Прикарпатський треш з Калуша може розраховувати на Євробаченні лише на 9-10 місце.
Благеньке продовження провінційної клептоманії колективу Kalush Orchestra на цьогорічному Євробаченні в Італії.
Щороку Євробачення парадоксальним чином підсовує Україні футуристичний варіант хвильового гасла "Геть від Москви!", і щороку Україна ніяк не може назавжди зректися халтурного Євробачення та трансляції його. Євробачення немає нічого спільного ні з музикою, ні з шоу, ні з презентацією ЛГБТ. Воно лише понуро щороку колупається у непотребі музичних відходів, і тому неофіційною назвою Євробачення може справедливо стати "Конкурс ауттейків".
Щороку безплідне Євробачення – це лише ілюзорні млості за тим, що Європа потребує української музики, виплеканої солов'їними росами та босими осами. Якщо не бачити іншого світу, а жити лише у цьому хуторянському окрайці рагулів, який місцеві мистці так часто проєктують на Євробачення, то може здатися, що національною ідеєю України є лише треш. Цей треш, схоже, якраз є саме тим омріяним етнокодом нації для нової української музики, який так постійно шукає продюсер калушан Іван Клименко. А треш в руках місцевих рагулів відразу намагається стати українським брендом.
Зациклена істерія довкола цьогорічного Євробачення лише вкотре ілюструє цей процес. Монотонне флоу Псюка своїм тріскотінням нагадує переважно пародію на реп, а колаба зі Скофкою продукує російськими запозиченнями лише один секторгазареп з моментами осетинів MiyaGi & Andy Panda, а тому він й вирішив зайти своїм гуртом Kalush Orchestra на більш тривку територію ДахиБрахи.
ДахаБраха, як і будь-який адекватний колектив, намагається уникати порнографічного Євробачення десятими дорогами, але Псюк не такий перебірливий у своїй вторинності. Завдяки йому на нинішньому Євробаченні Україна дивиться лише на пародію на ДахуБраху та на тяглість трешової традиції від "Диких танців" Руслани та до співачки Maruv.
Попсова халтура Kalush Orchestra здатна вродити для Європи лише етнографічне гетто екзотичних брязкалець від диких, але страшно милих тубільців, де залюбки можна згадати радянський фільм Трембіта (1968) зі Савелієм Крамаровим у ролі недалекого гуцула.
Миттєвою згадкою під час виступу калуських кальош у туринському півфіналі буде забутий колектив Ґринджоли з Івано-Франківська. Це – село і люди, хутір-exploitation. Фолком чи етно сей набір попсових кліше назвати важко. Провінційний цирк від кон'юктурного продюсера продовжує юзати звиклу схему з дебютного альбому гурту Kalush, а тому слухач тут чує два в одному: одноманітну репчинку з бездарним текстом (який Псюк нічим не компенсує) та сентиментальні шмарклі про маму (типу, глибше – про неньку-Україну). Сопілочку у цьому шпагатному міксі вже можна було чути торік в етно-клубняків Go_A.
З таким результатом Kalush Orchestra може світити на нинішньому Євробаченні хіба що 9-10 місце. А якщо десь напружитися одним місцем, то – 5-6. Перемога Kalush Orchestra на Євробаченні 2022 однозначно стане політичною перемогою. Цим вона, до речі, нагадує політичну перемогу прісної Джамали на Євробаченні 2016, де також, як і нині, мали б перемагати австралійці (Sheldon Riley).
Все це переважно однотипна музичка для нижньої частини поппарадів, але Ірландія, Норвегія та Чехія таки дають дискотечні хіти. Незрозуміло, чому вилетіла Грузія зі своїм прифанкованим номером, а Кіпр взагалі дає прикурити здеградованому колективу Kazka. Литва демонструє чудові традиції млосного балтійського диско, яким би позаздрив й вусатий фанк. А молдовський Zdob şi Zdub вже мільйон років дає те, чого так блякло прагне Kalush Orchestra для своїх прикарпатських трактористів. У страшному сні на горщику калуські дзюні мають ковтати пилюку за Австралією, Польщею, Нідерландами, Португалією, Грецією, Ісландією, Швейцарією та Вірменією.
