Зміст статті

5 вересня 2019олександр ковальчук

Заборонений

Байопічний комікс про великого поета Стуса рятує тверда рука кадебістки Віри Холод.

Пістрявий лубок про поетичний геній Василя Стуса вириває з недоречної комедійності лише гра акторки Євгенії Гладій.

Дисидентський комікс про Василя Стуса від режисера Романа Бровка та сценаристів Сергія Дзюби й Артемія Кірсанова мав би і далі гнути лінію євангельського супергероя, якщо він вже так зайшов на цю територію. Вони мали б вперто, наче Стус, розгортати історію про Стусмена, який своїм полум'яним словом, а іноді й стусанами, печихвостить усіляку нечисть (упирів там всіляких, жлобів донецьких та іншу гебешну гопоту) у гнилому совковому Готемі. Але це вже традиційно перелякане нове українське кіно. Шароварний мелодрамат з жахливим саундтреком.

Своїм театральним ентузіазмом (сцена самоспалення Василя Макухи) Заборонений схожий на стрічку Воррена Бітті Reds (1981) про Лєніна та Троцького, де той з натхненною лівацькою наївністю без тривалого розуміння контексту може зняти лише матрьошчин лубок.

Своїм періодичним акцентом на пророчих чи євангельських рисах в постаті Стуса-Ісуса автори фільму нагадують мову стрічок Тарас Шевченко (1951) та Сон (1964), але така кількість біблійних алюзій навколо пролетарського поета Тараса Шевченка в цих радянських фільмах їм навіть не снилась.

Акторка Євгенія Гладій (дочка Григорія Гладія) в ролі кадебістки Віри Холод (типу, синефільська хохма?) повністю переграє Дмитра Ярошенка в ролі Стуса. Цю Віру відразу б в наці-експлуатейшн про фанатичну наглядачку-сучку в якомусь концтаборі, наприклад, Янівському (роман Юрія Дольд-Михайлика "І один в полі воїн" нині ніхто вдруге не екранізовуватиме), бо там справді є на що подивитися.

Гладій надзвичайно легко переграє плакатного Стуса чомусь в мейкапі російського серіалу Втеча (в київських епізодах він дещо нагадує Леся Сердюка), який випльовує слова голосом Олега Скрипки і тому здається, що ось-ось, й він почне у цій комедії співати: "Лягає день, він віддає свої надії ночі. Робітники зморились працювати". Інколи в тюремному гримі Ярошенко чомусь нагадує Бабу-Ягу з казок Олександра Роу і тому, напевне, треба дякувати творцям фільму за те, що Стуса ще не грає Безруков.

Це провал режисера та сценаристів. Якщо вони дали в 60-х трохи Параджанова, то могли вже дати трохи й Хуциєва. Замість цього на екрані снує хроніка сонячного Києва 60-х, а початки епізодів навіщось стилізують на секунди під плівку (в дусі дешевих російських серіалів). Це харить неймовірно, але інколи на мить (і схоже, що випадково) це нагадує київський фільм Суламіф Цибульник Інспектор карного розшуку (1971) з Юрієм Соломіним та нереальною Євгенією Вєтловою в ролі Зої Ткачук.

Наївна романтика з театральними вимовами нагадує більше комедію та місцеву пародію на серіал Mad Men. Актори переграють і така проблема лише в зображенні українців (Ясиновський з Кіборгів грає Чорновола), бо коли вони грають російськомовних чи росіян (мєнтів-упирів, донецьких жлобів чи табірне бидло), то все просто ідеально (привітик серіалам а-ля Кріпосна). Дивно, що в такому актуальному протистоянні російськомовних жлобів та українців з вразливою душею поета немає хоч якоїсь ролі Антін Мухарський.

Кіно про поетичного ловеласа Стуса занадто лобове та прямолінійне у своїх патетичних бажаннях. Воно стрибає в 60-х у 80-ті без жодних змін в кадрі. Канонічна фраза "Сегодня ты играеш джаз..." Сакраментальна фраза проти диктатури монтується під слова з Тіней забутих предків про те, що Сатана є поміж людей. На смерть Горської накладається "Місячна соната", а під час пришестя мєнтів з обшуком голка зіскакує з платівки. Бухий донецький шахтар з татухою на плечі сцить на соняшники під парканчиком Стуса (типу кос під естетику художника Василя Шульженка в картині "Сортир"). На суді проти Стуса свідчить товариш Шаріков з бухим фейсом і це, типу, гумор такий?

