Зміст статті

17 серпня 2018олександр ковальчук3193

Львів у кіно (ч. XVI) Українська рапсодія

Параджанов втілює мрії креаклів і традиціоналістів у рекламі Львова та України.

Фантастична унія бажань та мрій прогресивного і консервативного у фільмі Сергія Параджанова Українська рапсодія (1961).

Третя стрічка Сергія Параджанова Українська рапсодія нічим не гірша за оспівані Тіні забутих предків, але елементи соцреалізму змушують вкраїнську душу подекуди стидатися цієї фільми народного генія. За її антиклерикальні фрагменти лівацька львівська хіпстерня мала б особливо підняти такого Параджанова на прапор, хоча під ці критерії більше заточений наступний фільм режисера – Квітка на камені (1962). Його гротесковий набір сектанських сценок особливо подобається актуальною механікою там, де ритмічність зазомбованих рук стає ще більш агресивною в залежності від того, настільки героїня віддаляється від їхнього впливу.

Збоку навіть може здатися, що в Українській рапсодії візіонерський зайда Параджанов відверто глузує з місцевого фольклору. Свіжим, незамуленим оком дивиться на ці споконвічні, і тому майже анекдотичні, бажання першості вкраїнського співу в усьому світі чи іронічно підживлює монмартрові міфи культурної столиці Львова до яких ще не дотягнулася рука Хрущова. Рідна для Параджанова територія міфів та архетипів (казки і пропаганди) невмируща, як ніщо інше, оскільки працює з такою сталою, можна навіть сказати безсмертною, структурою, як недосконалість людської природи.

Міфи, цебто осьдечки, ілюзії – річ неймовірно живуча і тому після перемоги Джамали на Євробаченні багатьом навіть ввижалося, що обітоване щастя всесвітнього торжества української пісні вже майже цвірінькає у їхніх руках. Навіть більше. Такий екзальтований стан стосується не лише консервативних представників українського суспільства, бо як би місцеві ліберали та ліваки не паплюжили віковічну вкраїнську мрію про найкращу пісню у світі (українську) та наймелодійнішу солов'їну у Всесвіті (українську мову), але й вони тішаться, немов малі діти, від успіхів ДахаБрахи на Заході. Якщо ж згадати про актуальність експлуатації львівських міфів, то до нездалих послідовників Параджанова можна навіть зарахувати емоційний холдинг !Фест, який нещодавно придбав святий оплот місцевої культури, хоча немає у них (і ніколи не було) стільки фантазії, щоб уявити собі кафе у дворику Вірменської церкви.

За хуліганською іронією Параджанова над замилуваними буколічними пасторалями варто помітити переконання, що ті без якісного руху вперед перетворюються на мертву форму (хоча навіть і в такому варіанті можуть впливати на вразливі душі). Творець періодично мусить оживляти глину талантом, вдихати Духа животворящого в садок вишневий коло хати. Прикладом діяння останнього і стали омиті росами Тіні забутих предків (1964), де настільки інтимно та глибоко (аж по вінця, по самісіньку шишечку) пошлюбилося архаїчне з модерновим. У цей момент Параджанов нагадує зодчого Сивоока з роману Павла Загребельного "Диво" (1968), який ніби недбалим та легковажним порухом руки розкидає кубики смальти в мозаїках Софії Київської, але ж повторити цієї краси окрім нього більше ніхто не може. Тому й буяє параджанівська епігонія сумним цвітом, бо немає дару перетворювати етнографічні кліше на заціловану чіча-лялю. А найкращою присвятою Параджанову за звітний період варто вважати лише естонський фільм November (2017) Райнера Сарнета під який (і дещицю під Тіні) намагався косити Тихий режисер фільму Брама.

За Параджановим Україна мусить виїхати з українського раю, щоб оновленою та окриленою Нікою повернутися з чужих теренів до рідних пенатів. Мусить витиснути з себе, як заповідав великий українець Антон Чехов, усе рабське, злиденне та відстале. Усе це, звичайно, цілком архетиповий сюжет, де герой (героїня) іде в світ за очі, щоб здолати та перебороти, і вже з перемогою повернутися додому та зустріти нарешті омріяне щастя, щоб померти в один день. Саме тому й втілює Параджанов у соцреалістичній казці символічні конструкції (яблуко-провідник у прощанні головних героїв на пароплаві у великий світ) з цілком біблійним підтекстом (який по-своєму копіюватимуть й будівничі світлого майбуття), бо любов обов'язково має плодоносити будь-де: і в християнстві і за комунізму. Бо інакше неодмінно десь вилізе те давнє, те, що на споді. Від цього ніколи не втечеш і тому з цим потрібно неустанно працювати, окультурювати, і тут, як ніколи, доречний процес християнського терміну "преображення".

