Tik Tu "Ulitakis" (2019)

Творчість тернополянчиків Tik Tu постійно когось нагадує на кожному кроці. І такою передбачуваністю та комфортністю нині нікого не здивуєш. Лише в добірці найкращих треків за 2018 рік від Варіантів чогось подібного можна відшукати у будь-якій кількості (нпрклд, Black Belt Eagle Scout, Loma, Lowtide, Grapetooth). А що, до речі, думають польські фанати Coldplay про альбом "Małomiasteczkowy" (2018) від Dawid Podsiadło краще навіть не уявляти. 

Всі вони воскрешають та викрешує теплу іскру спогадів про райські часи зеленої трави та веселої забави. Усе завдання подібних переспівів ідолів полягає у плеканні культурних традицій, а найголовніше – у старанному та натхненному поліруванні (аж до разючого блиску) ідеальної форми хіта, який підносить слухацьку душу над хмарами. Завдання реміксів не лише у тому, щоб нагадати дещо призабуте (бо меломанська пам'ять переважно куряча), але й у тому, щоб зробити ідеальне перфектним. Вони, носії священного Передання, мають зберегти та підтримати вогонь оригіналу.

Tik Tu вже другий альбом працюють зі спогадами (снами) і вже вдруге на їхніх плитах можна почути лише бліду, полохливу, тінь попередників. Вони піднімають з пам'яті лише все добре, чисте, світле. Створюють музей, іконостасик обцьоманих спогадів, і тому сила натхненників у них лише жевріє. Тому й немає на їхніх дисках оригінальної шорсткості, незграбності чи спонтанності, а лиш одна припасованість та доладність, яка так діставала Бонда під час рецензії на перший альбом "Shuma" (2016).

За ліліпусічністю Tik Tu на "Shuma" відразу варто було згадувати про харківський Lюк, а на "Ulitakis" вслід за люками варто відразу вже пригадати собі й інтонації Крихітки Цахес та Таліти Кум (а наприкінці диску руки чомусь аж чешуться споминами про Королівських зайців). За Lюком (та ностальгією за мирним небом та заквітчаною безтурботністю) відразу стирчать вуха британських колективів Stereolab та Saint Etienne. Варто додати сюди також британські колективи Pram та Broadcast і так Tik Tu отримують свої альтернативні 90-ті (а також нульові) на противагу трендам переважно російськомовної музики в Україні. Саме ця британська четвірка якнайкраще допомагає зрозуміти задуми тернополян на обидвох своїх альбомах, а також те, чому в них немає стільки сюру чи абсурду, як, нпрклд, у Dirty Projectors чи Belle and Sebastian.

На "Shuma" від натхненників залишилися лише мініатюрні сліди чогось глузливо-потойбічного і тому те їхнє сюсюкання так нагадувало саундтрек до якоїсь дитячої книги якогось українського письменника, який вдячно загубився у росах й покосах рідної неньки-землі та прабатьківського лісу. Нпрклд, до книги Тараса Прохаська "Хто зробить сніг". Але там вже були пісні Дани Винницької (парадоксально, але кращі, ніж сама книга).

На "Ulitakis" у Tik Tu навіщось майже щезла хуліганська легковажність Stereolab, їхня дивність та дивакуватість. Ота готичність (горорність) бібліотечних фантазій з мультиплікаційною загубленістю іронічної психоделії Pram. Чомусь немає там розпорошеної глюканутості Broadcast, атмосфери Алісиного сну у Дивокраї. У веснянках Tik Tu кудись щезли кінематографічні порожнечі нової хвилі (та ж весна лише у профіль) у Stereolab, наче це саундтреки до фільмів з Жанною Моро.

Без вибриків та розхристанності британської четвірки саунд Tik Tu вже нагадує бляклий сон Аліси, сон без дивовижі, без трулів, без цвисту, без псашків. За учнівською старанністю десь зникла циркова вертихвістка, і тому на саундтреки до Аліси вже більше претендує колектив Fawns Of Love з цьогорічним альбомом "Permanent".

Без шизи та сюру новий альбом Tik Tu претендує лише на абетковість виконання, на букварик для маляток. На побратимство, до речі, з альбомом дитячої музики "Let's Go Everywhere" (2008) від Medeski Martin & Wood, де також можна натрапити на сліди Stereolab.

Се чудово і навіть прекрасно в українських умовах. "Ulitakis" має стати ідеальним альбомом для дитячих садочків та початкових класів усієї України. Міністерство освіти України мусить негайно внести цей альбом у програму та прописати його для обов'язкового прослуховування на уроках музики заради лише того, що у майбутньому в країні не виростали школотні поціновувачі Maruv, Kazka чи чемненьких некрофілів з Brunettes Shoot Blondes. Бо це наша Європа (на цьому альбомі), а ми – вдячна частинка її традиції.

Але, о Боже, якже ж харить оця тернопільська старанність без бісинки та хитринки. Навіть відразу хочеться, щоб концептом тут був прихований стьоб над інфантильними хіпстерочками. Але де він, де він, де? Навіть за Stereolab чи Pram відразу згадуєш нульові з їх індітронікою та відгалуженнями а-ля фолкотроніка та тойтроніка (а якщо копнути глибше, то можна натрапити ще й на тві-поп). Колектив Psapp з альбомами 2004 та 2006 року з котиками та лісочками на обкладинках (та дитячими інструментами в юзанні). Ісланді Amiina чи Múm (якщо вже так Tik Tu на дебютному альбомі подражали Sigur Ros). Але для Múm у тернополян зовсім немає глітчу, як і вітчевості для CocoRosie. Але де всі ці люди зараз?

На "Ulitakis" ні до грання Tik Tu, ні до інтонацій (та лірики) вокалістки нема жодних претензій (і про це вже писав колись Бонд). Демонічне тут місцями таки можна відшукати у цих веснянкових замовляння-витисканнях ("Kotku" це типу стьоб над сатаністкою Христиною Соловій?) Але таки краще замість "Kotku" подивитися трек Pram "Shimmer and Disappear" з минулорічного альбому "Across The Meridian", щоб просто порівняти рівні готики на екрані.

Бо як довго можна слухати цей "мандаринорай" від Tik Tu? Ніша дитячої музики в Україні практично зяє пусткою і тому такі колективи потрібні та помічні. Але лише на певних етапах розвитку. Вся ця руханка маленьких жабеняток та мішанинка індітроніки з диско-панком у комфортному середовищі (два альбоми поспіль) занадто вже одноразова (абеткова) для усіх інших. Хіба не про таке дитяче белькотіння трек "Introvert" (якраз з потрібною мультиплікаційністю) зі словами: "трансформую почуте все на власний дивний лад, хоч не варто, і складаю як пазл я із ваших рис та фраз".

Що ж там на споді хітовості "Короля птахів"? Що ж там за деревами цього чарівного лісу. Поки що краще питати про цю навськість у Русі чи Світлани Няньо, але точно не у Tik Tu. Дивно, звісно, бо Лесик Омодада в іпостасі саундпродюсера вже блукав обабіч цих запитань у проекті Гріши Семенчука Brat чи в триптиху "Польовий" Мар'яна Пирожка. Хіба Сталкер Тарковського не вчить, що на таких парафіях краще ходити манівцями?