Незайманка Бєглова

Незайманка Бєглова

олександр ковальчук,  9 лютого 2017

Дидактична графоманія у мельпоменці Володимира Бєглова-Богуславського.

Інфантильний ескапізм першої поетичної збірки Володимира Бєглова "Faithbook" намагається перетворити своє белькотіння та рюмсання на дитячий хрестовий похід, але чомусь забуває, що до Єрусалиму вийшли десятки тисяч, але не дійшов ніхто, інших – продали у рабство.

Замість того, щоб брати приклад з Патерсона Джармуша (Боже мій, милий, яка там іранка Фарагані, а ще якщо згадати про Назанін Бон'яді, то вже повний свят-свят-свят щодо іранських кобіт), який спєцом залишив свій таємний зошит з віршами для песика після зустрічі з поезією маленької дівчинки, Бєглов снить своїм цнотливеньким єдинорогом запрограмовані сни та реплікантом промовляє чужі слова.

Бєглов багато і нудно говорить про тишу замість того, щоб просто замовчати. Його надміру драматизовані страждання святого Севастіана відразу потрапляють на територію пародії. Коли насправді болить, то так не репетують і не стають у таку самозакохану позу.

Графоманія Бєглова сплутала простоту з банальністю та примітивністю. Він Кариком та Валею сподівається на якусь міжрядкову істину у своїх віршах, але там нічого немає, бо ж він не Прохасько. Його мелодрамна сентиментальність проповідує тупість як нову щирість.

Немає у його поетичній збірці якоїсь розрекламованої глибини, а одне лише фейсбучне бажання здаватися кращим. Бєглов – фейк і він хоче лиш буть чемненьким хлопчиком в очах тієї люблячої спільнотки френдів, яка відразу забанить будь-кого за найменшу незгоду з таким капризним колективним розумом.

І його "Faithbook" не так про віру у людину, як про віру у те, що, можливо, ніхто не помітить його фейковість, його порожнечу, яку він забиває манірними солодкавостями ("вже втомилась ховати на споді пустку"). У книжечці Галини Вдовиченко для діточок хіпстерочків (також від ВСЛ) "36 і 6 котів" міщанська (споживацька) пустка також вперто намагається заповнитися колекціонуванням яскравих коробочок з-під продуктів.

Зарозуміла пава намагається прикритись дешевими прийомами, тими блискучими паєтками, і ототожнює плаксивість з ніжністю. Мудрий та толерантний вкраїнський нарід точно заповів би Бєглову неодмінні пошуки якоїсь дівчинки чи хлопчика, який (яка) заповнила (запліднила) його порожнечу хоч чимось живим, бо він вже смердить, наче Лазар.

Ілюзії ніколи не були дивиною для поезії, але ж Бєглов ще й вперто намагається читати інфантильні моралі ображеного хлопчика. Він намагається солоденько загравати з Богом, але так лише профанує якийсь прогресивний та несподіваний погляд на Ісуса (чи прихований старий).

Зневіра у посередниках між ним та Богом заводить безграмотного у духовних вправах Бєглова до засліпленої самовпевненості. Православна традиція натякнула б йому про прєлєсть, бо коли лицемір бакланить фарисеїв, то це вже справді смішно. Його тиша не промовляє жодним Господом, бо у побіленому гробівці може бути лише тиша лавкрафтового бога.

Наприклад, Бєглов зачекінюється на війні віршиком "я їм в обличчя хочу кричати найгірші слова", де боягузлива чемнюлька його ліричного героя навіть знає слово "здохли". Зачекінюється, щоб безсило істерити маніакальним "я хочу дивитися як їх роздирають собаки" над маніпулятивною згадкою про матерів загиблих воїнів. Він, хоч і протиставляє старозавітне "око за око" та Ісусову любов до ближнього, але у підсумку моралі лише шамкає беззубим ротом парафіянки Московського патріархату оте безвідповідальне: "Боже спаси і помилуй".

У "встань і іди" паралізований герой Бєглова хоче стати Богородицею, хоче розлитися материнською пієтою: "Пригорнув би тебе в Гетсиманському. Приспав би Тебе колисковою. Зумів би тебе врятувати. Вберіг би Тебе від Біди". Цікава, звичайно, концепція з уст хлопчика-гея, але яке ж елейне виконання цих залицянь до Господа. Православна традиція вкотре б натякнула Бєглову про прєлєсть, Бєглов би міг трохи прикритися The Passion of the Christ Мела Гібсона, але ж він не Гібсон.

