Фрагмент афіші до рок-опери "Ірод"

Культурний гриб

Андрій Бондаренко,  24 червня 2015

Чому Олексія Коломійцева не варто повертати назад у театр ім. Лесі Українки.

У львівській культурці вибухнув черговий скандал.

Актори Львівського драматичного театру ім. Лесі Українки зірвали виставу та вигнали свого директора Олексія Коломійцева.

(Хоча, якраз напередодні я побажав того ж самого акторам ЦСМ "Дах").

Однозначної оцінки культурної громадськості ця подія так і не отримала.

Дехто щиро підтримав емансипаційні наміри акторів, декого обурили їхня недисциплінованість та різкість дій, ще хтось почав шукати причини такої ситуації у підкилимних інтригах та змовах.

Розібратися у тому, що сталося, та знайти чітку причину акторського бунту на кораблі було важко від самого початку.

Адже, попри певні дзвіночки, на які ніхто не звертав уваги (наприклад, тліючий конфлікт Олексія Коломійцева із Першою сценою), для стороннього ока усе сталося доволі несподівано. Ще вчора працівники театру виставляли у соцмережах усміхнені фото з гастролей, як ось раптом вони вдаються до справді крайніх заходів. Такий несподіваний вибух, основні причини якого залишаються невидимими для неутаємничених, дає, на жаль, поживу для різноманітних домислів, суперечливих трактувань і спекуляцій.

Важкого удару по можливості потенційного розуміння завдало психоделічне відео-звернення працівників Полтавського театру ім. М. Гоголя, звідки Коломійцева вигнали у 2013 році.

Очевидно, що просте розпитування учасників конфлікту упреться у "расьомонівську" множину рівноправних інтерпретацій. Тому, не дивно, що начальниця Управління культури при міськраді Ірина Магдиш відклала винесення будь-яких рішень до завершення роботи спеціальної комісії, яка має розставити хоч якісь крапки над "і". Наприклад, у питаннях фінансових махінацій.

До речі, досить переконливу гіпотезу, озвучив львівський мер Андрій Садовий. Він висловив впевненість у тому, що суть справи криється у контрактній системі працевлаштування в театрі – вже незабаром закінчується дія контракту як в акторів, так і в режисера. Садовий припустив, що актори просто вирішили зіграти на випередження.

Звісно, таке пояснення не є вичерпним. Воно пояснює не сам конфлікт, а лише його наслідки і видимий результат – вигнання і страйк. Ця гіпотеза не спростовує аргументів самих акторів.

Пан Садовий висловив і власну позицію – "діяти в інтересах громади", а отже, залишити режисера, який, за словами мера, збирає повні зали, на колишньому місці.

Швидше за все, якраз цим справа і закінчиться.

І, особисто для мене, це дуже прикро.

Не лише через те, що у цій ситуації я вболіваю за акторів. Свої вболівання я намагаюся тримати при собі, хоча у цій ситуації дуже хочеться перейти на особистості.

Точніше, на особистість самого Олексія Коломійцева. Досвід участі у після-прем’єрних дискусіях, розповіді працівників закладу, спостерігання за співпрацею театру та Першої сцени, враження від персонального спілкування та прочитаних інтерв’ю у мас-медіа дозволили скласти чітке уявлення про Коломійцева як людину і як керівника поважної театральної інституції.

Однак, аби не зануритися ще глибше у безодню "людських опіній", які можуть завести на досить далекі манівці розуміння реального стану справ, цю тему слід, звичайно, обговорювати трохи на іншому рівні.

Найприкрішими для мене (не в особистому сенсі) є кілька моментів.

По-перше, ситуація із призначенням Коломійцева на посаду директора театру Лесі Українки від самого початку була не дуже здоровою. І такою вона, на жаль, має всі шанси залишитися й надалі.

Олександр Ковальчук ще раніше називав Олексія Коломійцева "театральним комбінатором" і брутально прогнозував йому глядацькі "підсрачники", маючи на увазі його намагання перетворити театр ім. Лесі Українки на театр ім. О. Коломійцева.