Також вкотре тре згадати хвилі істеричного маразму від місцевих оглядачів, які вже стали національним видом спорту під час Євробачення. Їм ще, звісно, далеко до маячні Руслани, яка у 2016 році голосно маніфестували про те, що незабаром українська музика порве Європу та світ, але вони стараються. І тут мова не лише про щорічне бухтіння такого собі Бориса Бахтєєва, який навіть приблизно не розуміється на музичних процесах навколо, але намагається писати якісь бздури про Євробачення.
Нині у цій шерензі захлиначів можна згадати й музкритика з Лівого берега Данила Куликова, який рече ось такий пасаж: "У будь-якому випадку, репер Kalush та його друзі на сцені виглядають справжнім, повним життям гуртом, який знає, як рухатися в ритмі "диких танців". Тобто, так їх сприйматиме європейський слухач, як згусток тієї ж неконтрольованої енергії, про яку колись співала на Євробаченні Руслана. У цьому ключі цікавий також казус, який стався під час українського відбору з рокіровкою Аліни Паш на Kalush Orchestra. Образ України на сцені фестивалю змінився від силуету рефлексуючої красуні до хуліганів, що заряджають енергією та впевненістю".
Які провокації можуть бути на всуціль пластмасовому Євробаченні? Де у халтурній попсі Калуша він бачить справжнє життя? Яка неконтрольована енергія може бути в треші Руслани? Де у прилизаному та школотному Псюкові він бачить хоч якийсь натяк на хуліганку? Паш так, ще щось там намагалася давати хуліганисте (ну, вона так думала), але ж не Kalush.
Також на цій хвилі маразму можна помітити й продюсера хохлацьких шоу на Інтері а-ля Вечори на хуторі біля Диканьки чи за Двома зайцями Олексія Гончаренка: "Хочу додати, що Kalush Orchestra – це унікальне поєднання репу і фольку, в цьому їх "фішка". Це достатньо несподівано для Євробачення. Постановка абсолютно народна, фольклорна, але трендова і сучасна. І в цьому також їхня родзинка, вона відрізняє їх від інших виконавців".
Ще тут й дизайнерка Роксоляна Шимчук, яка обшиває Дзідзя, Муху та Kozak System (а це вже багато на що вказує): "Зважаючи, що у своїй музиці Kalush Orchestra поєднує етнічну архаїку і сучасність, ми взялися поєднати такі поняття і в сценічному образі гурту. І мені здається, зробили все, що могли. І зробили справді цікаво".
Ці люди просто не слідкують за словами та несуть у припадку псевдопатріотичної істерії чисту пургу про унікальність, архаїку та сучасність. Не відстає від них зі своїми фейками й сам репер Псюк: "Нашу культуру хочуть знищити, а ми тут є, щоб показати, що вона жива. Наша музика жива, красива та має свій власний почерк" (Детектор) чи "Гурт поєднує в собі старий фольклор, який можуть забути через багато поколінь, і новий, сучасний хіп-хоп – все це змішано в один коктейль. Ось чому в гурту цікавий звук. Я не знаю інших схожих артистів" (Слух).
Його кумедію про живу попсу та власний почерк смішно слухати, як і його самозаспокійливі, дитячі байки про цікавий звук та несхожість. Ось румунський колектив Subcarpați, який з 2010 року міксує реп з народною музикою. А це кліп на трек "Balada romanului" з альбому 2012 року. Нічого часом не нагадує під час розмов про унікальність? А ось і сопілочка під біт.
А це качовий лайв з народним хором, якщо вже говорити про архаїку та фольклор.
Українській музиці від того Євробачення ні холодно, ні парко. Воно ніяк не впливає на поступ української культури, і люди, які реально рухають українську музику вперед, туди не їдуть. А голосне маркування трешевої творчости Kalush Orchestra, як начебто якогось досягнення у місцевій культурі, лише увиразнює їх, як звичайних попсових пристосуванців. А ось до людини-килима летить свіженький привіт з турецьких чартів.