Kalush "Hotin" (2021)

Комічні персонажі з колективу Kalush одночасно педалюють блискітки чужої екзотики та заграють з плаксивим пубертатом в пошуках Моргенштерна.

Альбом Псючого Сина "Торба" (2018) був значно цікавішим, ніж цей довгоочікуваний "Hotin" від колективу Kalush, а тому цю історію варто розпочинати від саундпродюсера Івана Клименка. Саме Клименко є засновником лейблу Enko, де Kalush маринується разом з царицею місцевих полів – трешевою реперкою alyona alyona.

Саме Клименко інколи виникає на поодиноких сторінках музичних видань, щоб просторікувати про долю музики в Україні та проповідувати якусь генетичну спадковість, і, прости Господи, якийсь магічний етнокод (який він, до речі, таки узрів в альоні та Калуші). Хоча, як вперто показує довга історія пацаватого Євробачення від Руслани до Go_A, сей цілющий етнокод – це банальний треш.

У Клименка періодично виникає якесь цілковите нерозуміння музичних процесів навколо, і якщо вже в продюсера така каша в голові, то що вже казати про його вихованців. В інстаграмі Lizzo щодня стільки гротескового бодіпозитиву, що альоні альоні вистарчить на мільйон років вперед. У дитячій грі "П'ятнашки" більше мислення, ніж текстах та саунді альбому "Hotin". Всі вже давно, схоже, зрозуміли, що продюсер Калуша є фанатом Zebra Katz, Die Antwoord та румунських реперів Subcarpati.

Саме тому він так плекає в кон'юнктурі свою провінційну клептоманію, де бракує лише якогось місцевого Гая Річі. Леліє свою екзотичну лелітку Прикарпаття з уламків чужих деталей та простакуватих маніпуляцій про пригоди дурників у казках (див. кумедне інтерву Псючого Сина на rap.ua, де бракує лише молока крилатих кобил).

Світ з боку Калуша достатньо одноманітний, ніби монохромна душа Ґрети Тунберг. Є лише вашим та нашим. Одноманітні понти для кулєг ("Пацани бурі", "Не маринуй", "Кент", "Тіпок", "Ти гониш", "Хата з краю", "Порятуй") та сентиментальні маніпуляції для школоти з дешевими прийомами ("Зорі", "Мости", "Дивна", "Не забуду", "Гори", "Ти мала не думала").

Добре, звісно, що все це є. Український реп рухається ліліпутними крочками, а тому, коли альбом "Hotin" обганяє одним треком усю творчість alyona alyona чи втирає носика Аліні Паш з її етно-халтурою, то це вже неабияке досягнення будь-де. Однак, загалом, альбом калушських персонажів не особливо гріє цієї короткотривалої зими.

Він довго стовбичить на одному місці та відразу зливається в безлику масу, де немає нічого від того флоу ні серцю, ні душі, ні розуму. Бавиться в орнаментальну мозаїку для дошкільного віку, а там, де навіть хоче намахати бідних маляток, відразу перетворюється на розлізлу карикатуру зі своїми пародіями на східні мотиви (інколи здається, що хтось там з них якось чув трек Mc Solaar "Mollah Solaar").

Чи є в цій екзотиці-кустуриці для закордонних туристів щось покручне аж настільки, що аж страшно? Ні, звісно. Пластмасові маски не повинні лякати туристів, а навпаки, заохочувати до нових вливань. Вони тільки тінь чогось великого, а тому персонажі колективу Kalush лише повторюють попередню долю alyona alyona, її проклятий біг по колу в закритому приміщенні. Модні граблі від Kalush – це, типу, новий пік українського репу, але його хочеться відразу перегорнути та назавжди забути про його одноразову пещеність шепелявих персонажів.

Уся лірична лінія на альбомі схожа на дещо південнішу пародію на Паліндрома, сентиментальний треш мовчазними слідами Скрябіна для малолітніх фемін в межах кон'юнктурного спокою. Цьому маніпулятивному емо від Калуша так потрібен Дзідзьо (а йому так потрібен нині Калуш для нових мемів), що на мить навіть здається, що в такому міксі може бути якась своя, збочена іскра.

Технічна безликість гурту Kalush на продюсерському хайпі нагадує футбольних фрістайлерів на матчі футбольного клубу Минай. Вони, звичайно, мають кілька відточених скілзів для лулзів, але це точно не дупа Ніки Мінаж. Футбольні фрістайлери ніколи не мають нічого спільного з великим футболом (хіба що вони реінкарнація Джей-Джей Окочі).