Зміст статті

26 травня 2017

Ракета – сестра мінета

Спроба повстання львівського дна на бронетанковому заводі.

Збурене львівське дно під орудою Василя Вовкуна намагається хоч на мить закосити провінційним пеклом під веселкову Європу.

Шароварна стабільність Вовкуна вже давно стала знаком його несмаку і тому спроба вшанування вразливими місцевими мистцями та мисткинями Дня Європи на Львівському бронетанкову заводі якось особливо не дивувала. Рік тому Вовкун обіцяв зробити з урочистого відкриття матчу за звання чемпіонки світу з шахів незабутню феєрію, і вже традиційно зупинився на калічній халтурці для убогих.

Цьогорічну атракцію на бронетанковому вже називали феєричним шармом, але й так зрозуміло, що це рекламна замануха для лохів, бо як була творчість Вовкуна нафталіном, так ним і лишилася.

Однак схоже, що Вовкун вирішив повторити долю режисера Коломійцева, який також певний час намагався впарювати недалеким львів'янам свої допотопні ідеї під авангардними гаслами (поки його не погнали з міста копняками).

Вовкун почав бикувати і це була його найбільша помилка позавчора, вчора, сьогодні та завтра. Директор львівської Опери захотів бити писки та плювати у них, але це було б принаймні культурно, якби його гнів праведним, а не лицемірним. І тут також варто згадати ті потьомкінські дебати претендентів на посаду директора львівської Опери, хоча за кілометр було помітно, що директором замість Едера стане саме Вовкун, а не якийсь вася.

Шароварна бездарність Вовкуна потребує фейків, пафосу та жлобства. І тому коли керівничка пацаватого балету "Життя" Ірина Мазур гордо заявляє, що халтурка на бронетанковому – це захід європейського рівня, то це, як мінімум, вже смішно, оскільки хто ось так відверто страждатиме в Європі таким рагулізмом.

Коли містечкова горе-співачка Ірина Доля докоряє журналістам провінційними настроями та непрофесійністю, то відразу хочеться переслухати її маловідому творчість, яка, о, диво, чомусь так прекрасно лягає лише на таку кохану на Львівщині БДСМ-тематику. І тому відразу зрозуміло, що вона робить у порнографії Вовкуна.

Але перед детальним аналізом шароварної творчості Вовкуна на бронетанковому заводі варто одним оком кинути на запрошену публіку. Усіх тут потрохи: від Садового та Синютки і до депутатів Львівської обласної ради (головних споживачів мистецтва Вовкуна), рестораторів, прокурорів, поліцейських, мистців та просто місцевих бариг.

Ніби нічого особливого, хоча певний час певна частина присутніх мовчки сміялася зі Садового, біля якого ніхто не хотів сідати, немов того оточували невидимі стіни львівського сміття та його пресвятого аромату. А так ніби нічого цікавого: багато у смартфонах, багато просто нудиться від одноманітного пафосу, хтось просто втікає.

Поміж цієї юрби покликаних на полум'яну оргію Вовкуна, на цей дубовий щит перемоги над клятими москалями, варто відразу побачити два маркера, присутність яких обов'язково волатиме за будь-яких обставин про те, що перед шановними глядачами зараз розпочнеться кондове дійство імені Вовкуна.

Це місцевий горе-фотограф (з нестримним потягом до фотошопного Місяця над голими кобітами) Василь Пилип'юк. Сьогодні він з перевернутим тризубом на грудях і це не тому, що він аж такий прихильник теорії перевертання державного прапора за фен-шуєм, а просто тому, що у нього карма така недобра.

І це також місцева горе-співачка та горе-активістка Софія Федина, яка завжди вирізняється поміж інших своїм трешовим стайлом (де глибина банально, але нав'язливо компенсується кількістю). Ось такою вона була, наприклад, у 2015 році.

А ось такою Федина була вчора на бронетанковому.

Перед початком вовкунового пекла ще трохи постраждала тілом та душею директорка департаменту з питань культури, національностей та релігій ЛОДА Христина Береговська. І все тому, що не вміє фільтрувати своє мислення та мову. Хтось не дуже мудрий заніс у її бідну голівку ідею поєднувати непоєднуване (ніби це найбільший шик європейських тенденцій), але не розповів, що для подібного потрібен талант, розум та трохи іронії.

А з цим у Береговської великі проблеми. У певних ракурсах забігана та перестрашена Береговська зовсім не бачить берега у своєму мовленні, робить помилку за помилкою, намагається виправдовуватися конфузами, і так ще більше починає нагадувати героїню Джулії Луї-Дрейфус з серіалу Veep – віце-президентку Селіну Майєр, цю неприховану пародію на простакувату Сару Пейлін. І таки так – рівень мислення Береговської – то зачухана Аляска.

Береговській пощастило, що у цій геєнні Вовкуна не було балерин, які б йорзали промежиною на танкових дулах (саме до цього спонукала загальна концепція дійства Вовкуна), бо це відразу б нагадало про проект Арсена Савадова 1997 року "Донбас-Шоколад", де поєднали балет та шахтарів (а як нагадують шахтарів Савадова балеруни з балету "Життя").

