Вишиватні юкреніанси

Вишиватні юкреніанси

олександр ковальчук,  26 лютого 2016

Закономірний поступ видання The Ukrainians від фейковості до вишиватності.

Пост-хіпстерський проектик The Ukrainians, за час першої згадки про нього на сторінках Варіантів, спробував навіть оновитися (бо ж час біжить). Але після фейкового оновлення на його сторінках так нічого й не змінилося, бо дизайн-редизайном, але допотопне (консервативне у ліберальних пост-хіпстерів, оце так парадокс) мислення його творців так нікуди не щезло.

Добре, що хоч додумалися запросити Ромка Рака, щоб хоч якось позбутися шлейфу свідомої самодіяльності та аматорства, бо інтерв'ю графомана Бєглова з Вакарчуком (чи Троїцьким) – це ще те дно, як і його діяльність у ще одному заповіднику вишиватності – радіо Сковорода (які хіханькі-хаханькі він ніс у нещодавньому етері з Мокриком).

Але коли ж фейкові юкреніанси перетинаються зі студентами Школи журналістики УКУ, а це такий собі Євген Гриценко, то моментально розпочинаються сопливі байки про представників мистецької тусівки Львова.

Звичайно, що мова про текст "Буде й на нашій вулиці культура", де відразу помітно, що пише немісцевий, який, не особливо помітно, що стібеться, і тому вкотре (подібне було у правдівському інтерв'ю Магдиш і, наприклад, у товариша Архангельського) бавиться у фантазію про медівниковий, рекламний, потьомкінський Львів.

Хоча Львів вже смердить який день, мов Лазар, Гриценко (та йому подібні) намагаються обприскати трупну солодкавість цього міста дешевим парфумом.

Увесь прикол цього тексту у тому, що хлопчик так старанно намагається прослизнути слизистими, щоб лизнути, що усі персонажі його тексту, які нібито, з усіх сил протистоять агресивній навалі попси, кітчу та шансону раптом стають об'єктами кітчевої адорації, пародіями, фетишами пост-хіпстерського культу.

Хоча львівські бариги вже втратили шанс розібрати, наприклад, розп'яття Ірини Магдиш на сувеніри, зробити морозиво з її фігуркою чи придумати якусь антиклерикальну страву у новій фестівській ресторації "У Бога за пазухою" чи "Авраамове лоно" (занадто радикально навіть для !Фесту, це ж не мінєти під Жоржем тицяти).

А який неприхований акцент на безсрібному просвітництві цих святих людей, подвижників, та агресивності мешканців Збоїщ чи Горіхового Гаю. Він відразу з території Житія Святих, того неодмінного місця зустрічі релігійності та кітчу. Цікаво, з якою вишиватною екзальтацією противники святої Церкви використовують її багатовікові напрацювання, традицію, так би мовити, для фанатичного формування власної міфології.

Хлопчик пише, наче целочка, і тому йому пряма дорога на богохульний сайт Духовна велич Львова. У Луцьку, на світанку дикого капіталізму, один з тих вірменинів, які продавали гвоздики у фанерних боксах, одного вечора завітав до нічних метеликів, здається, що готелю "Лучеськ" на проспекті Відродження, колишня вулиця Карла Маркса. Пустотливі путани "Лучеська", схоже, що бавилися клофеліном, і ранок міліція застала спраглого, але непритомного вірменина з гвоздикою в дупі. Про цей випадок тоді ще писали всі луцькі газети.

Ось і цей хлопчик з УКУ пише так, ніби поміж сідничок у нього пломеніє квітка гвоздика (хоча серце мало б пашіти трояндами). Поміж рядками його заквітчаного кітчу бігає істерична розгубленість, невміння знайти потрібну інтонацію, мовний несмак та графоманська пседо-поетичність.

Звідки у хлопчика таке розпацякане рококо під час війни? Це що, спроби адаптації вірних псів-хіпстерів Садового до травм після того, як їх вздрючили дорослі дяді та тьоті (до того ще ніколи так у Львові не перетиналися культура та політика)? Яка функціональна доцільність таких елементів у тексті?

Ось ця пародія з Шевченком?

А це так Гриценко стібеться з кінотеатру "Сокіл" (що скнів та помирав). Якщо так, то нехай відразу запропонує Породку колективні перегляди Еммануелі у Горіховому Гаю. Так і виручка буде і звучить поетично – Еммануель у Горіховому Гаю.