Гібсон якраз у Hacksaw Ridge й намагається пробитися крізь профанність кітчу та романтичних штампів (яка там неймовірна Тереза Палмер, мамця моя рідна) до людини. Він намагається зрозуміти як поміж таких саншайних передумов могла виникнути сміливість Дезмонда Досса і найбільше, звичайно, його цікавить момент преображення головного героя.

А ще такою пієтою Бєглов міг би закосити під Ентоні Хегарті та променисті інтонації її божественного співу, наприклад, на ніжній і тихій EP "The Snow Abides" (2007) з Майклом Кешмором.



Але Ентоні Хегарті, а тепер – співачка Anohni, нині більше співає про дрони та бомби.



Ентоні завжди попереду часу, хоча, певне й досі у її голові каша з хибно зрозумілого католицизму та фемінізму (як і завжди, та певно, напартачив якийсь ксьондзик), але все це можна ігнорувати заради її співу, бо вчинки інколи важливіші за слова.

Коли Бєглов, це немовлятко у вірі (як каже апостол Павло), нарешті збивається з бавлення у солоденького Ісусика, то ніщо вже не може приховати його лінощі (а ще пацаваті ілюстрації його поетичної збірки, бо ж о. Юстин Бойко точно побачить на обкладинці масонські символи).

Бєглов – лінивий та нетерплячий. 56 його віршів – це непритомна графоманія, а вірші з односкладовими реченнями – то найбільший його відстій. Усі ці зменшувально-пестливі чомусь думають, що репрезентують любов, ніжність, ласку та дитвацтво: "хлібчик", "квиточок", "сандалики", "личко", "стежечка", "кладочка", "збірочка", "куточок", "лічилочка", "рукавички", "дрібнички". Подібних інтонацій (слів-масок) навалом у греко-католицьких священиків і тому Бєглов зовсім недалеко втік від тієї релігійної фільші, яку він так відчайдушно зневажає.

Міністерство охорони здоровля офіційно заборонило сюсюкання з малятами (як небезпечне посягання на гідність дитини), але у Бєглова ці практики постають через брак таланту та терпіння у пошуках потрібної інтонації. Вразлива душа графомана Бєглова протестує проти перевантаженості інфою у сучасному світі, але уся його збірка то лише сміття та непотріб, продукція малолітки, яку так розчулило гормональне.

Щоб дійти до його неперевершеного шедевру "У сильної жінки холодні пальці" з невмирущими рядками "У сильної жінки холодні руки – Димить сиґаретка slims. На сильну жінку говорять "Сука!" Суки не носять слінґ..." треба продертися крізь хащі зайвих слів.

Через усю його графоманію та псевдо-духовність: "петарди ілюзій", "мотлох уявлень", "місяць – хлібчик для причастя", "ти – займенник у натовпі слів",  "тиша – це завжди стежка убік з головного шосе", "малесенька родимка ночі на білому личку змін", "інтерфейси душі", "ця гроза вже змирилася з роллю коханки", "малосольний Зевс", "вітер лікарським почерком пише чужі таємниці", "ми невчасно розгорнуті на довільній сторінці".

То якась дика коельївщина, декілька текстиків для пісень та костенківський потяг до афоризмів: "людина людині вирок", "безцінне – таки без ціни", "вчасне завжди невчасне".

Ліни Костенко, цієї віковічної пошлюбниці Бєглова, тут й справді багато ("Ще одна Маргарита жовті квіти несе для Майстра"), а ще є Сірожа Жадан (там, де хот-доги та закордони), якісь вакарчукізми наказового способу, а останній вірш "просто не бійся бери парусинову торбу" ніби переказаний бєгловими словами безсмертний хіт геркулесового стовпа соулу Кьортіса Мейфілда "Move On Up".



Але де попсовий Бєглов, а де соул, фанк чи диско? Інфантил Бєглов так запаразитувався на дитинстві у своєму стерильному світі, що йому треба терміново порадити щось з класики тві-попу, щоб він нарешті згадав, що, власне, таке дитинство.

