Вусатий фанк

Провальна спроба абетки для чайників в області української естради 70-80-х років минулого століття.

Добре, звичайно, що в нинішній Україні починають з'являтися стрічки на кшталт документального фільму Олександра Ковша та Віталія Бардецького Вусатий фанк, але ж не такої низької якості.

Якщо документал Вусатий фанк щось і нагадує поруч, то це епізод про український фолк від видання Слух, де абсолютно ліві люди несуть галопом по Європах якусь відверту пургу та паралельно піарять потрібних виконавців. А тому достатньо викривлений погляд на український фолк від сайту Слух не так хоч якась реабілітація забутих речей, а цілком тоталітарне у своїх рекламних прагненнях піднесення нових міфів та фейків.

Документали про українську культуру від сайту Слух, до речі, взагалі варто оголошувати окремим видом збочення. В оповідача Вусатого фанку також достатньо плакатний стиль мовлення, який недалеко втікає від совка у своєму веселковому просторікуванні про головне. І це дещо дивно, оскільки Бардецький завжди заявляє про те, що він начебто в темі (обізнано шарить).

Насамперед у документалі Бардецького абсолютно зайва реконструкція з групою Вусатий фанк (яких, схоже, виписали з коміксу про Стуса), яка халтурить навіть у каверах (хай краще слухають для загального розвитку каверників Fleetwood Mac). Довкола неї забагато текстової водички закадровим голосом, яка просто забирає час у героїв того часу. Також незрозуміло, що у цій профанній мішанинці усього на купу роблять Коган та Скрипка (зі своєю куцою хвільософією про слабку долю), які також крадуть дорогоцінні секунди у героїв української естради. І якщо вже є Олег Скрипка, то чому тоді немає нікого з Братів Гадюкіних, як іронічних послідовників тієї естетики та саунду (привіт ВІА Арніка, де солісткою була Віка Врадій).

Також незрозуміло, що у Вусатому фанку робить Ілько Лемко, який називає себе лайтовим дисидентом з карикатурного колективу Супер Вуйки, і який, наче справжній рокер, якось писав про свою класову ненависть до конформістського диско. Про нероздільність і незлитність соулу, фанку та диско у своєму єдиносущному груві, схоже, що не треба вже нині розжовувати, а тому цілком закономірно після такого, що мультфільм Trolls World Tour (2020) робить з рокерів тоталітарних зомбі, які прагнуть підкорити усі зайві жанри музики. І вже просто дивно, що автори Вусатого Фанку зовсім не згадали в кадрі поблизу колекціонера Іванціва творця ютуб-каналу Українська естрада (проєкту Золотий Фонд української естради) Ігоря Калиниченка. Тим більше, що більшість матеріалів вони беруть саме звідти.

Вусатий фанк стає ідеальним зразком фільму-катастрофи з цілим переліком втрачених можливостей. Зі сценарної графоманії оповідача цей документал витягують лише деякі учасники процесу, які заслуговують на окремі багатогодинні документальні фільми, і це: учасник гурту Еней Кирило Стеценко, вокаліст Кобзи Валерій Вітер та головний редактор української філії студії "Мелодія" Микола Кузик (просто топ). І стрічки ці мають фільмувати не ентузіасти, а, власне, сама держава заради збереження свого культурного архіву.

Усе інше ж збочує на фрагментарність, некомпетентність та маячню зі відверто примітивними спробами гумору, а тому проблеми зі звуком у Тараса Петриненка та Віки Врадій лише якісь неважливі дрібнички. Наприкінці фільму ще навіщось звучить самовиправдальна фраза про начебто самоіронію назви Вусатий фанк, як такий собі рустикальний глум над колоніальним, яку добивають перебачувані на титрах несмішні блуперси про патлатого панка (як карикатура на радянський офіціоз). І якщо автори фільму аж так наголошують на колоніальних репресіях української культури, то де тоді у них історія про долю першого керівника ВІА Ватра Михайла Мануляка (який тут таки з'являється у кадрі) чи подальшого керівника Ватри Ігоря Білозіра?

Прилизана історія Бардецького повністю ігнорує тогочасні музичні процеси в українській діаспорі, навіть не згадує про випадки відвертого плагіату (а-ля ВІА Червона рута в Temptations) та навіщось запрошує Лілію Пустовіт заради декількох слів про костюми виконавців, хоча там сліпий лише не побачить їхнє суголосся з тогочасною навколишньою модою від Польщі до Америки (усі інші можуть звернути увагу на одяг мексиканців у фільмі Віва Марія! (1965) з Бріжіт Бордо та Жанною Моро). Фільм Вусатий фанк щосекунди продукує одні сумніви щодо адекватності його авторів. На думку авторів Вусатий фанк – найпотужніша сцена Радянського Союзу, але що тоді робити з Вагіфом Мустафазаде чи особливо балтійськими виконавцями а-ля Мірдза Зівере чи ВІА Eolika?

Також автори стрічки навіщось натякають на протестний потенціал танцювального хіта Володимира Івасюка "Червона рута" (найкращий варіант в Констянтина Огнєвого), яка й справді піднеслась своїм рівнем якості на тлі переслідувань української культури на початку 70-х (плюс, особливо, постанова Компартії 1974 року). Автори фільму ніколи не чули про соціальні моменти в соулі Марвіна Гея (наприклад, класичний альбом 1971 року "What's Going On")?

Творці Вусатого фанку лише десь там натякають на протиставлення цієї нової хвилі в українській естраді з попереднім періодом колонного академізму. Але й там були виконавці, які завжди добре зналися зі західними тенденціями та підносилася до них своїм талантом. Де у фільмі Вусатий фанк згадки про прекрасну Валентину Купріну (яка наче ще жива і чекає на фільм про себе)? Де згадки про Ларису Остапенко? Де згадки про джазовий Квартет Пилипа Бриля?

Найбільшою помилкою фільму Вусатий фанк є навіть не те, що вони не згадують соульне диво невідомого виконавця з фільму Юрія Іллєнка Смужка нескошених диких квітів (1979) на вірші Дмитра Павличка та з музикою Едуарда Артем'єва.

Найбільшою помилкою фільму Бардецького є повний ігнор урбаністичного соулу Тетяни Кочергіної (без жодного фолкового елементу), хоча у фільмі тричі лунають її треки з найкращим місцевим грувом. Можна, звичайно, зрозуміти, що вона не вписується в концепцію Вусатого фанку (на думку творців фільму), але для чого тоді Варіанти запускають вже 25 випуск Українського соулу?