З живої Магдиш хлопчик Гриценко зробив сусальну святу, святу Терезу, яка відхиливши німбову голівку дещо назад та ліворуч, знемагає від любощів любого Христа. Схильність Гриценка до кітчу не помічає, що “Букет вина” більше штиняє перегаром, аніж терпким глінтвейном та коньяком.

Найбільше Гриценко відірвався на світлій постаті Гаральда Біндера, який довго шукав ключ до заіржавілого замка "Фабрики повидла".

У пост-хіпстерських оченятках Гриценка Гаральд Біндер – вихолощений інтелектуал, який випромінює загадковий декадентський шарм, хоча сам Біндер більше схожий на порно-зірку на пенсії, наприклад, Рокко Сіфферіді (так би поетична душа Гриценка одночасно заримувала б ключ до заіржавілого замка та Еммануель у Горіховому Гаю).

Ще більше чомусь у невпевнених руках Гриценка собі гонить сам Гаральд Біндер, який австрійським снобом вважає, що деякі підзамчани та підзамчанки чомусь соромляться свого рідного Підзамча, і тому так чекають принца на білому коні (Гаральда Біндера), що аж страшно.

Біндер чомусь вважає себе великим цабе з літаючої тарілки і тут вже мають повстати протестами усі палкі шанувальники Едварда Саїда та постколоніалізму, коли чують з уст Біндера такі імперські вседозволеності. Стільки у тому Львові плачів, що ми – не раби, раби – не ми, а приїде якийсь німець на Січ картопельку садити, скаже їм "моголи" і всі дружно та запопадливо почнуть повторювати: "моголи", "моголи". Який Саїд, який постколоніалізм.

То ж яка функціональна доцільність таких елементів у тексті Гриценка?

Схоже, що хлопчик вирішив стати епігоном такого собі Дмитра Фіоніка, від якого активно пісяються деякі дівчатка зі Школи журналістики УКУ (тут уважний читач має зауважити, що наголос скерований не на усе УКУ, а саме на Школу журналістики, яка з якогось переляку чомусь вважає себе автономною республікою Крим у складі суверенної України, тобто УКУ).

У його статті "Технологія чуда" також можна надибати рожевощоких купідончиків під час війни, які лише спотворюють, пародіюють усе правильне, що є у ній.

Зрозуміло, що все це перехідний період, невміння взяти правильну інтонацію, дитяча хвороба лівизни, як фейкова Джамала, яка їде на фейковий конкурс, як провінційні ілюзії про нову українську музику (вторинну та плагіатну).

У країні війні, хочеться чогось позитивного, світлого, доброго, чистого, і найпростішим прихистком для втішених стає кітч з сентиментальністю. Ніби не дивина (усе корейське кіно про мікс ультра-жорстокості та ультра-сентиментальності), але ці ж люди претендують на статус еліти нації, її провідників чи світочів.

Може до Школи журналістики УКУ нарешті запросять якихось львівських поетів (Сливинського чи Крук), що вони навчили студіків хоч приблизно відчувати усю мінливість мови і більше не писали таку розмальовку-антистрес, як Гриценко.

З хайпу укуїстичної ініціативи з комісаром Рексом, окрім, вже вкотре продемонстрованого ідіотизму її авторів (поміж яких можна помітити режисера бездарних кліпів для бездарних гуртів та плакатного проштовхувача русского мира по-українськи), виникла лише одна позитивна річ.

Десь у фейсбучних коментах шеф-редактор захід.нету Олег Онисько нарешті сказав святу правду, що фейк-фейком, але ще жодного доброго тексту від студентів школи журналістики УКУ він так і не бачив. Те, про стільки років пишуть Варіанти нарешті стало мейнстримом, і тільки заради такого допису Ониська укуїстам-журналістам варто було мутити з тим псом.

Хоча текст хлопчика Гриценка це ще не повна клініка від представників УКУ, бо нарешті поїхав у тур дещо хворий колектив Один в каное, ще той розплідник банальності та псевдо-щирості. Про їх дебютник буде окремий текст, бо випускати у часи EP та синглів подвійний диск (25 треків) – це навіть не маразм чи юродство, а мегаломанія з галюцинаціями про особливу цнотливість наївності та інфантильності.

Дівчаткам та хлопчикам зі школи журналістики УКУ треба більше працювати, хоча, схоже, що і це їм особливо не допоможе.

фото: shafa.ua

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.