Духовна велич Львова

Пекло духовної величі

олександр ковальчук,  15 липня 2014

Секта Садового після калічного піару на Небесній Сотні вирішила полапати Бога за бороду.

Педальний піар Львівської міської ради на Небесній Сотні вже якось забувся і тому духовне пекло Львова породило зі свого ненаситного черева нового монстра – сайт Духовна велич Львова.

Відповідальним за народження цього інформаційного омена оголосили Управління внутрішньої політики Львівської міської ради та Андрія Шевціва (керівника цього управління). Андрій Шевців усе своє свідоме життя носив парасольку за Садовим та потрапляв з тією парасолькою у декілька комічних ситуацій. І ось, нарешті, дослужився до керівника управління, де й спромігся породити зі своїх чресел дигітальний варіант гидоти запустіння у славнозвісній релігійності Львова, закономірно, найбільш фарисейського міста України.

За збоченою львівською традицією, що так поширена у пропагандистських ЗМІ Садового, цей ресурс відразу оголосили унікальним, оскільки він має презентувати таку, дещо незрозумілу річ, як духовна велич Львова.



І якщо такі маніпулятивні ілюзії ще якось можна зрозуміти у ще одних представників секти Садового – журнальчику для побожних сучок The Ukrainians, бо там ілюзії – це ілюзії, то для Духовної величі Львова такі ілюзії – це вже прєлєсть, духовна хвороба, самообман.

Зважаючи на останню Ніч у Львові під гаслом "ніч духовності та миру" таке духовне життя міста заточене під туристичний конвеєр заробляння бабла. Така комерція – це логічна і навіть мудра ідея, яку, схоже, що секта Садового підгледіла у співпраці Ватикану з Деном Брауном у проекті "Код да Вінчі", бо мільйони масово ломанулись слідами Святого Грааля, так побожно поповнюючи скарбничку Святого Престолу після усіх тих фінансових витрат пов'язаних зі скандалами зі священиками-педофілами.

Така комерційна діяльність Управління внутрішньої політики Львівської міської ради доречна навіть у контексті існування книги Річарда Докінза "Бог як ілюзія", що є нічим іншим, як розводом лохів (зароблянням на них), але не релігійних, а своїх, атеїстичних.

Увесь стьоб цієї книги не в світоглядному протиріччі, а в методології, наукових методах, які використовує Докінз. Таких маніпулятивних стратегій чиновники Управління внутрішньої політики Львівської міської ради могли набратись і від Мирослава Мариновича, який свого часу наголошував їм на важливості бути першими у тлумаченні того, що їм не вдалось.



Така поведінка воцерковлених у Львові не є якоюсь особливою дивиною, бо вже навіть сам Гузар свого часу вже дорікав улюбленій спільноті за убогість богословської школи.

За цей час світ все більше і більше схиляється до думки, що саме Церква є тією вавилонською блудницею з Об'явлення Івана Богослова. Ототожнення християнства та відсталості вже стало нормою, а для більшості релігійних сайтів та журналів Львова (а-ля Духовна велич Львова) характерна ота корпоративна звичка сентиментальної мастурбації у вищі сфери.

Такі рухи руками подобаються львівським парафіянам і тому на інтронізації Святослава Шевчука так підняли свої рейтинги найбільш наближені до простого галицького народу газети Експрес та Високий Замок.

Їх соплива та така пристрасна мелодраматичність спрямована переважно на жіночок і саме це дозволило їм залізти ледве не в труси Шевчука у своєму прагненні донести правду-матку про нового Блаженнішого. Особливо бабську душу гріла думка про те, що він був якийсь час акушером, а значить бачив, відчував, торкався отого сокровенного, а значить він свій, рідний, близький.

Примітивність духовного життя Львова та усіх його немовляток у вірі не є якоюсь особливою дивиною у місті, де проповіді максимально відірвані від життя саме через брак духовного досвіду. Звичайно, що є винятки і не все аж настільки погано, але ж тут мова не про одиничні випадки адекватних людей, а про тенденції. Тільки вірний греко-католицькій традиції наслідування наставників усім, що тільки можна, капелан Львівської міської ради Павло Дроздяк може проповідувати у сесійній залі інтонаціями та паузами отця Фредини.