фото: cameralabs.org

Але й без них тут буяє люте пекло, де ведучі так завзято роздрочуються до непритомності пафосними одами про москалів та беркутню.

Хтось з учасників дійства поволі починає прозрівати усе дно ситуації, але більшість просто закриває очі та щось там співає-переспівує сором (якщо він у них, ще звичайно лишився).

Бо де ж ці світлові та мультимедійні ефекти, оригінальні образотворчі декорації, інсталяції, що створять феєричний шарм та атмосферу свята під назвою "Україна – європейський щит"? Де тут поєднують силу мистецтва та військової міць? Де ж тут мистецтво – це теж зброя? Але зброя не може бути настільки тупою, інакше це просто саботаж, відверте шкідництво під час війни.

Де тут інтелектуальна країна з розкішними композиціями та щемливими текстами? Бо тут лише затхлий та трухлявий совок, нудні арії, переспіви привидів в опері, французьких та італійських пісеньок від горе-співака Табакова, а також трек з Вогнем і мечем. І все це існує поза контекстом ситуації в країні, витає собі між небом та землею, бо йому абсолютно пофіг, що у країні війна.

Презентацію Дозору підтирили десь з Заходу, бо там море такої графіки, наприклад, у серіалі Person of Interest. Симфонічний оркестр грав у в'язниці (як несподіваній локації) у третьому сезоні серіалу Моцарт у джунглях.

Добре, що хоч поміж цієї тупорилої шароварщини, пафосу та офіціозу не забули про гусениці з донбаським болотом, але й біля них вже традиційно недбало забули щось важливе.

Хтось там у фейсбуках з оточення треш-принцески Федини рипався про "пробувати-шукати-творити", але тут ніхто (себто, Вовкун) нічого не пробує, нічого не шукає, нічого не творить. І навіщо, якщо можна впарювати роками перевірену шароварницьку халтурку та до посиніння експлуатувати допотопні ідеї (що втратили актуальність десь у 90-х минулого століття).

У цьому мистецтві Вовкуна немає нічого зворушливого, нового чи оригінального, а лише мертва форма, практична та мертва форма. Це бананальна профанація від відомого кон'юнктурника Вовкуна. У цьому пеклі Вовкуну нікого не шкода і найбільше він, звичайно, підставляє диригентку Оксану Линів, яка б краще не їхала з Граца у цю провінційну ганьбу.

Феномен цієї ситуації у тому, що львівське дно (усі ці вовкуни, табакови, бєглови, долі, федини, гаврики, мері, мухи, руслани тощо) вирішили під час війни пропіаритися, власне, на війні. Але оскільки таланту та розуму у них не багато, тому й мусять вони бавитися кон'юнктурою та халтурою, бо це увесь їхній рівень. І, зокрема, проект "Пісні війни" від Гузьо також з цієї халтурної опери (а що вже писати про нео-шароварників з Kozak System).

Це такий собі реванш львівського пекла за всі роки скніння на дні української культури. Вони не можуть, а переважно, не вміють і не хочуть, адекватно реагувати на виклики сьогодення, але дуже хочуть, і тому так біснуються.

Але це не тільки їхня проблема, бо навіть такі світочі, як Вакарчук чи Положинський, також не можуть (але так хочуть) нічого адекватного написати про війну і тому змушені косити під Висоцького.

Вакарчук вже давно зробив свідомий вибір на користь кон'юнктури і потрохи та на розслабоні лабає графоманію для спраглих мас. Чимось подібним (експлуатацією) страждає на розслабоні й балет "Життя", який був цілковито зайвим навіть у пеклі Вовкуна.

А хулі їм напружуватися після перемоги рагулізму "Диких танців"? Їхня естетика нібито стремить до кемпу, але той кемп у львівському контексті відразу стає кітчем.

Одяг на третьому фото більше нагадує про бордель у серіалі Westword.

Але навіть якщо забути про кітч та згадати про кемп, то навіщо Вовкуну той гомоеротичний присмак у дійстві про війну? Це так він приховано повстає супроти дегуманізації війни? Навіщо йому цей фетишизм "Життя"? Він що, хоче закосити під Верховена чи Кроненберга? Чи так на бронетанковому хоче замахнутися на власну версію Tetsuo: The Iron Man? Чи він побачив новий кліп Arca?

Балет "Життя" взагалі Вовкуну нікуди не впирається і тому так спроквола бряжчить пластмасовими кайданками та тупо копіює Ґринджоли на Євробаченні 2005.

Чого тоді дивуватися, що таке механічне та бездумне змішування породжує таких зомбі-покручів української культури, які просто паразитують на війні, бо більше нічого робити не вміють, не можуть і не хочуть.

І спеціально для Христини Береговської лунає трек Kanye West "Runaway".

Автор: олександр ковальчук