Переможний гімн Садового від палких прихильників його тоталітарної творчості.
Партія сказала треба, і комсомол відповів – буде. Комсомольці Садового підметушилися у засіках, щоб зробити шефу приємне, задріботіли акордами та приурочили до урочистої миті його перемоги приємну, пісенну дрібничку про його місто Львів.
ЗМІ Садового радісно і пафосно відрапортували про неофіційний гімн міста на усі усюди.
Але навіть якщо партія Садового нічого не казала, а комсомольці нічого не відповідали, навіть якщо боягузливі адепти Садового нічим особливо не метушилися, навіть якщо ця пісенна дрібничка приурочилася просто так, а не спеціально, то навіть так пісенька "City" такого собі Остапа Панчишина у його сольному проекті зі загадковою назвою Panchyshyn стає виразником та неофійним гімном Львова Садового – вихолощеного, кастрованого, невиразного, безликого.
Варіанти вже давно краєм ока та вуха стежать за цим комсомольським та бездумним метушінням у Львові, і тому вже не вперше пишуть про авторів неофіційного гімну Львова – Остапа Панчишина та Володимира Бєглова.
Не вперше Варіанти пишуть й про убогі пісеньки місцевого контингенту про славне місто Львів, що також намагаються бути його неофіційними гімнами, і так ще раз можна згадати про такого собі Гаврика та його львівський пуссі-реп.
Перший вже двічі активно зринає на сторінках Варіантів зі своїм бездарними, вторинними, навіть не плагіатними, а каверними проектами, типу кавер-бенду Патриція, хоча особливо широко відкрилася ця безталанна безодня Панчишина на різдвяному вогнику в Остапа Дроздова.
А другий, відомий своєю неприхованою орієнтацією на Садового та його молоду команду, пасивно присутній на більшості текстів про секту Садового, хоча більш виокремлено про його графоманські упослідження над українською мовою, роком та любов'ю, зокрема, можна, наприклад, почитати у тексті про феномен бєгловщини-табаковщини.
Не зраджують вони (Бєглов і Панчишин) власній орієнтації на всілякий несмак та гидоту й цього разу.
Їх пісенька "City", цей неофіційний гімн, який за словами Панчишина, його попросили написати його друзі з з львівського маґістрату (особливо смішний тут пасаж про Чикаґо), це – знову симбіоз чогось британського і чогось графоманського, тобто союз вторинного і бездарного.
У музиці тут чути одним британським колективом (про який вже не вперше згадується у контексті львівських гуртів), і це, їй-Богу, не плагіат, а просто якийсь кавер, бо таланту тут не вистачає навіть нормально сплагіатити. Оригінал натякає на безтурботність свінгу у Лондоні 60-х та мирних нульових, але де ця безтурботність у мертвому Львові наприкінці 2015 року? Хорові підспіви наприкінці, це, звичайно, щось з області "село і люди", бо саундпродюсер халтурить дай Боже.
Тут відразу можна згадувати маніфест Бонда про львівських Хрущів, які намагаються бути тіпа-європейськими, хоча завжди залишаються провінційними, бо косити під Кріса Мартіна з Coldplay у 2015 році, це остаточно щось зі сфери повного неадеквату, як моветон чи патефон.
Зрозуміло, що з тим британським саундом тіпочкам хочеться залізти у неперервність традиції, у статусність, хоча яка тут може бути статусність, якщо Садовий конкретно їх кинув з фейковим розп'яттям дівчинки Магдиш.
Кентам потрібно просто негайно змінити орієнтацію на британщину та плекати у собі стилістику go-go, ментально уподібнюючись до нових RDGLDGRN чи старих Scissor Sisters.
З текстом тут також усе стабільно. Кострубатий мікс англіцизму та солов'їної з подальшими графоманіями та пубертатним наївом а-ля "небо сонце бере на руки", "найрідніше сіті на цілому світі", "динамік тутешніх звуків".
Після пасажу Панчишина про Чикаґо тут вже вдруге смішно, коли графомана Бєглова називають поетом, але це ніби не його проблема, бо це час такий, коли кожен вуйко може називатися поетом та агресивно нищити рідну мову.
Агенти Садового ще ніколи не були так близько до провалу з цим бездарним гімном Львову, вони ще ніколи не були так близько до реальності, де їхній Львів ніщо інше, як штопаний гандон.
"Квіти у вазі, гівно в унітазі" – співає гурт Кровосток, співає і наполягає на саме таких пропорціях та пріоритетах у житті, саме на такому балансі сил у природі, який у згаданих тут персонажів, схоже, що дещо порушений, бо вони чомусь називають чорне білим, а зелене – фіолетовим.
І тут вже Садовому треба чухати потилицю після таких підданих подарунків від піддослідних.
Така подієва вірнопідданість до конкретної дати не тільки штиняє відвертим совком у ніздрі псевдо-прогресивного Садового, цього оплоту галицького комфорту на землі, але й стає неприємним сигналом для нього на рушничку щастя його третьої каденції у Львові.
Ставати міським головою під звуки гівняного гімну, то якось не тойво.