І тільки у такому убогому Львові могла бути популярною книга Ксаверія Кнотца "Секс, якого не знаєте", що є нічим іншим, як завуальованим факом власній парафії. Схоже, що Кнотца так дістали його парафіяни, що він аж написав заплутаною мовою любові книжечку на 224 сторінки, яку сміливо можна було скоротити до п'яти сторінок якоїсь брошурки. Написав 224 сторінки, бо маляткам у вірі потрібно розжовувати та класти до рота усі католицькі погляди на оральний секс.

Секта Садового також практикує отупіння своїх парафіян. Садовий переформатовує свої ЗМІ перед походом на Київ і так стає іродом для своїх вифлиємських немовлят, усіх тих убогих вухом, слухом і нюхом. Так, наприклад, він віддав інформаційне сповіщення Самопомічі на поталу дитячому садочку і вони, хоч й продовжують нести там несусвітну пургу, але вже з невинними дитячими посмішками.



Оновлення захід.нету винесло на берег якісь вже зовсім жалюгідні матеріали однієї дівчинки про футбол і Чемпіонат Світу в Бразилії, зокрема. А що вже писати про інформашки однієї жіночки про серіали, чи прости Господи, Вудсток?

Ось на таких підвалинах й проростає фундаменталізм ідіотизму Духовної величі Львова.

Розпочати можна навіть не з дизайну, а з дизайнера, який гордо повідомляє на своєму сайті, що його звати Діма, і ні, ні в якому разі не Дмитро, а саме Діма.



Але форму можна залишити заради важливішого змісту і відразу помітити, що Духовна велич Львова – це репортажі з пекла. Це атмосфера фільму Ульріха Зайдля Paradies: Glaube з його фантастичною ніяковістю від псевдо-документальної стилістики у показі фанатизму, що доходить до протиприродного онанізму розп'яттям.



Інтерв'ю – простенькі та трохи тупенькі (салют сайту The Ukrainians). Сакральна спадщина – куца. Блоги – пісні, тобто нудні. Богословські нотатки семінариста Львівської духовної семінарії Святого Духа Володимира Мамчина – проповідницьке просторікування з неодмінним капслоком істерії, тобто звичайна графоманія.

Але це у звичайному українському житті графоманія, наприклад, Катерини Бабкіної, Андрія Любки чи Отара Довженка (який під ніком Саши Лєбєдєва вже навіть почав кидатись на Форум видавців) – буденна річ, а в духовному така сіра посередність – це вже гріх, богохульство, як вдало зазначають про богохульну природу посередності дівчатка у фільмі Віта Стіллмана Damsels in Distress.

У безпросвітному царстві Духовної величі Львова відірватись можна тільки на родзинці сайту – підрубриці "Кінематограф", де переважно пасеться дівчинка Лідія Батіг, яку якийсь нечистий напоумив ще й написати блог про антихристиянська пропаганда у найпопулярніших американських серіалах.

І якщо у кінематографі від Батіг можна лише відшукати звичні дівчачі сопельки, то у блозі про серіальних антихристів є деякі цікаві моменти. Дівчинка намагається повчати голлівудських режисерів з висоти львівських пагорбів, але окстісь, подружко, хіба ж це не прояви сатанинської гордині? Бігом колінами на сповідь, а потім – десять Отце Наш та Богородице Діво покути. Дівчинка, схоже, настільки відірвана від реального життя, що її дивує (як вона сама пише) той факт, що у серіалі Game of Thrones немає ані добрих, ані злих персонажів.

Як відомо з досвіду The Ukrainians, секті Садового потрібні винятково позитивні персонажі, бо тільки Грицак і Морозов ще якось намагаються вирватись з тієї одновимірності. Грицак, швидше переслідуючи тенденції навколишнього світу, а Морозов – більше за покликом серця.

Плоскість мислення Лідії Батіг не встигає за гібридною війною і навіть за книгою Віктора Франкла "Людина у пошуках сенсу", бо вже якось так поверхнево дивиться на Доктора Хауса, що навіть не помічає, як у його випадку втратило свій каталогізуючий сенс слово "цинізм" (як і слова "епатаж" та "скромність"). Таку дівчинку Ліду потрібно відразу забрати подалі від гріха, бо вже навіть у Голлівуді, цій клоаці розпусти, вже зрозуміли, що є конечним для спасіння у самоіронічній чорній комедії The End Of The World.

