Зміст статті

22 березня 2019олександр ковальчук1162

Давай танцюй!

Галюцинації контуженого ватника проповідують на київських денсполах гасло "мистецтво поза політикою".

Багатостраждальне кіно режисера Березаня намагається розкладати яйця в різні кошики, але більше продовжує втілювати в життя заповіти русского міра, аніж карикатуризувати їх.

Стрічка Давай танцюй! мала з'явитися в українському прокаті ще в 2016 році. Реліз фільму періодично переносили і за цей час режисер Олександр Березань навіть встиг зняти тупориле гівенце про Львів, фільм Шляхетні волоцюги. Після перегляду Давай танцюй! відразу можна зауважити те, що незважаючи на відверте надихання стрічкою Step Up (2006), фільмографія Березаня ніяк не може збитися зі хворобливого потягу до екранізації бородатих анекдотів.

У ще одному місцевому кіно з паралельної України, яке знімали російською та переозвучували українською, вже на старті головний герой та його молодший брат заявляють на камеру, що це не їхня війна (з Росією). Вони танцем в рідному Слов'янську протестують супроти навколишньої реальності 2014 року і так відразу стають ватними предтечами обсосного хлопчика Спартака з його убогими членами. Усе подальше кіно Березаня намагається врятувати їхню репутацію абсурдом та ексцентрикою і тому майже увесь його сюжет можна вважати галюцинаціями або передсмертними мареннями ватника Нікіти. Власне так його кіно й розбивається на дві частини. Перша, з денс-батлами та продакт-плайсментом, може вдало закосити під розтягнуту рекламу танцювальних шоу в Україні. Друга, з анекдотичними подвигами слов'янського богатиря-танцюриста, намагається всидіти однією попою між пародіюванням фофудьї та реабілітацією деяких постулатів русского міра.

Спочатку, якщо не згадувати про Шляхетних волоцюг, можна й справді подумати, що режисер карикатурить ватну ментальність та запоребрикові уявлення про теперішню Україну що та Яніна Соколова. В його анекдотах у стилі солдата Чонкіна з'являється партизан на свині (у свині в роті граната), який пре на бідних фріців. Звідси чимдалі біжать три стежини: чи то пародія на мемчик з партизаном на ведмедику, чи то такий собі реверанс навспак Льодовому побоїщу, чи то перша підказка про те, чого насправді не було (або про що сильно перебільшили в літописах), тобто про галюцинації ватника Нікіти. Свиняче вухо на шиї ватника, яко оберіг, має символізувати хохляцьку ментальність, яку преображений герой мусить десь подіти геть в процесі здобуття дружини-американки.

Уява ватного хлопчика майструє з Києва нацистське місто, де божевільні таксисти з оселедцем бігають за ним з булавою, а атмосфера на будмайданчику відразу апелює до звичної картинки радянських фільмів про німецькі концтабори зі злими песиками. Тільки де тут двійко рабів? Марення контуженого ватника зі Слов'янська балансують між маразмом та ідіотизмом фільмів режисера Любомира Левицького. Денсер-каратист Нікіта б'ється з поганцями лише під музичку і тому саме у такій галюциногенній реальності ще хоч якось можна зрозуміти стільки цитат з фільмів Гайдая чи те, що викрадачі дівчинки Лізи (салют Ірині Фаріон) з'являються у його свідомості зі знімального майданчика російського фільму Любовь-морковь (2007).

В анекдоті Березаня всі навколо розмовляють рафінованою українською, навіть мулати тут кажуть "дідько", і лише Нікіта зі своєю азірівкою нагадує братів Барбосів з Качиних історій. В історії митарств ватника в україномовному пеклі, де грішники косять під репера Сяву, а бандити двічі застосовують щодо Лізи принцип ББПЇ, обов'язково з'являється чомусь україномовний та прогресивний священик, який п'є енергетики, хоча в його церкві усі написи російською. Саме піп спонукає Нікіту до молитви у хвилину відчаю і коли той молиться російською, то православний Бог навіть відповідає йому блискавицями на нечемні слова.

Цей галюциногенний концепт ватного мозку ще міг би врятувати режисера Березаня, якби не той факт, що ватник Нікіта знаходить спасіння лише в колі денсерів-мистців, які сповідують гасло "мистецтво поза політикою". У цьому дикому покручі з голлівудських фільмів (Ченніг Тейтум у френдах дівчинки Лізи) та комедій Гайдая ватник Нікіта підноситься зі самісінького дна україномовного прокляття (помічений цифрою 13 на руці) у зірки екрану. Стає предтечею скандалів на цьогорічному Євробаченні та посестрою деяких його конкурсантів від України з високою місією культури на чолі (а-ля Maruv з її трешем).

Як на карикатуриста русского міра у Березаня забагато російськомовного в саундтреці, особливо цього Дорна для бідних – співака Монатика. Забагато сексистських та гомофобних жартів а-ля серіали Останній москаль чи Догори дриґом. Фраза "ти справжній переможець" звучить занадто двозначно за такої ситуації в країні. До речі, згадок про "Україну" чи "Київ" у фільмі навіть не почуєш. І цікаво, якою в російськомовному оригіналі була фраза: "вивчай українську, дєрєвня"?

Це нагадує радянську практику зйомок фільмів у Львові, де вперто уникають будь-яких згадок, власне, про Львів, хоча події відбувають саме тут, а не десь у Римі, Мюнхені, Парижі чи якомусь іспанському містечку. Якщо такий анонімний Київ щось і нагадує, то хіба що танцювальне шоу "Майдан's", яким намагалися затерти згадки про Помаранчеву революцію на Майдані Незалежності. І як на прихильника анекдотичних екранізацій у Березаня якась занадто перелякана рука. В його танцювальній істерії в супермаркетах та торгових центрах не побачиш навіть мінімальних натяків на сатиру цих хіпстерочків-консюмеристів, якщо він вже так розігнався зі своїми карикатурками.

Фінал фільму, де Бог надсилає Нікіті веселку нового заповіту (після всесвітнього потопу), а режисер лише намагається відморозитися кустурівщиною, тільки реабілітує вату (особливо, з баблом), натякає на те, що в радіоактивному попелі зможе врятуватися лише вона.

Автор: олександр ковальчук
Коментарі читачів:
Додаткова інформація: