Привиди Дзиґи

Як навколишні парафіяни проспали репетицію Другого Пришестя Ісуса Христа в серіалі Молодий Папа, так і хіпстерські маси мертвого міста Львова проспали ще один сигнал з того боку до повстання зі сну, до повернення до реальності (і се давно не новина з часу казусу Фаріон-Подоляк). Тому й блукають вони, наче зомбі, в новині про те, холдинг емоцій "!FEST" купив Дзиґу, бо не бачать за фактом купівлі-продажу розмаїтого світу ідей. Наразі Львів може бути культурною столицею лише у хворобливих фантазіях нардепок від Самопомочі, і тому питання купівлі Дзиґи – це розмова не про зміни, модернізацію, поступ чи бабло. Це розмова про сектанський сон корпоративного мислення з його подвійними стандартами та заяложеною лояльністю (детально про цей феномен у Львові в статтях: Секта фестунів та Дуполиця столиця небилиця).

Наприклад, цькування хіпстерами Садового поета Калинця у битві за органний зал важко затегати чимось культурним, чи назвати протистоянням чогось прогресивного з чимось ретроградним, оскільки це була лиш сліпа корпоративна солідарність проти чужинців. А якщо у тому випадку й писати про львівську культурку, то хто з місцевих діячів культури чи культуртрегерів, окрім актора Водичева, заступився за Калинця під час того малолітнього цькування?

Недивно, що в тривалому процесі сну інфантильного розуму місцевих хіпстерів (цього покоління без минулого) одна львівська культуртрегерка Нестерович прохопилась тією наївною думкою цнотливої піонерки, що Дзиґа згодом, можливо, поглине !FEST. Що це: маразм, ідіотизм чи перші блискітки шизофренії в ситуації тривалої відсутності будь-яких навичок аналізу культурної ситуації у Львові?

І білому конику Залипського зрозуміло, що щось подібне з Дзиґою назрівало вже давно. І, можливо, навіть ще задовго до тієї ситуації, коли на дзиґівський концерт Goldie у фан-зоні Євро 2012 майже ніхто не прийшов. !FEST – це звичайні ремісники і в тому немає нічого поганого, це нормально, це потрібно, це – помічне. Дзиґа на Вірменській й справді потребує якоїсь більш мобільної кухні (можливо, скандинавських сендвічів, хоча, навряд). Але чогось !Фесту таки не вистарчає. Чогось невловимого в тому, що вони називають творчим. Увесь креатив у них чомусь пішов на вічночервоні штани в Андрія Худо. Навіть бруківку на Старознесенській вони поклали настільки максимально незручну для юних споживачів, що звідти відразу хочеться втікати, настільки вона обмежує найменші порухи свободи від візочка. Невипадково Назарук довго не думав, коли сказав, що: "купити Дзиґу – це як купити церкву". Церкву то він купив, але Дух Святий завжди, де хоче там і ходить. Схоже, що тут Назарук навіть не зрозумів як близько він підійшов до такої симптоматичної речі, як симонія.

Поміж здобутків !Фесту на культурному фронті можна хіба що назвати Видавництво Старого Лева (то ж не фестиваль пива та вінілу для айтішніків). Однак і там поміж багато чого доброго (але переважно перекладного) існує цілий потік графоманії різноманітних імяреків (від Бєглова і до Вдовиченко, Бачинського, Бабкіної тощо), Шептицький та полуничка, а також одноманітні та прісні колажі від Аґрафки (разом з графоманією про війну). Хоча найбільше прийдешні покоління згадають злим тихим словом у продукції ВСЛ саме хрестоматії сучасної української дитячої літератури для читання в 1,2 та 3,4 класах (загальним накладом 640 тисяч), де поміж легіону кишенькових графоманів цнотливо втулили лише кавалки генія Голобородька. Подейкують (а у Львові завше щось подейкують), що перед війною ВСЛ хотіло виходити на російський ринок. Щось у тому, звичайно, є, бо вони і досі ще не переплюнули каталог польського видавництва Zakamarki.

Євромайдан дав деяким місцевим кар'єристам ілюзію світочів (принаймні, галицької нації). Частина цих кар'єристів ще до подій Євромайдану знала всі розклади (і тому вчасно поставила фортепіано на Катедральній), а інша, дещо пізніше зрозуміла, як працює система (яку вони так і не змінили у гаслах), і тому швиденько прилаштувалась на теплих місцях. Саме звідси у деяких поетів-садоботів така непомильна переконаність у власному нонконформізмі (хоча поетам можна, вони ж як діти малі, що з них візьмеш). А бойчик Сєва, під прикриттям стратегії про креативне місто (від клоунів з Інституту міста), запекло воює з токсичним кумівством та олігархами, хоча, насправді, лише підпрацьовує на агресивний капіталізм для своїх, лише своїх. Бо усе таке смішне Бієнале довіри – це лише це кумівство та монополізацію ринку під одних і тих самих персонажів під патронатом Садового.

Саме тому закономірно в ситуації навколо Дзиґи та !Фесту виник епізод, де агресивний капіталізм від холдингу емоцій "!FEST" чомусь називався святішим за агресивний капіталізм Григорія Козловського, Віктора Пінчука чи братів Дубневичів. Останні, до речі, купили Вірменку, де й надалі тусять львівські хіпі з казочками про спротив комуністичній владі та жахливим альбомом Супер Вуйків. І тут вже варто писати, а чим таким особливим !Фест моральніший за Козловського, Дубневичів чи Пінчука? Тим, що !Фест – це свої (для львівської хіпстоти), а Гріша, Дубневичі та Пінчук – чужі? Деякі інфантильні персонажі з наближеного до Самопомочі (цієї годувальниці всіх вірних псів-хіпстерів у Львові) бізнесу навіть називають партнерство !Фесту та Дзиґи оптимальною нагодою для дорослішання (власне, Дзизі та її романтичним прибічникам). І хіба це не ще один корпоративний фейк для закорінення ідеї неповноцінності у масовій свідомості міста?