Про це добре пам'ятає і радянська пропаганда з її виховним процесом рожевощокими та пащекуватими міфами, яка, звісно, не настільки конкретно, як християнство, наголошувала на дещо зіпсованій природі (про що нині забувають хіпстери), яка доконечно потребує зовнішнього втручання для спасіння (однак, партія – наш рулєвой). Якою б наївною нині не здавалася міфотворчість Радянського Союзу, але наскільки живучими та повзучими є її уламки від найкращих людей епохи. Параджанов збирає з мрій соцреалізму самі лиш вершки, поетичну сметанку, і з такою шаленою концентрацією емоційного візуалу йому б знімати рекламу для фірмових брендів. Хоча Українська рапсодія і є рекламою радянської України та візією жевжикуватого Львова, зокрема. З більшості кадрів у фільмі можна писати якщо не картини, то ікони.

Звісно, що сама назва "Україна" тут з'являється лише на 41 хвилині, і немає ще поки таких звичних для радянських фільмів колоніальних вкраплень українською (чи, принаймні, кличного відмінка), окрім традиційних "дєвчата" та "хлопцы". Навіть співочі молодиці у віночках розмовляють тут настільки рафінованою російською що аж. Поруч з фільмом Параджанова варто відразу поставити і музичну стрічку Літа молодії (1958) Олексія Мишурина, де композитором також прописаний великий Платон Майборода.

У музичній мелодрамі Параджанова (з цілим комплексом делікатних підколок) головну героїню Оксану Марченко (символічно з огляду на останній скандал на 1+1) у виконанні Ольги Петренко також ідентифікують лише радянською співачкою. Хоча от у віночку, поміж інших кольорів, якось напрочуд виразно тріпочуться жовта та блакитна стрічка укупочці.

Але все це заквітчана дощами та росами Україна, заповітна та заповідна територія, де пісня звідусіль лине голосом Євгенії Мірошніченко і де закордонна публіка благоговійно завмирає від виконання священного батькового тексту "Зоре моя вечірняя", яке відразу поривається думками до святого Дніпра.

В головного героя Антона Петренка (Едуард Кошман) у кожному кадрі різна вишиванка і інколи йому, як справжньому українцеві, здається, що в рослин є душа, що коли цвіте гречка, то поле дзвенить, наче оркестр. Хоча органіст Вайнер (професор Львівської консерваторії Олександр Гай), у якого він переховується після втечі з полону, вже звично для західного обивателя називає Антоніо "русскім".

Полонені червоноармійці у фільмі Параджанова співають "Реве та стогне" і на зло фріцеві безстрашно затягують козацької "Розпрягайте, хлопці, коні" і заводить її, ніхто інший, як матрос. Коричнева чума, як чорт ладану, боїться вітальної сили української пісні під яку цього фріцика у виконанні Констянтина Степанкова (ха-ха) і валять.

Масними кусенями працює художник Параджанов. Яскравою, живою, смачною картинкою з вертким гумором. Як чудово лягає на "Місячну сонату" Бетховена автомат ППШ, а оператор поволі виводить величну постать поета Миколи Вінграновського на божественний Олімп.

У зруйнованих європейських храмах, де Бог помер, де на вівтарі росте береза, де голуби літають під розбомбленим куполом, а буржуї продають розп'яття на стихійних базарах, і так усе давно зрозуміло без слів після неореалізму чи Анджея Вайди. І тому Параджанов, як прихильник преображення людської натури, дає сильний епізод зустрічі головного героя зі сліпим німецьким солдатом, який кудись (до зруйнованого храму) іде з розбитим кріслом. Перші звуки собачого гавкання насторожують радянського глядача ефектом переслідування невинної жертви, але це лише поводир для сліпого ветерана. У простих паралелях до Пітера Брейгеля старшого Антон навіть хоче спочатку бити німця каменем, але ж той сліпий, тобто вже не відає, що наробив, хоча добре знає що.

