Розп'яття дівчинки Магдиш

Розп'яття дівчинки Магдиш

олександр ковальчук,  22 жовтня 2015

Колективні галюцинації під львівським розп'яття галицької дівчинки Магдиш.

Вже два тижні висить розіп'ята дівчинка Магдиш і ніяк не хоче злазити з хреста. І це зрозуміло, це ж фейк, так можна й цілий рік провисіти.

Таке фантастичне досягнення Ірини Магдиш, просто Магдиш, бо тепер навіть не треба нікому пояснювати хто це (як колись з Фаріон після садочка), можна заносити у книгу рекордів Гіннеса.

А після усього офіціозу краще організувати щорічні магдишні ігри з гаслом "Висіти з Магдиш. Висіти як Магдиш. Висіти краще Магдиш" чи створити секту імені її прізвища, де будуть поклонятися її святому образові. Бо ж молилися у Лічфілді на Норму в третьому сезоні Orange Is the New Black та її блаженний лик на кусені хліба (що підгорів у тостері) у рукотворній кувуклії.

Ще від сотворення світу навколомагдишна істерія дихала на ладан зі всіма своїми бабськими забобонами, бабуїнами та іншими песиголовцями. З перших секунд цього істеричного дійства варто було затарюватися поп-корном, щоб зі смаком зацінити усю красу гри та хоч якось контролювати напади гомеричного сміху, бо згідно однієї феміністичної теорії, істерія – це ніщо інше, як пародія (на чоловічі бажання).

Навколомагдишна істеричка стала наступною трансформацією казусу Фаріон-Подоляк, який вже тепер треба презентувати як казус Подоляк-Фаріон-Магдиш (Ірині Фаріон, напевне, буде затишно в сендвічі між двома іншими Іринками), ніби це якась адвокатська контора чи рекламне агентство.

Тобто саме так, мова тут більше не про Садового чи Магдиш, які лише другорядні персонажі цієї комічної істерії про фанатизм та екзальтованість одних і фанатизм та рагулізм інших.

Це історія про війну зомбі супроти зомбі. Це історія про сутичку кризи віри з кризою розуму. Це історія про зіткнення лицемірства з фарисейством. Це історія про те, що фейбучниками ще легше маніпулювати, ніж фанатиками телевізора.

Це історія про катастрофу нової вкраїнської інтелігенції, креаклів та хіпстерів (пост-хіпстерів, чит. програмні тексти Андрія Бондаренка), які чули дзвін, але не знають, де він і тому не розуміють, що цей подзвін саме за ними.

Це історія про катастрофу львівської інтелігенції, креаклів та хіпстерів (пост-хіпстерів), які тільки вийшли у свій дитячий (телячий – за словами Мариновича), хрестовий похід на невірну політику, як відразу всралися невісткою.

Це історія про те, як злили всіх цих письменників, перекладачів, поетів та акторів (Бондар, Сливинський, Стефан), і де лише тверезий (нанюшений на такі випадки) Винничук був антитезою повсталій масі.

Хоча, звичайно, що з цих поетів візьмеш, вони ж, наче діти нерозумні (хоча Бондар, який кохається на The Associates, Magazine, The Stranglers, XTC чи The Dukes Of Stratosphear, автоматично мав би стати на заваді будь-якої фанатичності). Краще б взяли Сливінського (чи Галку Крук) для викладання поетики на журналістиці Франка та УКУ, бо всі ті безтолкові студенти навіть писати нормально не вміють (відповідно, й думати також).

А так вкотре якось так сталося, що деякі спічратейри свободи приватно виявилися ще тими хейтерами тверезості. І справа не у тому, що вони не зі Львова, а в тому, що плюють на незнання місцевих розкладів, не розуміють контексту та передісторії процесів, але безбожно істерять та безпардонно маніпулюють цим незнанням.

Так, звичайно, що все це живі люди (а не боги), які можуть помилятися, але ці люди заряджені, ніби судді на матчах донецького Шахтаря (типу Вакса чи Годуляна).

У народних легендах вони протиставляються ваті ідеалом поміркованості, але коли справа персонально доходить до них, то вони істерять під фейком про розіп'яту дівчинку Магдиш гірше паршивої вати.

Так тут і там виникають парадокси про те, що чи не найбільші опоненти прекрасного нового світу провінційного звірохутору стали його тоталітарними провідниками у цей світ, стали руйнівниками мови та пастирами конформізму.

Усі ті бздури про скрепи, про прогресивність бариги Садового, про прогресивність Магдиш (яка може бути прогресивною хіба що у порівнянні з деякими свободівськими бичками) малюють прекрасну картину юзання старшим братом прогресивної частини Львова та України, хоча варто, принаймні, сподіватися, що деякі з них в долі та мають з того хоч якесь лаве.