Адже, реформа колишнього театру ПрикВО завершилася тим, що харківський режисер зациклив усі перетворення на самому собі. Хоча, на сайті театру Лесі Українки Коломійцев фігурує лише як директор (у графі "адміністративний склад"), відсутність там теж згадок про режисера чи художнього керівника показує реальний стан розподілу обов’язків у театрі.

Тобто, Олексій Коломійцев вчинив не зовсім чесно, коли погодився зайняти директорське крісло, насправді маючи при цьому величезні амбіції режисера, композитора і худкера.

Саме у цьому теж криється важлива системна причина нинішнього конфлікту. Якщо пан Садовий називає Коломійцева хорошим режисером, то актори йому й не заперечують. Адже, для них проблема бачиться в тому, що Коломійцев є поганим директором і негідним керівником.

По-друге, подальша присутність Коломійцева на посаді директора означає погані новини для Першої сцени сучасної драматургії, яку восени минулого року відкрила на Малій сцені театру Лесі Українки Мистецька майстерня "Драбина".

Хоча, це мала б бути взаємовигідна співпраця двох інституцій, які жодним чином не конкурують одна з одною, Коломійцев увесь час сприймав присутність "драбинівців" як "окупацію" його власного театру. І зрештою, практично розірвав усі попередні домовленості, залишивши Першу сцену у дуже незручному становищі.

По-третє, театр Лесі Українки й далі залишиться на "реформаторському" роздоріжжі.

Театр, який там влаштував Коломійцев у жодному випадку не можна назвати сучасним. Рок-опери Коломійцева – це нішова продукція минулого століття. Лише провінційна невибагливість може змушувати когось називати Коломійцева "неординарним митцем", а створений ним театральний продукт – якимось значним досягненням.

Як митець Олексій Коломійцев є породженням перехідних пост-радянских 90-х. Уся його епатажність а-ля Дуремар та переконаність у своїй винятковості – це звідти.

Його мистецькі ідеали справді протистоять традиційному радянському театру, але вони, аж ніяк не є новішими. Вони є породженням тієї ж епохи. Він й далі бореться з тими ж "гоголівцями", замість того, щоб забути про них і йти далі. Мистецька ідентичність Коломійцева вибудовується у протистоянні зі старою системою й іншої мети не має.

Саме тому, рок-звучання його опер, колись, можливо, нон-конформістське, сьогодні сприймається як вершина трешу. Рок давно став частиною кічового істеблішменту. Однак, Коломійцев цього не помічає і далі множить форми того кічу, з яким, ніби-то, бореться.

Він митець перехідного типу. Самозакоханий борець зі "старим", який, за всіма правилами, повинен вже давно перемогти це "старе" і померти. Те, що "старе" й далі живе (у Полтаві чи у Львові), показує всю культурну неспроможність таких методів у нашому контексті. Єдиний сенс творчості Коломійцева – стати гумусом-добривом для творчих пошуків наступних поколінь.

Він вже давно мав би стати кумедним і не зовсім зрозумілим для сучасного поколіня персонажем. Якимось "інженером Гаріном".

Тоді як, судячи з усього, Коломійцев добряче прижився у львівському середовищі і збирається тут стати черговим культурним грибом.

Невже у Львові мало таких  фейкових феноменів, запліснявілих печериць, які не терплять присутність поряд із собою чогось справді нового та іншого?

Якими б не були причини, що штовхнули акторів на бунт, їхні дії є корисними для культурного процесу у Львові. Оскільки, унаочнюють суттєві системні проблеми місцевого театрального середовища – відсутність нормального менеджменту, нечіткий розподіл творчих обов’язків, толерування хамської поведінки одіозних керівників, відсутність в акторів важелів впливу на загальну ситуацію, відраза до нового як до чогось "конкурентного".

Усе це присутнє сьогодні в театрі Лесі Українки. Усе це важко назвати рисами сучасного "європейського" театру.

За спинами повсталих акторів стоїть логіка подальшого оновлення заскорузлого театрального Львова.

Тому, ситуація з театром Лесі Українки вимагає не лише адміністративних дій та висновків, а й, як мінімум кількох, відкритих дискусій за участі самих театралів.

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.