Тут сучасний глядач мусить пам'ятати, що має справу з цікавим та майстерним зразком радянської пропаганди, політінформацією для маляток, де вміло розставляються акценти насущної політики партії. Загострена кукринікса поволі вже відходить, а ідеологія м'яко намацує нові точки опертя. Сліпі та переможені німці вже у минулому, але слідом за ними страждає короткозорістю новий ворог – США. Тут розрізняють добрих та поганих клерикалів, розрізняють й добрих та поганих американців, де за останніх відповідає образ майора Джексона та сексапільної блонди. Варто зауважити те, як після приходу американців зустрічає обіймами Антона якийсь афроамериканець, цей представник сегрегованої клятими капіталістами раси, і як вороже відштовхує його гвинтівкою якийсь білий васп. Офіс американців завдяки треку "Моя Марусєчка" сповнений такої особливо блудливої атмосфери.

Для кращого розуміння ідеологічної ситуації в Українській рапсодії варто написати декілька слів про сюжет, де головна героїня Оксана їде додому після перемоги у співочому конкурсі і всю дорогу флешбеками згадує своє довоєнне життя та коханого Антона, який потрапив у полон на війні, втік, переховувався в органіста (під Аве Марія) і тепер утримується американцями у таборі для переміщених осіб. І це доволі делікатна ситуація в післявоєнній реальності. Яка, до речі, перегукується зі ще одним львівським фільмом – Срібний тренер (1963) Віктора Івченка про спортовця Антон Лутенка, який втік від поляків у 1938 році зі Львова і після війни працює в Італії.

Обидва ці фільми реалізують у життя бажання радянської влади перебрати на себе після краху західного гуманізму усі верховні атрибути милосердної сили, яка втішить усіх гнаних і голодних, а також зрозуміє та вибачить усе заблуканим овечками. І не лише з декадентською візією Львова Українська рапсодія утворює цікаву ідеологічну структуру з львівським фільмом Михайла Калатозова Змова приречених (1950), цією енциклопедією юного пропагандиста з актуальним й досі набором мемів для холодної війни. Третім у цій казковій компанії має бути також частково львівський фільм Чарівний голос Джельсоміно (1977), який виростає з фільмів Параджанова та Калатозова і який так охоче юзає російська пропаганда для зображення ситуації у нинішній Україні (бо попередні фільми вже мало хто пам'ятає). Казкове ж у цьому соцреалізму Параджанова закінчується сном-маренням Антона, де він долає смерть та визволяє з брил льоду (відмороженого капіталізму) вкраїнський віночок, і це ніщо інше, як привіт Тіням забутих предків з 1961 року.

Згадка про Калатозова в Українській рапсодії доречна ще й тим, що і тут, і в Тінях забутих предків Параджанов періодично організовує заочне змагання з його оператором Сергієм Урусевським. Але варто писати не так про впливи каннського переможця Летять журавлі (1957), як про один з найкращих радянських фільмів – Невідправлений лист (1959). Саме від Урусевського у Параджанова стільки суб'єктивної камери, яка кружляє довкола героїв ефектом присутності, і, власне, з Невідправленого листа стільки силуетної зйомки, яка вже знімає не людей, а символи, постаті, богів. І Параджанов не настільки відверто копіює, як віртуозно пристосовує ці операторські надбання для власних потреб. В епізодах з Антоном силуетна зйомка у нього досягає якогось мультиплікаційного ефекту загубленості маленької людини у ворожому світі обов'язково на загальному плані. І ця мультиплікаційність у Параджанова, окрім того, ще й злегка комедійного характеру. Подібні речі зараз можна помітити, наприклад, у Веса Андерсона.

Українську рапсодію навіть сюжетно можна порівняти з фільмом Летять журавлі, але якщо в монументального Калатозова усе закінчується трагедією, то вітальний Параджанов більше тяжіє до хепі-ендів, бо реклама раю (радянського) не може закінчуватися пеклом. Алхімік Параджанов схильний до переплавлення усього негативного в людині, до її преображення. Навіть з любовного криміналу у каверінському сюжеті "Двох капітанів" він доходить до прозріння Антонового друга Вадима Чайки, який так хотів відбити собі Оксану. Радянський мистець Чайка якось собі згодом усвідомлює, що справжній артист повинен бути справжньою людиною, а не чмом, як Михайло Ромашов. Чайку, до речі, грає всенародний співак Юрій Гуляєв і ось у його виконанні дещо приджазована класика "Два кольори" (ніби канадці Нічна мелодія на касеті BASF).

Про рівень режисерського мислення Параджанова багато чого говорить екранний розвиток цього любовного трикутника. Затягнуті сталінські герої не встигають на початку за його поетичною відлигою, і це свідоме відставання заради фіналу, де вони стануть людянішими, теплішими, подорослішають. Сталим у сталінських героїв після усіх випробувань залишиться лише відгомін кумачу у грудях: червона футболка з дивними дірками в Антона, червоне пальто і спідниця в Оксани і навіть закордонний хлопчик Руді у червоній куртці, бо Руді – це майже рудий, тобто червоний.

