Володимир Парасюк

Пара сюка любов

олександр ковальчук,  23 вересня 2014

Вже втретє цього літа Парасюк зацвів такою квіткою тендітною, п'янкою.

Він втратив риси супокою, бо речі увійшли в його кортеж.

Зазвичай у кортежних людей не має своїх святинь і тому вони періодично шукають когось єдиного на цю першість у їхній душі.

І тому цей текст більше буде про людей навколо, аніж про самого Парасюка (з яким усе вже й так зрозуміло після попередньої статті про нього, що ще й виявилась не тільки предтечею візиту Ляшка до Санта-Барбари, але й подальшим його омофором над Парасюком).

Поки що навколо Парасюка триває бабине літо, а у тих його словах, де він пройшов пекло – відчувається стилістика Божественної комедії.

Таку погідну синоптичність Парасюка вже встиг поюзати Остап Дроздов у своєму поп-артовому шоу, такому лагідному, пестливому та інтимному в отому гомоеротичному мучеництві головного героя пронизаного ворожими стрілами а-ля святий Севастіан.

У такій проповіді фрагменту з Житія святих (цього агіографічного міксу сакрального та бульварного) у Парасюка ще занадто багато отого сезонного бажання сезонних героїв сподобатись електорату і тому тут навіть для опису такого сезонного явища можна започатковувати новий політичний термін – парасюкітч.

Навколо бабиного літа Парасюка постійно крутяться істерія, сентиментальність, інфантильність та якісь допотопні явлення про навколишній світ, що відразу спростовують усі його посягання на богообрану праведність.

Якщо його чудесне спасіння й справді відбулось згідно усіх канонів, якщо йому й справді так пощастило з божественним втручанням у його приватне життя, то він би мав поводитись зовсім інакше – не так недосконало.

Христос не істерив після пекельного полону, а просто давав одному невіруючому засунити його пальці у свої рани, аби той увірував і згодом загинув смертю хоробрих десь в Індії.

Але недосконалість (тобто справжність) – це головна санта-барбарна фішка Ляшка, його теперішнього омофора та провідника у вищі світи.

Якщо граната й справді вибухнула за метр від його голови, то після такого він би мав піти у Крехівський монастир (там цінують таких персонажів), а років за десять неустанної молитви – почав би зцілювати людей.

Він би мав розуміти, що у його святій вірі у невипадкове чудо не має місця комедіям а-ля Містер Піткін у тилу ворога, Велика прогулянка чи Дачна мандрівка сержанта Цибулі.

Однак там, де усе навколо нього зводиться до фанатичної віри, з нього починають вилазити елементи гоп-стопної романтики.

Його образ починає апелювати до власної спонтанності (справжності) через понт і з понтами.

Він починає брати на понт місцевих журналістів, тобто писак. Йому скрізь ввижаються якісь сенсації, скандали, заказухи та обливання брудом, хоча, це ніби стандарти об'єктивної журналістики та реалії військового часу в країні, де ніхто нікому не довіряє навіть у мирний час.

Він скрізь бачить якихось тролів, хоча це звичайна констатація (без жодних емоцій) вже нецікавого та несмішного персонажу. Тролі у його житті могли б з'явитись тоді, коли б він почав змінюватись, але він не змінюється (і це провінційна інерція за Майклом) – він вже пам'ятник біля якого скачуть його малолітні фанатки.

Над Парасюком постійно витає хмара великої ілюзії: від майданної сцени і аж до легендарного денеерівського відео, де він каже, що це він на відео, хоча через якість самого відео трохи невідомо – чи це справді він, чи це він, бо усіх переконують, що це він.

З такими параметрами його розтиражованого (але ще не виплюнутого) образу  йому б відразу в обійми Самопомічі Садового, де полюбляють такі ілюзорні штучки, але там вже є свій рейтинговий герой, бо ж який, наприклад, з Андрейка політик – звичайний собі вартовий теплого місця для когось більш потужного та менш непомітного.

Хоча плаксиві ЗМІ Садового одні з перших так екзальтовано підхопили Парасюка у свої сімейні обійми, а фейсбучна непорочність Парасюка подібна до фейсбучних істерик фанатів Андрія Івановича, які непомірно вважають, що він – найкращий мер на планеті Земля.

Спраглий хоч-якоїсь стабільності народ потребує нових орієнтирів, потребує нових сезонних героїв зі щирими обличчами, бо ж електоральна любов така швидкоплинна та непостійна.

