#Пісні війни

#Пісні війни

олександр ковальчук,  13 жовтня 2017

Халтурна збірка псевдо-сучасних пісень для фронту від громадянки Гузьо.

У безпорадності української музики (та всієї культури зокрема) перед війною з Росією немає нічого дивного. Ще дивніше вимагати від провінційних виконавців чогось неможливого, оскільки – це великий гріх, хоча найбільший гріх, це, звичайно, невчасність.

Чого хотіти від соціально-мистецького проекту #Пісні війни такої собі Галини Гузьо, якщо навіть стовпи української поп-музики Положинський та Вакарчук так безсило опускають руки і лише так благально сподіваються на творчий спадок Володимира Семеновича Висоцького. І це у час, коли з'являються історії про те, що Висоцький був кілером КДБ (причетний, наприклад, до смерті Олександра Галича).

Склад учасників проекту #Пісні війни переважно зібрали з представників та представниць третього чи четвертого ешелону української поп-музики (типу, Антитіла, Мері, Мірзоян, Муха, Приходько, Леньо, Тінь Сонця, Табаков) і тому трохи дивно, що поміж них там роблять Піккардійська терція, Журавель чи сестри Тельнюк (з Романом Семисалом). Найбільшим аранжувальником цього диску став львівський музикант Остап Панчишин, карикатурну творчість якого, не так вторинну, як каверну, вже декілька разів відстежували Варіанти.



І тому мову тут слід вести про безлику та страшну у своїй бездарності шароварщину, нову шароварщину (на щастя, є два винятки). Закономірно, що тут бавляться допотопними ілюзіями про те, що рок – це музика протесту та революційного завзяття і тому буквально моляться на святий дісторшн, який має висловити усім навколо усю нелюдську напругу та непоступливу драйвовість цих виконавців.

Десь наприкінці проекту хтось десь там собі згадав, що часи трохи змінилися і тепер роком став реп. Так тут опинився місцевий пуссі-репер Гаврик з найгіршим треком альбому "Мій дім", де можна почути інтонації усього підряд: Тартака, ТНМК, польського хіп-хопу чи навіть пітерського репера Ассаї.

Тут майже нічого немає для розуму, душі чи серця (чи емпатії з ототожненням), а лише механічне, утилітарне (гендлярське) нанизування тих чи інших елементів для потрібно ефекту, сльозоточивого ефекту. Тут співають про війну з таким піонерським завзяттям та патетикою, ніби це совок, а се, направду, саме совок, лише з Богом та Україною.

Поміж цього мажорного попса-року, хоча у випадку творчості Панчишина краще юзати термін "піда-рок", і сентиментальної беззубості занадто багато згадок про 90-ті та адорацій великому й страшному хард-року 70-х. Тут просто цікаво, а гітаристу за романтичні запілони у майже кожному треці була якась окрема платня?

За халтурну комфортність проекту #Пісні війни відповідають люди без властивостей, які вміють лише старанно та по-учнівськи копіювати щось чуже (незважаючи на усі розривання вишиванок на грудях). Так тут виникають не лише моменти механічності, відчуженості чи дегуманізації, але й карикатурки, наприклад, коли співак Табаков (тут і тут на сторінках Варіантів) так смішно намагається копіювати богів хард-року та хеві металу на треці "Дорога на Схід". Панчишин з Табаковим десь краєм вуха чули про The Black Keys, але чомусь взагалі забувають про контекст, традицію та іронію і тому їхнє виконання перетворюється на парадний пафос гарматного м'яса, марш-кидок абстракції (цвіту нації) з народницькою лірикою про славних козаків, Правду та Бога.

Транзитом через The Black Keys можна ще б було згадати про "Paranoid" Black Sabbath, який так по-армійськи прекрасно засвітився у новому фільмі про Кінг-Конга, але тут відразу доведеться згадувати про "War Pigs" і так почнуть виникати підозри, що Панчишин – то якийсь підпільний пацифіст, який спєцом зливає патріотичну тематику у безлику баюру, дубову солдафонщину на марші.