Параджанов, як ніхто інший, вміє вибити іскру з банальних сюжетів, у вмілих руках гра з кліше завжди визволяє пародійний заряд. І подекуди його фірмові підколи достатньо ходять лезом своїм гострим розумом. Занудні та академічні гуслі Римського-Корсакова у виконанні Чайки навіть близько не стоять поблизу жвавих українських щебетушок. Чайка у протигазі (його дегуманізована парсуна) вже звучить смішно. Перегляд п'єси "Пер Ґюнт", окрім відвертого перегуку з сюжетом фільму, дарує ще й чарівний світ параджанівської гри у наїзді камери на хмарку з якої стирчить шматочок вати. Любовна територія завжди чудовий полігон для комічного і просто треба дивитися за тим, як Антон накидає на плечі Оксані свого піджака. Просто стежити за тим, як він закриває її він заздрісного чужого ока, яке ще й правильно каже, що це великий гріх обмежувати такого соловейка невтомною працею з пацятами. Коли ж Оксана відпливає у широкий білий світ і вже з відстані розлуки усвідомлює силу своєї любові до Антона, то варто зауважити як холодно вона каже Чайці своє "мерсі", коли і той хоче закутати її своїм піджаком.

Від комедійного у Параджанова віє козацькою хуліганкою. У нього навіть сама природа повстає супроти фріців і це трохи дивний епізод з німцем парашутистом на вербі, який, гаспидська душа, вбиває маму з маленькою дитиною. Настільки блискавичний перехід від пародійного до жахливого може навіть звалити з ніг своєю безпосередністю, а баба Пріся за таке б не 12 німців завалила, а цілу дивізію.

Попурі з використанням німецьких касок для підсобного господарства десь навіть закономірно закінчується настільки прекрасною сценою, що аж випереджає на декілька років фільму Казка про Хлопчиша-Кибальчиша (1964), де кляті буржуїни (а-ля нацисти) ходять в атаку в шортиках з бару "Голуба устриця".

Львів в Українській рапсодії – мрія місцевої хіпстерні, і Андрія Садового, зокрема. Це суцільний Монмартр над яким літає Параджанов. Заповідна територія для різноманітних мистців та креаклів.

У цьому фільмі-пророцтві предтеча "Дзиґи" (арт-центру та кафе для богемки) розташовується прямісінько у дворику Вірменської церкви, а таксувка може стояти якраз під колоною святого Христофора.

Смажені каштани тут продають біля Каплиці Боїмів.

Місцева богемка може бухати прямо на Площі Ринок. Ракурс та відстань від ліхтаря до фонтана більше апелює до Нептуна, аніж до Адоніса.

На площі Підкови ще б'є фонтанчик, а поліція зганяє з лавок декласовані елементи.

У дворику Успенської церкви з того часу мало що змінилося, окрім скульптури Богородиці.

Священики традиційно ненавидять комуняк, а дівчатка скачуть на скакалках.


vs

Домініканський собор став Церквою Пресвятої Євхаристії.


vs

фото: weloveua.com

Двірець стоїть на місці.

Під Оперним також деколи ще їздять автівки.

Саме в Оперному і перемагає українка Оксана на всесвітньому конкурсі вокалістів.

А у Параджанова, як у майстра мізансцени, треба дивитися на те, як кобіта цілує хрест перед жеребкуванням, на те, як він підколює пихатих аристократів та захланних церковників, на те, як спокусливо зсовується ліва бретелька на сукні однієї поганки і на те, наскільки цнотливо застібнута під самісіньку шию радянська виконавиця. Оксана так гарно співає, що деякі члени журі думають, що вона італійка. Вона так гарно співає, що зачаровує співом не лише буржуїв, але й усе місто, і навіть сексуальних дівчаток під Оперним. Хоча коли голова журі цілує їй ручки, то вона трішечки стидається, але все тому, що їй до смаку стримане та рівноправне радянське емансіпе, а не куртуазне лобизання а-ля проекція золотої клітки.

Наприкінці після флешбеків ще десь лишається надія, що зустріч Оксани з Антоном так і залишиться мрією, але милосердний творець Параджанов залишає у кадрі стільки місця для їхнього майбутнього (для голубої мрії), що відразу з радістю віриш навіть у такий казковий хепі-енд.

Далі вже будуть Тіні забутих предків, де ця мрія таки залишиться потойбічною.

Але якою ж чарівною та казковою була та мрія.

Автор: олександр ковальчук