Зміст статті

11 жовтня 2018олександр ковальчук1724

Позивний Бандерас

Нарешті щось схоже на кіно від режисера Зази Буадзе про пошуки сєпарського диверсанта біля села Веселого.

Люди, які називали шедевром загальмовану дитячу самодіяльність Кіборгів Ахтема Сеїтаблаєва, можуть вже ставати на коліна заради цілодобової молитви на фільм Позивний Бандерас. Хоча якої вони ще заспівають після Донбасу Сергія Лозниці.

Режисер Буадзе прийшов у нове вкраїнське кіно з нереально жахливою стрічкою Червоний (2017). Ця трешева учта графомана Кокотюхи мала якусь дивну потребу косити ледве не кожною своєю секундою під російський серіал Останній бій майора Пугачова, і це під час війни України з Росією. Саме тому після тієї кон'юнктурної халтури під час перегляду нового фільму Буадзе іноді зринає та крамольна думка, що стрічку Позивний Бандерас знімала інша людина.

В історії про пошуки групою капітана Антона Саєнка (він ж Бандерас) сєпарського диверсанта Ходока, який кошмарить українських солдатів та мешканців села Веселе, на українському екрані нарешті з'являється думка. Цю думку, а не плаксиве подражаніє, як у Кіборгах, можна вже було побачити у Припутніх, і навіть у фільмі Герой мого часу. Нарешті її можна помацати і в фільмографії Буадзе, який таки почав знімати цікавіше, жвавіше, різноманітніше, сміливіше, а не статичний пафос незламних героїв. Один з несподіваних плюсів його фільму ще й у тому, як послідовно вбивають бійців групи Саєнка. Хоча, звичайно, герой львівського актора Онещака міг би відкинути ногою гранату, як адвентистський герой Дезмонд Дос у фільмі Мела Гібсона Hacksaw Ridge (2016).

Це ще місцями кондове і дубове в інтонаціях та діалогах кіно, але вже з кращим оператором (якому має бути окреме мерсі). Тут багато та природно матюкаються і це, варто сподіватися, незабаром стане звичним явищем у загалом стерильному вкраїнському кіно. Закадровий голос все ще харить своїм парадним пафосом (краще б нарешті хоч чогось навчилися у Копеляна), але на екрані вже можна помітити пластичність та цілісність задуму. Буабзе ще б навчитися відкидати зайве та сентиментальне (для публіки) і ціни б йому не було у базарний день.

Про це, до речі, треба писати окремо, бо саундтрек композитора Франко Еко стає найгіршою частиною цього фільму. Тупа, жахлива, маразматична музичка Еко, від якої неможливо було сховатися у Червоному, безбожно халтурить і тут. Лише під кінець фільму до Еко доходить, що Буадзе, окрім усього іншого, орієнтується на фільм Sicario (2015) Дені Вільньова, і дає нарешті щось подібне до сюрного саундтреку Йоганна Йоганнссона та вестернової психоделії.

На цих теренах Буадзе реабілітується хіба що тим, що читав рецензію Варіантів на Кіборгів і тому його армійці співають трек Скрябіна та Ірини Білик "Мовчати", який Варіанти рекомендували Сеїтаблаєву замість незрозумілої "Гуцулки Ксені". Співають в акустичній версії (чи то через авторські права, чи то через чоловіка Білички), але чомусь у виконанні Сергія Танчинця, фронтмена колективу Без обмежень, який так бездарно косить під Вакарчука. Танчинець ще під кінець співає пісню "Воля" і це ще один привіт з паралельної, вишиватної, реальності першого фільму Буадзе. З залишками не так старого мислення, як інфантильного ентузіазму (і з дудуком, йопта). Увесь цей стрьом, який так псує кіно, треба відразу скидати з пароплаву сучасності. Замість цього Буадзе міг би взяти чи не єдину адекватну пісню за увесь час війни – "Єдина" Юлії Лорд. Бо хіба сєпар Льоха прибився до його рук не з пісні колективу Медовий Полин?

Закохані Антон (Олег Шульга) і Женя (Юлія Чепурко), до речі, під ці варіантівські побажання біжать голими цілуватися (та кохатися) до річки, ніби обдивилися Легенди Карпат. Це звісно, чудово, але після фільму Марисі Нікітюк не особливо гігієнічно (хіба що вони діти степів). Все це, певне, варто вважати режисерським реверансом Варіантам.