Це вже згодом вилізли відмазки, що інтерв'ю, можливо, не авторизоване, що Магдиш мала на увазі Рясне під Ковпаком і згадали про її старе інтерв'ю на Варіантах, що столична дівчинка собі погнала з львівськими хрущовками, і схоже, що писала статтю десь під градусом в одній з місцевих кафешок, а не блукала містом, і чи не найбільша проблема зарозумілих столичних вуйків, які пишуть про Львів (тут ще є приклад такого собі Архангельського).

Така провінційна недалекість вже давно стала фішкою культури на Українській правді, де єдиним адекватом є хіба що кінокритик Гусєв (якого постійно бакланять за російську), бо свого часу сама Славінська бикувала у Львові неподалік від центру.

Так що масовий психоз чи банальна тупість у струнких рядах української інтелігенція нічим таким не відрізняється від екзальтованості шанувальників склопакетів (пост про 50 відсотків духовних людей у фарисейському Львові та про те, що недільний відпочинок після Служби Божої – це найкраще, що може бути в українській сім'ї).

Якщо взяти і зійти на локальний рівень навколомагдишної істерії, що пекло, звичайно, вже тут.

Хіпстерам-холопам-активістам з секти Садового відверто вказали на їх колінопреклонне місце в місцевій ієрархії. Їх поюзали і злили. Вони завжди будуть заперечувати свою близькість зі Садовим (як, наприклад, у скверику біля Юра), але задротам ще раз показали, що їхнє місце біля параші.

Та й як можна довіряти щось серйозне цим корисним ідіотикам, якщо вершиною їх отарного дебілізму стає гасло "Je Suis Ірина Магдиш"? Садовий зробив усе вірно: показав рівень їх театральних істерик, їх масштаб, їх неадекватність та лицемірство.

Люди, які найголосніше зрікалися Садового і вчинків його, ще так нещодавно годувалися і лащилися у його щедрих руках. Отар Довженко, наприклад, який отримав свого часу грамоту від Андрія Івановича та ще так нещодавно прикривав спину Садового та його регіональних і москальських друзів під час бойкотів усього регіонального та москальського.

Може він віддасть Садовому ту грамоту (хоча його добряче опустили старші дяді на відкритій дискусії щодо цьогорічного Альфа Джаз фесту в УКУ)? Чи ліберастик Левко Стек зрічеться придворної премії імені Кривенка?

Вже давно ходять чутки про зраду в лавах Садового, оскільки якось так сталося, що сам Садовий став проблемою для створеної ним секти, він занадто аналоговий персонаж у безгрішному світі майбутньої корпоративності, і тому, з часом, мусить зникнути.

Можливо, що саме за це Порошенко дав Довженкові ордена, а не за маячню про багаторічний педагогічний досвід та графоманію.

Але усі сервісні істерики (дивно, що ще хтось не відкрив ТзОВ з надання таких ритуальних послуг з назвою "Істерики, плачі, причитання") навколо своєї розіп'ятої постаті переплюнула з висоти хреста сама Ірина Магдиш.

Треба було дочекатися цієї історичної публікації з терпінням мученика.

І це, любі друзі, чистий, незамулений, як сльоза розіп'ятого у Слов'янську хлопчика, пиздець. Повний неадекват, після якого на Магдиш можна ставити хрест.

Вже два тижні висить розіп'ята дівчинка Магдиш і ніяк не хоче злазити з дерева. Вона непритомна і безтямна, вона причинна одним місцем, і можливо, саме тому строчить свої мляві маляви про якийсь 37 рік, бо це ж, ніби Березюк говорить про жуліків.

За дописами Магдиш у ФБ можна писати окрему статтю, про те її роздвоєння і вашим, і нашим, про її метанаративи, які вона, схоже, що вважає парадоксами. Схоже, що це спотворене розуміння принципів роботи Варіантів, де, за її ж словами, ніколи незрозуміло (хоча, звичайно, що зрозуміло), де стібуться, а де пишуть серйозно. Вона принаймні розуміє те, що не розуміє більшість львівських пост-хіпстерів та сектантів Садового, і це єдиний її плюс у цьому контексті.

І щоб вже зовсім не упосліджувати дівчинку Магдиш з її фейками, краще дати скрін зі свіжого інтерв'ю Радіо Свобода з Андрієм Садовим, де така собі журналістка Горчинська називає дівчинку Магдиш дисиденткою.

Зрозуміло, що секта Садового наскрізь тоталітарна, але яке в історії з Магдиш дисидентство? Невідомо, чи це бабська солідарність чи просто заказуха, але дівчинко з Радіо Свободи, Ви там собі трохи йобнулися з тією тоталітарною руйнацією мови?

Для усіх інших, не таких як дівчинка з Радіо Свобода, лунає хіт The Weeknd "Often".

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.