"Шума" від Tik Tu або прокляття Люку

"Шума" від Tik Tu або прокляття Люку

Андрій Бондаренко,  2 грудня 2016

Чи радіо-ефемки винайшли спосіб залізти у голови молодих незалежних виконавців?

Інтернет-видання, звиклі до слухняних передруків прес-релізів, шаблонно назвали новий альбом тернопільського гурту Tik Tu "бароковим попом". І, в принципі, зробили правильно, оскільки музичні прес-релізи та закладені у них виконавцями месиджі – це все вибудова правильної індустріальної стратегії просування свого продукту. Таким чином, слухняні видання допомагають музикантам у їхньому маркетингу.

Щиро бажаючи учасникам Tik Tu всіляких комерційних успіхів та гараздів, Варіанти теж слухняно називають їхній альбом "актуальним бароковом попом". Але, не в змозі стримати свого розчарування, дозволяють собі також кілька несуттєвих зауваг з приводу  тих якостей платівки, які виходять за межі "комерційного".

 

Рік тому, Варіанти включили тернопільських виконавців у список топ-попси 2015 року, описавши їхню музику як "чіткий поп-саунд", що "вигідно відрізняється від звучання тих наших колективів, які навічно заблукали у меандрах романтичного року 2000-х чи у мелодійних стогонах Вакарчука".

У цьому поп-саунді справді вчувалася і вчувається досі якась нотка нового, розумнішого підходу до "цікавої актуальної україномовної музики". Якийсь тізер чогось прийдешнього. Але з виходом повноцінного альбому, на жаль, доводиться констатувати, що це був не тізер, а, власне, саме "прийдешнє".

Таке "прийдешнє" нічим не відрізняється від того милого лаунджу, який на початку 2000-х приніс в укрмузику харківський гурт Lюк.

Схоже, що коло знову замкнулося у якусь кармакому, подібну до прокляття "молодіжного року", з під влади якого українським виконавцям вдалося звільнитися, власне, з допомогою актуального на той час люківського "розслабону ні про що".

І ось, тепер ми маємо нове прокляття, накладене вже Lюком. І Tik Tu стали тими його жертвами, за яких найбільш прикро. Замість усього альбому можна було б видати лише трек "Birdy" – у його дійсно чіткій поп-хітовості найкраще розкривається досить цікавий вокал Наталі Багрій.

В усіх інших треках чуємо лише безперечний професіоналізм музикантів, що чьотєнько продукує гладенькі красивості та добре припасовані один до одного фінтіфлюшки, які, втім, набридають, вже на середині треку.

Цей якісно створений та якісно записаний альбом немовби спеціально був виданий під запровадження квоти україномовної музики на вітчизняних радіо-станціях. Потрібен хороший україномовний продукт? Ось вам цілий альбом, користуйтесь!

Музика для слухачів українських ефемок – вже, мабуть, можна запроваджувати такий жанр.

Страшне слово "формат" запустило свої щупальці і в мізки незалежних творців і немає на то ради. Звісно, це сталося давно, але кожного разу відчуваєш прикрість, як от зараз.

Кому, все ж таки, потрібен цей гарний, райдужний, добре скроєний саунд окрім слухачів ефемок? Гарна музика для поїдання гарних бургерів.

Грайливість Шуму хоче стати в ряд із бароковими переливами "вічного соловейка-менестреля", однак, набагато вдаліше лягає в лузу "ашанівської" святковості.

Чомусь, невідомо чому, такі речі як "настроєвість", "уважні цитати", "фірмовий саунд", в одних випадках витворюють щось тріпочо живе, а в інших – не дуже. Хоча, є одна залізна тенденція – чим довше мусолити такі готові рецепти, тим більше шансів потрапити у мертвотний "формат".

Трек "Промінь" – гарний та атмосферний, "DJ" – натякає на guilty pleasure від давно забутих конвеєрних саундтреків, "Ozis" – реконструює вишуканість балтійських дюн. Кожен трек окремо натякає на щось цікаве, а зібрані докупи вони чомусь звучать як пивна естрада найближчих трьох років.

Меланхолія "Коників" ніби здіймає нарешті платівку кудись уверх над собою, але потім неминуче спадає порожнім пластиковим пакетом, здійнятим випадковим поривом вітру. Ці меланхолійні коники насправді ж виявляються грайливими слониками, побратимами тих фарфорових фігурок, що стояли на комодах у радянської буржуазії.

На таких слониках їздять "Малюсики", родичі тих милих будулаївських поні, яких вже і в хвіст, і в гриву рясно поюзали Lюківці. Це, звісно ж, мімімі, але мімімі навіть не вічних котиків, а якихось одноденних карликів, що випурхують із порожнечі лише для того, щоб поїздка у переповненій маршрутці видалась хоч на грам веселішою.

Хора знову тізерить та обіцяє щось більше та цікавіше за увесь альбом, але за формат не вийдеш.

Останній прихований клубний бонус-трек таки качає, але нєнужний грішковєц-реп у стилі Вагоновожатих заважає гідно оцінити його вайб.

Найбільшою проблемою платівки бачиться відсутність якоїсь живої ідеї, якоїсь упевненої смислової заяви. Це той самий безкінечний і безхребетний постмодерн, що намагається видати Діснейленд за анархістську вольницю.

Брак живих смислів зводить нанівець усі музичні рухи та позбавляє музику груву. Лише у окремих драйвовеньких фрагментах із загального рівного потоку ледь вибивається якийсь один ритмічно акцентований інструмент, що видає подобу бадьорості у стилі "хлопаем в ладоши!"

Грув вимагає смислів та демонічності. Навіть саундтрек до фільму про радянських малюсіків-коротульок не так позбавлений демонічності як, на жаль, альбом "Шума".

Ця платівка немовби записана музикантами якогось культового гурту після смерті харизматичного вокаліста. 

Втім, після усього сказаного навіть не дуже зрозуміло, що саме конкретно можна закинути творцям альбому. Вони хороші музииканти, їхня фронт-вумен має чудовий вокал, їхня музика створена цікаво та якісно. У чому ж проблема?

Платівка "Шума", тому, – це чудова нагода, аби пороздумувати над загальним контекстом української сучасної незалежної музики. Куди йде така музика? Куди йдуть її українські слухачі? Чого вони прагнуть? Чому талановиті молоді українські виконавці видають ніякий альбом "ні про що?".

Чому талановиті молоді музиканти грають як "старі діди", як якісь обезголовлені ветерани гадюкіни чи скрябіни? Це вони самі так "бачать" чи це такий запит від слухачів?

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.