Про щось людське в євангельському Стусові має свідчити хіба що кочегарний епізод, де він запиває ковбасу молоком, а ще слово "дупа" в універі. Бровко безпардонно знімає коміксоване житіє святого і тому усе мусить бути цнотливеньким, а головний герой, билинний богатир, має бути трохи контуженим, типу, не від світу цього (див. російську Легенду про Коловрата 2017 року).

Після самоспалення Макухи шокований Стус чомусь іде до Горської, а не до жінки з дитиною. І все це заради сцени ревності його вірної декабристки Валі на кухні з ножем у руках. Там безгрішний герой Ярошенка повідає дружині Валі про те, що її він кохає, а от Горську просто любить, платонічно. Це комедійне сюсюкання в нормальних людей мало б закінчитися негайною пристрастю на кухонному столі. Але де там, билинні та біблійні герої не сміються і не знають сексу. Потім жертовна Валя ще блаженно кліпатиме віями на перлі "Ми не будемо тобі з дитиною заважати (писати вірші)", а автори фільму інтимно показуватимуть піднесений момент народження Поезії з буденного. Десь у цьому місці творці фільмі дуже близько підходять до скетчу достатньо тупеньких коміків Загорецька Людмила Степанівна, які римують Стуса з тусою. Дивно, що поміж цього обрюмсаного мелодраму та всіх скандалів з прізвищем Медведчука у фільмі ще залишилися деякі фрази стусового адвоката на суді, де той постає ще тим зализаним чмом.

У таборі десь в Пермському краї вночі постійно іде дощ і згідно канонів жанру тут мав би бути хоч якийсь натяк на Місто гріхів. Але замість цього у фільмі чомусь починають перекладати українською мовою російські фрази (замість титрів) і це вже нагадує якусь Червону спеку з іконічною фразою "Какіє ваши доказательства?" І якщо російською актори дають живі, казарменні емоції (особливо Олег Масленніков в ролі майора Журавльова), то українською їх чомусь перекладають відстороненим вокалом.

Кумедний пафос Бровка з дивним радянським завзяттям пов'язує головних табірних поганців з гомосексуальністю. Спочатку він просто натякає на гомо-стосунки між Журавльовим і Кузнєцовим в сцені з шоколадом та факом на вустах останнього. І вже відверто він про це говорить та показує в епізоді, де Віра Холод в лазні (в лазні, Карле) так хвацько виявляє гомосексуальну натуру Журавльова. Холод бере його за яйця і цією єдиною адекватною сценою у фільмі вириває Забороненого з анемічного світу дешевих кліше (типу, падіння Кузнєцова у воду та все інше). Дає драйву цьому лубку, що та Бриджит Нільсен. Це настільки несподівано і навіть нарешті сміливо на тлі всього іншого фільму, що вже й Бровко зі сценаристами могли би зрозуміти те, яким би мусив бути цей комікс про Стуса (див. подібний ефект у фільмі Крути 1918).

Євгенія Гладій, до речі, так нагадує у цих сценах Анну Каменкову в ролі слідчої Лаврової з радянського серіалу Візит до Мінотавра (1987). А після лазні мала б ще бути сцена майорського куні Вірі на колінах, але Роман Бровко не Пак Чхан Ук. Таки так, сексу немає місця в біблійній історії про мученика Стуса. Навіть під час флешбеку в 1963 рік, де Стус перетинається з Холод в канонічній сцені кримського життя Спілки письменників України, якісь пацики обламують йому шматочок задоволення. А Холод вже навіть до його кімнати зайшла, щоб переписати заповітні вірші Поета (а він вже так руку свою клав на її плече).

Весь фільм, окрім однієї сцени, блукає наосліп між пародією та Житієм святих, б'ється чолом об шароварщину та агіографію, а найгіршим, поміж неоковирного всього іншого, стає саундтрек Забороненого. Фома навіщось псує Скорикові "Не топчіть конвалій", твердолобий контрапункт намагається показати різниці між пропагандним та реальним, а елегійні скрипочки постійно кого нагадують. Часом не порнографію Янчука про Петлюру? Зрозуміло, звичайно, навіщо товаришам режисерам-сценаристам ця дубоголова риторика, але чому окрім Скорика не можна було дати в OST ще Валентину Купріну, квартет Пилипа Бриля, Ларису Остапенко чи, зрештою, Майю Кристалінську?


фото: cinemaciti.ua

Автор: олександр ковальчук