Дівчинка нехай читає "Невидиму брань" Преподобного Никодима Святогорця, "Ліствицю" Святого Йоана Ліствичника, або ж відразу замахнеться на усе "Добротолюбіє". Хоча, для таких як вона, це ще більша небезпека, ніж фільми та серіали.

Юні партнери Садового щось трохи пустились берега за його другої каденції і йому потрібно щось з цим робити, поки воно не почало бити в його світлу постать. Садовий мав би порадити своїм юним друзям, підказати їм, що не очко зазвичай губить, а до одинадцяти туз.

Що перебор з піаром за присутності Головного Піарника – це трохи стрьом. Ось, наприклад, у цьому матеріалі про одного з засновників The Ukranians Тараса Прокопишина, поміж відвертої брехні про глибокі розмови і прекрасний (підтирений) дизайн та відвертого ідіотизму самого респондента, присутній абсолютно дикий випадок несанкціонованого жлобізму, такого собі патріотичного ексгібіціонізму: "Мені прикро, що дотепер не знав, хто такий Валентин Сильвестров. Він відомий у світі, але невідомий мені, львів’янину і патріоту України. Це ж біда!"

Садіку потрібно щось робити зі своїми юними друзями, а також відповісти на запитання – за чиє лаве у природі існує така халтурка, духовна халтурка. Лідії Батіг потрібно щось робити з собою, бо замість того, щоб дивитись на себе і Церкву, вона дивиться у світ. Дивиться і не бачить, що можна було почати з фільму Джона Майкла Макдонаха Calvary.

І продовжити з серіалом Ray Donovan.



Що можна було почати з серіалу Rectify.



Чи навіть з True Detective.



Або з французького Les Revenants, де мерці почали повертатись додому після кількох років панахидної відсутності.

Чи просто з Orphan Black, де одна Таня Маслані грає одинадцятьох клонів, одна поміж яких, суперкілерка Гелена, виховувалась в українському монастирі і тому періодично пристрілює очі монахиням на фотографіях.

І вже десь там дійшла б тихою сапою до трешевості серіалу Dominion, де Господь так випробувально зник, архангел Гавриїл у цьому звинувачує людство і тому його винищує, а архангел Михаїл пристав на бік грішних людей, літає на оргії та періодично хвилюється, щоб його гьорлфренда, не дай Боже, не залетіла від нього. Помазаний на спасіння світу також зустрічається з дівчинкою і тут навіть є мелодраматична сцена сексу без особливих інтимних подробиць, бо це ж канал Syfy, а не безсоромний Showtime.

Коротше, фанатизм, буквалізм, фундаменталізм, звичайно, що характерні для перехідних умов військового стану, але маніакальна тупість під час канонади – це вже злочин. А тим більше, духовної війни, цієї невидимої брані. До речі, Управління культури Львівської міської ради після такого випадку також мало б замутити свій сайт з умовною назвою Культурна велич Львова.

Але схоже, що невдачі будуть супроводжувати цей сайт від початків його народження, бо переплюнути культуртрегерські маразми дівчинки Євгенії Нестерович, ці її плачі на Збручі, їм ніколи не вдасться.

Хоча, можливо, це все дещо упереджений погляд на таку юродиву наївність та примітивізм Духовної величі Львова, бо ж існує така латиноамериканська штука як ретабло – картинки побутового життя з вдячністю Богородиці чи святим за ту чи іншу допомогу, де можуть траплятись ось такі щирі у своїй святій простоті історії з підписом "Діво Гваделупська, дякую тобі, оскільки мені пощастило виграти подорож у Канкун в профсоюзній лотереї".



Або ж ось таке улюблена ретабло автора з ось такими вдячним підписом від Кончіти Бенітес Рохас (Чимальтенанго, 1967) "Дякую Діві Гваделупській за те, що лікарняна прибиральниця з'явилась вчасно, перш ніж, лікар згвалтував мене, скориставшись моїм безпомічним станом".



Але ж там це щиро, прекрасно і з любов'ю, а у Духовної величі Львова – куцо, нудно та пісненько. Само тому для них і звучить цей урок любові, цей хіт "High On Love" від давнозабутого, але нещодавно віднайденого колективу Masterpiece.

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.