Передова

Курчата Ґудзяка

олександр ковальчук,  19 січня 2015

Інфантильна українська культура намагається наздогнати мінливу реальність.

Євромайдан та війна з Росією застали інфантильну українську культуру навіть не в стані перманентної кризи, а в процесі якогось провінційного самозаспокоєння.

У процесі неповороткому та ледачому, вразливому та екзальтованому так особливо по-провінційному, і особливо сентиментальному у ці неспокійні часи згідно світового тренду. Тому сонному царству настільки добре у власноручних пенатах, що навіть революції та війни лише десь там ледве спонукають його до пошуку потрібної інтонації в осмисленні того, що відбувається навколо.

Тут можна писати лише про поодинокі приклади адекватної реакції представників української культури, бо більшість мистців та мисткинь поскакала (а хтось взагалі звідти і не вилазив) на щедро протоптану територію халтурної патріотичної кон'юнктури (переважно у музиці та кінематографі). І ось вже тут, наприклад, якось зовсім логічно, що так глибоко репощений треклист Євромайдану зараз пам'ятають хіба що присутні там такі щирі виконавці графоманії слів та стиреного саунду (окрім, звичайно, поодиноких випадків).

Якщо перейти до львівських прикладів цього інфантильного процесу, то поміж тих, хто так закономірно опинився в тенетах культурного ескапізму можна помітити завжди помітних в палкому агоні за імідж представників УКУ.

І перш, ніж добратись до примітивних робіт такого собі студента Андрія Приймаченка у його передовій діяльності, то можна відразу та коротко згадати, що у цього товариша зі школи журналістики УКУ були свої, також широко розшарені у своїй інфантильній діяльності, предтечі зі хуторівських стін.

Це, насамперед, творці наївного треку "33 москалики", який цікавий не так своїм комфортним змістом, як тим, як же ж у потенційному майбутті ці прихильники клятих ліберастів будуть бакланити Свободу за їх неполіткоректну скакалочку "хто не скаче, той москаль"? У цьому нерозумному випадку можна побачити вкотру ілюстрацію казусу Фаріон-Подоляк, де фанатики однієї та іншої – одна сатана у своїй безграмотності.

Цікаво, що у конфронтації ліберальних інтелектуалів та допотопних націоналістів (а-ля Правий сектор-Андрухович) можна згадати зворотній приклад істеричного наїзду місцевих псевдо-інтелектуалів (прихильних чи причетних до УКУ) на нібито тоталітарність Кому Вниз в програмі Флюгерів Львова. Як швидко виявилось, противники Кому Вниз на Флюгерах Львова нічого не шарили навіть в мінімальній матчасті цього колективу – не знали ні їх дискографії, ні розвитку їх естетики.

Ще одним представником інфантильного крила в УКУ є гурт Piano, який співає та грає чужими словами та мелодіями і поки що не має власної думки, окрім епігонського копіювання невідомого, і тому небезпечного. Один з учасників укуїстичного мистецтва цього колективу, такий собі Богдан Головко – фанат відомого нардепа Парасюка, від якого він, ймовірно, й міг набратись стільки інфантилізмів-парасюкізмів.

Вокалістці гурту (Христині Головко) ніхто в УКУ так і не сказав, що сюсюкатись з ангелами – це шкідливо для духовного та фізичного здоров'я. Їй навіть не порекомендували почитати Рільке чи послухати inc., аби краще зрозуміти з чим вона матиме справу в реальному житті.

І хто ж там в УКУ може їм щось адекватне підказати, то ж не графоман Отар Довженко. На жаль, традиція сірості та посередності вже давно пустила своє коріння в приміщеннях УКУ, хоча там, звичайно, є унікальні випадки тверезості та критичності, ті вибрані святі, які щоденно страждають, наче Лот, у тому царстві гріха. Схоже, що не допомагає немовляткам у вірі (за словами апостола Павла) у розвитку своїх естетичних смаків й псевдо-лекція Ґудзяка про Вудсток, а відтак, може УКУ варто опуститись на ще нижчий левел і почати щоденно показувати своїм маляткам, наприклад мультиплікаційний серіал Phineas and Ferb (ось три частини (1, 2, 3) епізоду The Final Musical Cliptastic Countdown чи доречний у контексті УКУ трек "Chains On Me"), де якісних треків більше, ніж в усій сучасній українській поп-музиці (від Океану Ельзи і до Джамали).