Але якщо Буадзе хотів зняти майже ідеальне кіно (чи сподобатися Варіантам), то йому варто було б багато чого пообрізати у майже двогодинній стрічці. Якщо він вже так орієнтується на міхалковський істерн Свій серед чужих, чужий серед своїх (1974) та Сікаріо Вільньова (акторка Чепурко не Емілі Блант, звісно, але хоч якось), то з фільму Позивний Бандерас треба було робити чіткий шутер, без сопливості та істерик. Так холоднокровно, як Алехандро стріляє на очах мафіозі в його дружину та двох синів. Бо коли цинічний ефесбешник вбиває українського солдата, побратима Бандераса, то відразу в передсмертну мить навіщось накочується хвилинка поетичного кіно.

Попри впевнений потяг Буадзе до грайливості (операція "Маскарад", бус з написом "Шапіто", сєпари в кінотеатрі, прапор Коваленко як привіт Пугачову, говорухінський ніж у серце), а не учнівського повторення у кіно, його ще губить глядацька спрага сентиментальності. Бо інакше який сенс у тому, що Антон виносить Женю з халабуди на руках (в кітчевий постер)? Тим більше, що ж помітно як режисер стібе любов Сеїтаблаєва до фільмів Леоніда Бикова цитатами з фільму У бій ідуть лише старі. Саме для публіки те співання "Ще не вмерла" перед розстрілом (але навіщо сєпари замочили водія-волонтера?) та пафосні клятви Гіппократа. Якщо в карикатурі на вату ще можна зрозуміти потрапляння російського снаряда в телевізор з Кісільовим, то снаряд в автомобіль сєпарського посіпаки – це вже щось з області підліткового мислення а-ля слешери з їхнім негайним покаранням за гріхи.

Також би варто було забрати з фільму усі флешбеки Антона або, принаймні, скоротити їх до мінімуму (навіть заради історії походження прізвиська Бандерас). Особливо там, де російськомовний вітчим на весіллі так маніпулятивно б'є переважно україномовного Антона. Сценарій фільму цікавий, власне, спробами варіативності смислів, паралелями з фільмами про Афган чи Ірак (тема чужих солдатів в аулах) чи, прости Господи, аватарами. Наприклад, з дівчинки Тоні, попри деяку маніпулятивність в її з'явах і те, що вона ніяк не змінюється в інтонаціях навіть після мамчиного вбивства сокирою сєпара-ґвалтівника, можна хоч зараз робити окреме кіно, таке у неї всевидюще око розвідниці.

Після порятунку села зі зомбоящика також цікаво назріває канонічна тема з "Тараса Бульби", бо сєпар Льоха зізнається батькові, хто насправді стріляв у маршрутку та вбив тітку. Але лише назріває, бо усі навколо плачуть, істерія в зеніті, пафосна музика Еко, а Льоха іде на мінне поле за суїцидом поки його не врятує український солдат Антон, його майже брат, односельчанин. Забрати б все це зайве, ех. І так, якщо у фільмі хтось й помітить навіть мінімум якоїсь несанкціонованої охоти до юзання терміну "громадянська війна", то йому відразу вкотре до південнокорейської стрічки Taegukgi (2004) Канг Дже-гу, біля якої Врятувати рядового Раяна, то ясельна група, перші дні.

Усе спасіння для Буадзе прийде від фрази "Джонні, зроби мені монтаж". Бо ж вміє він таки вичекати увесь фільм, щоб лише наприкінці увійти в омріяну (ще з Червоного) територію вестерна поміж териконів з поєдинком Бандереса та Ходока, злегка комічним згідно законів жанру. Тож може дати дві, ледь-ледь помітні, підказки про постать Ходока чи зафільмувати усю природу армійського розпіздяйства в мініатюрі. І Антон його так стріляє по-македонськи, ніби в дитинстві читав Богомолова.

Мусить мати він вплив і на таку майже непідвладну на українських теренах штуку, як акторська гра. Дубові інтонації Бандераса він ще може пояснити типажем інтроверта-контррозвідника, але діалог Яни після двадцяти років розлуки якийсь трохи лівий злегка (але не там, де вона каже слово на літеру "б"). Трансформація столичної штучки Жені (російськомовної) в щиру україночку також дещо штучна і не особливо вмотивована у часі та просторі. А от актора Антона Андрющенка (з Харківського театру ляльок, ха-ха), який грає сєпара Льоху, варто і треба просувати кінематографічним ліфтом в олімпи вкраїнського кіно.

З усією жагою Зази Буадзе до червоного кольору йому в наступному фільмі відразу б у щось подібне до психоделічного горору Паноса Косматоса Mandy (2018), там де Ніколас Кейдж рубається на бензопилах, але ж треба, певне, знімати продовження Червоного, свят-свят-свят.


постер: luckyukraine.in.ua

Автор: олександр ковальчук