну брань (згідно заповітів святих отців, наших, Никодима Святогорця чи Іоана Ліствичника), але це лише підніжне дріботіння а-ля Оля Фреймут та хейтери ("всьо, чьто слишно – ето только диханіє, і слишать хочу, і бєси в сазнанії"). Бєси, Карле, бєси (і крушу), а на носі 2020 рік (українська поп-музика, прости Господи). Якісь сєриє волкі кусають йому спину (і він вже відразу наче Володимир Семенович сьогодні). Він до когось бикує, до когось огризається ("Жизнь поёт"), але нішто і нікагда нє сломіт нас, невагівап.
Духопідйомність вже звично заводить оглашенних на манівці, де Монатик на повному серйозні в 2019 році починає співати в "Добеги": "іду сквозь вайну, сквозь агні... мая вєра – факір" (вєра, блять, Берріморе, факір). Але якщо хтось подумав, що це вже все, то його чекає 19 трек "МОиМ". Там здається, що от-от піде якийсь шугейзик, але ні, Монатик зазомбовано падає на свій проповідницький маразм і починає читати віршик про сілу дабра та душу наразпашку: "бьют – дайтє сдачі, врут – закройтє уши, ідитє дальше", "любітє людєй, нє бойтесь зладєєв". Це вже якась Нагірна проповідь з окремими розділами про чутки та "нє мстітє, ім жизнь отомстіт" від київського князя, ясного сонечка, про благочесну християнську родину ("а женщін іщітє чєсних, красівих душой і тєлом"). Навколо стоїть дика ржака, Монатик, напевне, комік, і тому чого дивуватися, що його покликали з Потапом у бездарний треш Скажене весілля.
Може це у Монатика якась ментальна загальмованість північних народів, примхи помірного клімату, але ж фінн Bobby Oroza співає ці теми геть зовсім інакше, зовсім (мовчимо про поляків).