The Field Mice



The Pastels



Blueboy



Чи дитячий альбом Kimya Dawson про пукання та какання.

Бєглов просто лінивий і тому псує навіть більш-менш вдалі моменти у деяких своїх віршах ("ще досі жива", "Хтось із твоїх дітей", "На світлому боці темряви", "а коли йому було хороше", "якщо весна колись таки почне"). Щось приблизно схоже на поезію можна побачити у віршах "вулиця Ференца Ліста" та "бабуся".

Іронія, хоч на мить, у цій тотальній дидактиці виникає лише у "Бездомній на Хрещатику". Навіть радієш поміж того повчального одноманіття, коли він починає мінімально бавитися словами: "обойми зірок і обійми", "замість красивих слів хочеш достиглих слив" чи коли виникає щось народне: "Усміхнулося хитро-весело. Місяць хлюпнув об небо веслами", а "голий як літо дощ", то, взагалі ніби одкровення.

Бєглов смішний у своїй інфантильній зарозумілості ("хлопчику мій затям що уся вина – лише на дорослих. Ти настільки sensative – ти гориш ти ніяк не навчишся ігнорувати"). Чемнюлька-ясочка хоче маленьким принцом протистояти жорстокому світові і чомусь думає у тих ілюзіях, що якщо він використовуватиме сленговий брутал а-ля "забила", коситиме під пропащого, порівнюватиме себе з відпущеним вбивцею чи старим злочинцем, то стане крутішим, а світ прогнеться під нього. Хлопчик себе лестить і пестить.

Бєглов давно ішов до цього успіху. Через графоманію для пісеньки Табакова, через графоманський гімн для тітушок Садового, цих його вірних псів-хіпстерів. Через аматорський проектик The Ukrainians, що лише згодом вийшов на якийсь більш-менш адекватний рівень. Через убоге радіо-рейдерство Григорія Сковороди. Останні два проекти, до речі, стали живими свідками остаточного краху львівського блогерства, яке свого часу подавалося чимось новим та прогресивним, але банально виявилось провінційним.

І це одна з причин чому стільки потрібно писати про Бєглова, бо увесь цей "Faithbook" про провінційність та обмеженість львівської (української) хіпстоти та іншої мі-мі-мішної зарази, яким дали п'ять гавелівських років на помилки, хоча відразу було зрозуміло, що нічого путнього з того не буде. Інфантильна та агресивна хіпстота навіть зараз не може побачити, що, наприклад, вистава “Боженька” це більше про них, аніж про умовного Трампа.

А Видавництво Старого Лева, хоча й видає багато доброї літератури, віддавна має якийсь хворобливий потяг до графоманської халтурки-кон'юнктурки. Це і тоталітарний рай від Аґрафки, і няшний маніфест хіпстерських принципів від Вдовиченко, і 140 децибелів тупості від Бачинського, і іграшкові мумії Бабкіної, і хтиві галицькі полунички в абетці про Андрея Шептицького.

Через цих графоманів ВСЛ активно впроваджує у маси комфортний хіпстерський світок з його інфантильністю та стерильністю (няшні кафешки, няшні котики, няшні курчатка тощо). Цей світ, втечею у тотальну каталогізацію усього, що рухається, намагається створити ілюзію впорядкованості навколишнього хаосу, цього неспокійного світу.

Але що таке 500 примірників Бєглова перед хрестоматіями сучасної української дитячої літератури для читання  в 1,2 та 3,4 класах загальним накладом 640 тисяч від ВСЛ. Можна, звичайно, писати, що раніше було ще гірше, але держава проспонсорувала таким накладом хрестоматії, де є, можливо, лише десять адекватних авторів, а усе інше – безпросвітна графоманія.

Там так сором'язливо кинули дещицю Голобородька, увесь зв'язок з сучасністю лише у безпомічному використанні сленгу, а Лариса Ніцой замість того, щоб кидатися копійками краще б навчилася писати. І за які гріхи бідним діткам впарюють таку халтурку?

Бєгловщина – це тенденція в колі місцевих хіпстерів, які своїм аматорством та поверхневістю дискредитують усе вічне, добре, світле. Є ж порно-графоманія Логвиненка "Saint porno", де чмо постає проти Бога та профанує будь-яку адекватність.