Бо що ж таке приручена культура від цієї категорії хіпстерського населення Львова?

Графоманський інкубатор Молода поезія Львова? Псевдо-скандал з графоманією про дівчинку Майю та її ЛГБТ? Органний зал з лояльним керівництвом бойфрендів? Профанне радіо Сковорода? Співачка Муха, яка паразитує на творчості Квітки Цісик? Халтурна збірка пісень про війну від Гузьо? Сатанинська музичка співачки Соловій? Культурний гриб режисера Коломійцева, який так і залишився у Львові після його вигнання? Убога вистава "боженька", де хіпстери так вафляться, що це про скрєпи, хоча, насправді, це саме про них (про обличчя не особливо засмучені інтелектом). Компліментарні рецензії на творчість знайомих, друзів (просто так і у Фб), родичів? Банальні колонки Марти Госовської (усі такі усі-пусьні)? Відсутність будь-якого аналізу культурних процесів у Львові?

Все це комфортні для інфантильних львівських хіпстерів (чи пост-хіпстерів) явища. Комфортний та затишний світ, де з психоделії Гич оркестру можна відразу зробити щось безпечне. Щось, що не настільки нагадує про смерть (реальність), яку це львівське покоління настільки боїться, що навіть не помітило, як вона вже прийшла. Саме тому так непомітно у Львові (культурній столиці) минув триптих "Польовий" від Мар'яна Пирожка. Чи вже майже забули про цьогорічний альбом Palmo X. І десятою дорогою намагаються оминати мовчанням проект Brat Григорія Семенчука (чого вже тут), де стільки співається про культурних задротиків Львова. Хоча, можливо, ось це мовчання – то не природна схильність до підпорядкування вищим силам, а легендарна галицька тактовність, де усі вони ведуть свою тиху партизанку супроти комерціалізації усього, що рухається навколо власної осі.

Але що там писати про розуміння навколишніх процесів у львівських хіпстерів, якщо навіть сам Патріарх Андрухович намагається так запізніло відкривати гамерику місцевій публіці своїм деїстичним опусом про плагіати Бориса Гребенщикова (чи то знічев'я, чи то просто так). Він ще б написав, що більшість хітів Цоя – це мікс The Cure, The Smiths, The Clash та інших британців (самі москалі свого часу назавжди травмовано прозріли, що група Кино – це не про русскій рок, а про дещо інше). Це ще один відгомін повернення зі своїми подвійними стандартами стародавньої дискусії В'ятровича про Висоцького, Цоя та русскій мір. Бо коли на початку війни з Росією Вакарчук та Положинський відверто косили від Володимира Семеновича, то їм чомусь ніхто не дорікав за російську пропаганду на вкраїнських теренах. Як, власне, і не дорікав сам В'ятрович своєму корєшу Кокотюсі за те, що той екранізовував минулого року свою графоманію Червоний за лекалами російського серіалу Останній бій майора Пугачова. Цікаво, а що згодом наступні покоління українців писатимуть про плагіат чи запозичення в творчості Андруховича, Винничука, ВВ, Скрябіна, Океану Ельзи тощо.

Десь саме з цієї території совкового пуританства стирчать вуха і в розмові однієї місцевої журналістки з Олександром Ксенофонтовим, де так цнотливенько оминають Русланин треш "Дикі танці". Тут напрочуд серйозно чомусь називають забичене дійство Євробачення скандальним і так підстаркувато протиставляють рок, як типу музику протесту, усьому іншому: диско, а тепер й техно чи хаузу. Ксенофонтов хоч і згадує про місцеву вторинність, але навіщось називає Бейонсе, Ріанну (та інші афро-американські сильні проекти, як він їх маркує) попсою. Після такої заяви усе схоже на те, що Ксенофонтов успішно провтикав останні десять років музичного процесу у світі, принаймні, з 2011 року точно. Він хоч слухав останній Бейончин альбом "Lemonade" (2016) чи її новий разом Jay-Z (aka The Carters) "Everything Is Love" (2018)? І тут вже просто цікаво, щоб він сказав про FKA twigs, Arca чи SOPHIE? Хоча для тих, хто у танку вже навіть Arcade Fire на альбомі "Everything Now" (2017) прозоро натякнули, що від ABBA до Девіда Бові лише один крок (хоча це й так було зрозуміло), а від ABBA до The Sylvers, взагалі, майже нічого, півподиху.

Ось так у Львові й зустрілися дві половинки, які неустанно плекають свої фейкові території. Одні, умовні лемко-вакарчуки, зі своєю рокерською хонтологією (про те, чого ніколи не було, а лише ввижалося) та інші, умовні фестуни, зі своїми хіпстерськими ілюзіями (про те, чого ніколи не буде, а лише здається). Зустрілися, почоломкалися, обійнялися, і як же ж їм там добре, у цицьки за пазухою, у тому фейковому Львові. У бурхливих снах нардепки Подоляк про навальний сон у Львові.

Тому і для цих, і для інших лунає хіт гурту Equals "Triumph" з альбому "1997" (2018).