ДахаБраха "Шлях" (2016)

ДахаБраха "Шлях" (2016)

олександр ковальчук,  26 грудня 2016

Етапний вихід у відкритий світ з провінційної резервації української поп-музики.

Після "Шляху" ДахаБраха ще більше утверджується у званні найкращого колективу української поп-музики. Між ними та умовними вакарчуками, джамалами (трек "Монах" граючи стібеться над її багатостраждальними потугами), онуками й так завжди була чимала відстань, але тепер між ними – просто нездоланна безодня (тихо і без особливого хайпу).

Невідомо, щоправда, чому у такого старшого брата такі прісні молодші сестрички – колектив Dakh Daughters зі своїм дебютним альбомом "IF", але це сімейні проблеми дахівської туси (у треці "Salğır Boyu" більше сексу, ніж в усьому дебютнику Dakh Daughters).

Це перший альбом ДахиБрахи, де саунд настільки смиренно понижується (стишується) заради вивищення (піднесення) тексту. Мозаїчний саунд "Шляху" стишується заради того, щоб вкотре наголосити на тому, що народна пісня – це досвід народу, досвід як живе Передання, а не модна іграшкова етнографія – ця ілюзорна спроба втечі від власного минулого, тієї історії, яку не можна читати без брому. Це етапна спроба (шлях як підсумок) вийти з того зацикленого моменту, де тій бідній Україні так пороблено.

ДахаБраха ніколи не наполягала на якійсь самобутності чи унікальності власного саунду (у Dakh Daughters цим інколи переймалася криклива естетика кабаре) і тому потяги до якоїсь окремішності ДБ у світовому контексті більше існують фікціями в убогих мізках деяких українських журналістів, які вважають, що білий світ закінчується за кордонами України.

"Шлях" ще більше заводить саунд альбому у свідому анонімність перед вивищенням народних пісень, цього колективного досвіду, де авторство більше гріх, ніж чеснота. У такому розчиненні у природі та народі логічним кроком найближчого майбуття ДБ міг би бути проект на вірші Володимира Свідзінського.

ДБ робить спробу олюднення трагедій українського народу, спробу вивільнення її від замкненого кола садомазохістичного дрочерства. Це спроба животворення, а не мертва кон'юнктура як у Вакарчука, Онуки, сатаністки Христини Соловій та у легіону інших виконавців. Це вже ближче до досвідів Світлани Охріменко з готикою (Цукор – біла смерть) чи її проекту Світлана Наньо.



ДБ намагається адаптувати народу пісню до нової ситуації, нового життя, де вона органічна, синергійна, со-причасна до саундів світової культури, де вона може чудово прописатися поміж Cabaret Voltaire ("Yashar") та Coil ("Fire Of The Mind" чи "Going Up").

І не як щось архаїчне, типу застаріле, а як щось архетипове (глибинне, тобто актуальне-передове). Тому зовсім недивно, що ДБ у саунді на усіх своїх альбомах чи не найбільше взірується на The Creatures – проект Siouxsie Sioux та Budgie з Siouxsie and the Banshees.



Так на ниві пошани до The Creatures (і на території так званого world music) ДахаБраха починає вже суперничати зі шведським колективом Goat.

На рівні саунду



На рівні образу



Вже звідси степовому блюзу ДБ на альбомі "Шлях" дуже близько до пустельного блюзу малійських туарегів Tinariwen (африканських елементів достатньо й на попередніх дисках ДБ).





Якщо українським журналістам-хіпстерам мало такого пустельного смутку, то можуть забігти на альбоми ще одного малійця – Vieux Farka Touré.

ДБ зводить два колективних голоса: нашу пісню та їхній саунд і в тому більше пошуків спільного коріння, аніж простого наслідування.

Як, наприклад, перегукується "Ой ішов чумак" з треком "La Ahada Yalam" від Robert Wyatt з альбому "Cuckooland" (2003).

"Чорна хмара", ще трохи, і повністю зайде на заповітну територію альт-кантрі а-ля Woven Hand чи дещо театралізований її варіант – гурт Viarosa, де все крутиться навколо пустелі-степу-самотності-неприкаяності-смерті.

Нереалізований потенціал України, а це головна тема альбому, потребує талантів здатних адекватно реалізувати усі її болі, радості та страхи, бо теми тут просто жменями лежать під ногами та чекають на потрібний момент (хіба, наприклад, не до такого результату повинні стреміти усі бандуристи України?)

Тому "Шлях" не настільки безпросвітний як альбом "На межі" (2009) і апокаліптична екстатичність пост-року, а-ля Godspeed You! Black Emperor "Lift Your Skinny Fists Like Antennas to Heaven",  на "Свирид" дещо відмінна від альбому "Хмелева project" (2012).

Апокаліптичність тут оте приховане від стороннього (і неуважного) ока при-відкриття, фінальне (етапне) називання речей своїми іменами. Халтура – ліворуч, якість (талант) – праворуч. ДахаБраха – праворуч, Вакарчук, Джамала, Онука, Маneken – ліворуч (на даному етапі), бо всі вони лише міражі в українському степу, фейки.

Це передбачуване повернення до простих істин. Туди, де Батькові слова "наша дума, наша пісня, не вмре, не загине" ще незамулені шароварництвом (та його сучасними проявами), шкільними хрестоматіями та партійним фанатизмом.

Якщо тут і є поминки ("Сєно"), то це подзвін по закритості та провінційності української поп-музики.

Поміж одухотворення вкраїнських смутків є на "Шляху" й весела трійця "Карамисли", "А дощик накрапає", "Монах". Це не альбом "Light" (2010), звичайно, той більш винахідливий та веселий у саунді, але й ці треки іронічно качають в області тріп-хопу (Red Snapper) своїми сюрними сюжетами побутового життя, хоча було б добре, якби вони закінчувались більше таким, як N.O.H.A. "Base From Above".

Епіграфом "Шляху" взагалі мають бути слова з "Roads" Portishead: "Oh, can't anybody see? We've got a war to fight. Never found our way. Regardless of what they say".

У степу ДахиБрахи зустрічаються дві структури: дискретне та вічне, бо поміж тої степової праобразності потойбічного, перервне чи не найкраще (а найкраще на "Шляху" це трек "Чумак") відчуває вічність.

Це прозрівання деталей, нюансів та інтонацій життя, життєвих ситуацій, бо сакральною метою народної пісні (будь-якої пісні) і є транс – про-зрівання речей з несподіваного, зі ще небаченого ракурсу (дозрівання до такого ракурсу).

У неякісному, шароварному виконанні усе це зливається в одноманітний потік кітчевих причитань, в інфантильний розфокус з екзальтованою експлуатацією сліз та профанацією плачу як елементу адаптації, дорослішання, просування вперед, а не зациклення на одному місці.

Народна пісня є викристалізованим досвідом конкретних життєвих ситуацій та способом їхнього переживання, проходження, примирення, а не вічного роз'ятрювання, яке не вміє (через брак таланту) скерувати усю ту "любов-зажуру, мрію молоду" у потрібному керунку.

Шароварщина (як і нова шароварщина) є ознакою інфантильної культури, а "Шлях" ДахиБрахи – це вже більше ознака дорослої культури, сорокаденне призвичаєння до нового світу і поступове прощання зі старим.

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.