Ок, попаде Парасюк у велику політику – стане ще одним популістом, буде там ходити весільним маршалком з якого будуть усі сміятись, а потім, як деякі попередні галичани а-ля Вакарчук та Руслана, просто втече звідти зі словами про клоаку та болото у якусь нову невідомість, звідки він і вийшов на сцену, щоб змінити те, про що вже було попередньо вирішено без нього.

І так стане Парасюк новою бабою Параскою – тим дещо комічним та швидкозабутим символом Майдану.

Парасюк сам винен, що став заручником обмежень власної ролі. Він детермінований та замінований, наче сержант Броуді у бункері. Але Броуді передумав вибухати акбаром і для нього усе закінчилось лише в третьому сезоні.

Але вже тоді він був смертником, наче Фаріон.

Кортеж Парасюка постійно намагається переконати себе, що усі просто заздрять популярності їхньої святині, але Фаріон також стала популярною після хрестового походу до дитячого садочку.

Одночасно, цей дитячий похід став її політичним самогубством і тому трохи незрозуміло  – чому ж тут заздрити та що тут тролити?

Та й для Homeland у Парасюка занадто великий рот і тому усе може закінчитись набагато раніше третього сезону.

У подвійному житті сержанта Броуді цікаво було спостерігати за його сімейним оточенням, за його дружиною, яка могла дати у своїй безпосередній провінційності ще ту маніячку. Інколи у її бразилійській красі за певного освітлення можна було помітити шось кошмарне на місці носа.

Ще кращим прикладом карнавального поєднання нібито сакрального героя з його профанною сім’єю може бути A History of Violenc Девіда Кроненберга, де зразковий сім’янин несподівано виявляється кривавим мафіозі і тому уся його сім’я починає страждати від такої несправедливості гіркими сльозами.

Але при однозначній фінішній негативності персонажа Вігго Мортенсена, можливо навіть ще більш осатанілою може бути його дружина у виконанні Марії Белло, яка навіть без спеціального гриму могла грати серійну вбивцю у фільмі Monster за яку Шарліз Терон отримала Оскар.

Оточення Парасюка, його дружина є не менш маніакальними, ніж вже згадані персонажі.

Вони (є такий собі активіст Сергій Круглов) обіцяють бити морди усім, хто не вірить у святість Парасюка. Як бити, пропонують просто вийти, так як це вже навіть не робили у старших класах.

Круглов та інші активні послідовники Парасюка у новітній історії Львова запам’ятались лише туповатими істериками біля самогубної постаті Сех і так вгробили будь-які перспективи громадського руху в регіоні.

Своєю примітивною зангажованістю вони лише ще раз вказали на те, що усі пост-майданні рухи Львова під кимось ходять, сидять, лежать чи котяться (як у випадку Круглова), і аж ніяк не є самостійними у своїй псевдо-свідомій діяльності.

Вони продовжують апелювати до баталій Парасюка у рольовій клоунаді Шустера, де не має дискусії чи діалогу, а є лише єдине завдання – викликати у глядачів тваринне роздратування, оте безсмертне хлєбніковське:

Мы желаем звездам тыкать,

Мы устали звездам выкать,

Мы узнали сладость рыкать.

Так навколо нехаризматичного та профанного Парасюка починають з’являтись веселі у своїй агіографічній неадекватності речі, як, наприклад, пояснення чудесненого звільнення Парасюка з вуст народного цілителя з Запоріжжя, який просто поставив йому енергетичний захист на прохання однієї жіночки з Києва.

Так починає вилазити криза української журналістики та літератури, які не можуть адекватно (без маніпулятивних сопель  та дикого пафосу) описати те, що відбувається у країні через звичайний брак таланту та майданну кон’юнктуру.

Стилістика їх розповідей про героїв нагадує якусь пародію на поетичність "Вершників" Юрія Яновського та славу нашому Донбасу.

Їх інфантильна сюка-любов ніяк не дотягує до його (Яновського) суки-смерті в передостанньому абзаці роману і тому вони можуть писати, що в батальйоні "Азов" вчать не боятись смерті, а сприймати її як найвищу міру любові до України.

І це вони так пишуть про реально крутих волиняк, ніби це якісь японські підлітки-камікадзе перед капітуляцією.

Ми що капітулюємо і нам потрібні підлітки-камікадзе?

Саме так Парасюк стає символом цієї інфантильної країни, де вже навіть почали говорити про якусь міфічну зміну ментальності, хоча завтра (після швидкоплинних виборів) почнуть говорити, щось зовсім протилежне.

фото: ФБ Володі Парасюка

Але для усіх інших звучить безсмертний хіт уродженця Донецька Міхея "Сука Любовь".

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.