Схоже, що питання смаку і несмаку в УКУ навіть не піднімається. І що з них візьмеш, якщо деякі веселкові фанатики УКУ у Львові так відверто лайкають місцевий гурт Патриція – цей безсоромний приклад бездарного епігонства. І що взагалі писати про УКУ, якщо навіть учень Заратустри Остап Дроздов став жертвою такого гріхопадіння смаку (але про цей прецедент буде окрема стаття).

Якщо ж нарешті добратись до згаданого представника укуїстичного мистецтва, передового товариша Андрія Приймаченка та його фотошопних робіт, то там можна помітити лише вже згаданий вище стерильний та комфортний світ студентів УКУ.

Можна побачити ще один приклад дитячого хрестового походу, де вийшли десятки тисяч, а дійшли – одиниці. Можна знову зрозуміти, що в УКУ не має нікого критичного, хто б міг підказати цим маляткам, що їх студентський рівень практичної роботи ніяк не тягне на рівень всеукраїнський. Не має там нікого, хто б міг підказати про таке западло, про таку їх ілюзію, про таку прєлєсть.

Ця домашнє завдання мало б десь лишитись під студентською подушкою, так щиро просякнутою сльозами, потом, кров'ю і ще чимось іншим. Мало, але не лишилось і пішло в нет та екрани. На кого орієнтується цей примітив з натяком на гумор дикої убогості зі сцени Галицької Ліги КВН (ще один салют Парасюку)? Знімати наївні кліпи для доісторичних команд у мирний час – це одне, але оця розтиражована одноразовість Приймаченка зовсім не смішна (як він собі думає) і не має у ній навіть натяку на лепту гумору, який він силкується туди втиснути показною двозначністю.



Це – допотопність мислення і русскій мір православних атрибутів по-українськи.



Це – пафосно, неоковирно і це щось з парафії профанації слів "патріотичний", "героїчний", "харизматичний". Це щось з області несмішного халтурника Майкла Щура. Це більше бажане, ніж дійсне згідно фейсбучного принципу прикрашення реальності ілюзіями.



Яка ж це Передова, якщо це деградація? Яка ж це Передова, якщо це тупик, міраж, вафлі? І чому зараз буде якесь допотопне Айсідісі, а не, наприклад, якийсь більш сучасний Скріллекс? І якщо вже така фіксація на гітарній музиці, то чому, наприклад, не Godflesh (також як і ACDC випустили альбом минулого року) чи вже Napalm Death та Cannibal Corpse?

Здаля впорядкована романтичність війни цікавіша за її хаотичну брутальність? Це ж якась інфантиль (а не сіль) землі, і тут знову, і знову треба повертатись до фільму Damsels in Distress та тієї його святої істини, що найбільше богохульство – це безталанне закопування талантів.

На якому ж камені будують своє царство товариші Ґудзяк та Маринович? На камені на ймення Христос (якого постійно відкидають будівничі) чи на ілюзії, тобто брехні, батько якої Диявол? Якщо вже згадувати про вифлиємських немовлят, які побиваються власними іродами, то у контексті УКУ варто нагадати про існування такого собі сайту Львівської міської ради Духовна велич Львова.

Цей духовний павич Львова, ця богохульність згідно фільму Damsels in Distress, цей набундючений від фарисейської важливості індик може так заповзято і сопливо писати про ненависні йому гандони, що може навіть створити словосполучення "геніальний герпес".

Репресивність у фарисейській системі цінностей завжди призводить до збочень і саме тому на сторінках Духовної величі Львова одна дівчинка так хоче, щоб Лана Дель Рей була християнкою, що ледве не оргазмізує від недосяжності тієї бажальної млості. Між її рядками на дотик відчутні усі ті речовини, коли вона ріже шкіряні паски, що так репресивно стягують її слабенькі груди.

Саме тут лише треба сподіватись та вірити що ця інфантильна та сентиментальна хвиля відійде, забудеться і нарешті з'явиться щось адекватне, тверезе та справді гумористичне (про Євромайдан і війну з Росією). І тому, малятка, кінчайте перетворювати Львів на столицю культурної шняги.

фото: peredova.com

Якщо ж відволіктись від нецікавого і передбачуваного УКУ, який постійно створює пастки для кожного свого подальшого кроку, то для маленьких ватиканців на роздоріжжі звучатиме Lucio Battisti та його "Anonimo".

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.