Є ж ці безликі Хрущі з їхнім мюзаком для комашок-одноденок чи гурт Один в каное, де вокалістка вже стільки років кричить про допомогу (але її ніхто не чує) і де єдиною інфантильною реакцією на жорстокий світ є лише бажання стати неживим предметом.

А цей феєричний ідіотизм від недовченого магістра богослів'я з УКУ – Євангелія для гопників. Якщо TEDxKyiv такий послідовний у розповсюдженні подібної маячні, то нехай на наступну лекцію запросить Валерія Бебика чи Юрія Канигіна.

Переляканий хіпстер розповідає про якесь Євангеліє для гопників, хоча це Євангеліє для хіпстерів і тільки неграмотні хіпстери ведуться на таку шнягу.

Шансонними масштабами цього хлопчика вже давно переплюнув Володимир Мунтян та його Духовний центр “Відродження”. Жарти у цього магістра богослов'я тупенькі, сленгові понти – допотопні, ніякої фантазії (у книзі Крістофера Мура “Агнець. Євангеліє від Шмяка, друга дитинства Ісуса Христа” апостоли хоч кохаються з гусаками). Тупі наїзди на Іонна Дамаскіна. Він навіть добре матчасті Євангелії не знає. І харизми у нього, як кіт наплакав (у Мунтяна хоч заточка правильна для проповіді гопникам).   

Цей горе-реформатор-кар'єрист проповідує реформи, але сповідує лише якісь косметичні (старозавітні) зміни, а пасаж про мову гопників у Церкві – це просто клініка.

УКУ та УГКЦ, за такий плювок на імідж інституцій, мають цьому богослову запустити якусь плюху межи вух, бо ж вони відповідальні за тих, кого приручили. Більше про контекст цього хіпстерського маразму буде у тексті про серіал Молодий Папа.

Також до цього легіону ескапістів варто дописати Богдану Матіяш та її книгу "Братик Біль, Сестричка радість" (також ВСЛ). Ще коли вона пише про дерева, тваринок чи комашок – то це ще ок, хоча ці її розважання категорично одноразова річ, але як тільки вона починає писати про себе, Творця чи людей – то вже таке збоченство пре, прости Господи, що вона святіша самого Бога.

Обережніше якось треба бути з відчитуванням творчості католицьких святих, бо у тій її засліпленій самозакоханості одні лиш позірні млості (мі-мі-мі), застигла солодкавість (бозє-бозє) та заколисуюче кокетство (усі-пусі). Звідси схильність її личка (відвертішого за усі її тексти) до панування, до Венери у хутрі та когось підпорядкованого біля ніг.

У тому, що називається "тихою радістю" чи "даром сліз" немає такої нарцисичної запопадливості та розкиданості, а лише тверезість. Матіяш та Бєглов можуть у цьому переконатися, якщо ще раз послухають Ентоні Хегарті та її трек "Fistful of Love" з альбому "I Am a Bird Now" (2005). Доборолась Галичина до самого краю, дожилася, вже трансгендерка вчить любові побожних галицьких панянок.



За останні півроку вже двійко, певне, найбільш відомих львівських геїв, впали у гріх графоманії. Спочатку Остап Дроздов зі своїм романом-вибухом, а ось тепер й Бєглов. Львівська гей-тусівка мала б якось реагувати на такі речі, бо один такий гей-графоман паплюжить усю боротьбу, страждання та досягнення ЛГБТ більше, ніж юрба зачуханих гомофобів.

Така творчість Дроздова та Бєглова якось вже зовсім упосліджує світлий образ гея як носія освіченості, прогресивності та шанобливої пошани до майже будь-якої Інакшості.

Але про наслідки такої ситуації, а також про приховане від стороннього ока життя ЛГБТ у Львові, їхня творчість чомусь мовчить. Графоман Дроздов карикатурно бавиться у ніцшеанця та нон-конформіста, а графоман Бєглов втомлено сповідує заблеяною овечкою усі пережовані правди, неправди та пост-правди.

Може хоч краса порятує заблукані душі рабів Божих, Остапа та Володимира. Вони вмиються слізьми і оновленими, наверненими та просвітленими нарешті увійдуть у цей прекрасний новий світ. Тому саме до їхніх сердець намагаєтся достукатися акустична версія вічного хіта Bronski Beat "Smalltown boy". Край, бой, край, мейбі попустить.

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.