І тут все таке: намагається здаватися великим, унікальним, живим, оголеним, а насправді – пережована вже мільйони разів мертвечина саунду та текстів, одноманітна, кашоподібна, одноразовість для дошкільняток. Проповідницький пафос бравурних маршів без будь-якого натяку на індивідуальність. І аматорське паразитування на щирості, типу балерини на бронетанковому. Зате скрізь: дзвони, дзвони, дзвони.

Хочеш, наприклад, послухати локаційний трек "Майданівцям", але вагаєшся між впливами на цей трек пісень Юрія Візбора "Милая моя" та В'ячеслава Бикова "Любимая моя". Хочеш послухати "Не сумуй", але чомусь чуєш Петлюрине "Платье белое", оті його сирітські інтонації, там де: "Сбивая чёрным сапогом с травы прозрачную росу, наш караул идёт тропой и каждый к своему посту. И каждый думает о том, что дома ждут, что дома пишут. Любимый, милый, дорогой тебя я жду, тебя я слышу". Казармова лірика Петлюри, до речі, якось особливо лягала поблизу солдатських сердець поміж бромом та аеродромом, а ось це антитілесне "Не сумуй" навіть згадати немає за що.

Хочеш послухати "Бог біля тебе", а це ніби ауттейк Другої ріки з депешовими впливами, який окрім того, ще нагадує про "Summer Son" від Texas. Впізнавані у своїх маніпулятивних елементах "Воля" і "На Схід" просто й вкотре налягають на непомильний дісторшн. Леньо з нео-шароварників Kozak System так хоче бути Леммі, що аж вискакує з штанів зі своєю проповідницькою чемністю, але усе на що він може розраховувати, то, хіба що, на якийсь Океан Ельзи для тьолочок (добре, що ще не на RATM чи Manic Street Preachers). Тут він зустрічається з Винником (Мері), який згадує Скрябіна словами "ти спи сама, а я поїду на схід, бо там два моїх кента" та паразитує на рифах пісні Pink Floyd "High Hopes". Це знову, типу, натяк на пацифіста Панчишина?

Немає нюансів та глибини і в дівчачих номерах (від регі до блюзу та вальсу) "Дівчата", "Настане мирний час", "Щастя", "Дай Боже", "Молитва на Різдво". Смішний пафос, неозора сентиментальність (всепланетарний спалах у "Молитві на Різдво" кітч-шансону, бо якщо в російському шансоні поблизу смерті неодмінно має бути добрий Боженька, то в українському лише Богородиця має рятувати від гранати та істерики Мухи) та алюзії на радянські хіти і Тараса Петриненка. Тобто вкотре за живої війни якась банальна стилізація під щось минуле і тому трохи незрозуміло, звичайно, чим воно краще за ось це.

Рятує і хоч якось виправдовує існування проекту #Пісні війни, а також фейкових (рекламних) промов Галини Гузьо щодо його важливості, унікальності, щирості тощо, присутність на диску двох реально сильних треків: "Мені тебе не вистачає" та "Дівчина з Майдана". "Дівчина" – це нарешті щось нормальне, живе (психоделічне), майже анекдотична ситуація на розслабоні (і без пафосу), де б лише Медюх менше ричав (як лев).

Сестри Тельнюк та Роман Семисал у "Мені тебе не вистачає" роблять маленьке диво поміж тієї каші пафосу та дісторшину. Делікатний, камерний номер з правильними акцентами, рівнем виконання, інтонаціями та пустотами (традицією та контекстом). Щось справді довготривале та живе, з чого можна робити цілий альбом, оскільки цей тихий трек, наразі, стає найкращою піснею про війну України з Росією поміж цілої маси халтури, кон'юнктури та аматорства.

А громадянка Гузьо замість того, щоб нести єресь про оголені нерви та станіславську віру солдатів у її проект, краще б починала з малого і зробила для Піккардійської Терції нормальний ютуб-канал, бо навіть другу "Шалялу" треба підспівувати з якогось любительського відео з Тернополя.

Тепер ви можете стежити за новинами Варіантів на Telegram-каналі.

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.