Паліндром "Стіни мають вуха" (2020)

Другий альбом львівського артиста Паліндрома (Степан Глава ака Кашлюючий Ед), де він знову ніяк не може зробити обрізання своєму потягу до набундюченого репу.

Після минулорічного альбому "Про сьогодні, вчора і завтра" артист Паліндром враз став галицьким мойсеєм, який зможе вивести через море спокус місцеву музику з єгипетського рабства. Але як він може кудись вести збурені маси, якщо сам ніяк не може позбутись мінімалістичною аскезою власних демонів репу, які так терзають його ліричну душу.

Можливо, що саме тому горопашний Паліндром так косить парсункою під Таксиста де Ніро, який ще трохи, і таки вибухне та почне валити всіляку нечисть на злих вулицях Львова. Звідти вже рукою до Джокера, але його світлий образ спаскудив паліндромів кентуха Гоня своїм альбомом "Саботаж", і тому Глава ще може знайти сотеріологічну шпаринку для спраглих у You Were Never Really Here (2017) Лінн Ремсі.

Реп тягне Паліндрома на дно. Звісно, що його плечі може гріти вільна вакансія галицького Ліл Піпа, але одна Піпа у Львові вже є, і це ще те животворне посміховисько. Паліндром не зовсім ще Rina Sawayama, щоб вільготно, без жодних докорів сумління, міксувати рнб з Evanescence. Для подібного треба мати японську душу, яка без задніх думок може перетворити, наприклад, в аніме Midori no Hibi праву руку одного хулігана на милу дівчинку, і де Atsumi Saori солодкоголосим каваєм виводитиме "Mou Sukoshi... Mou Sukoshi".

Увесь реп на альбомі "Стіни мають вуха" – це набундючений шлак ("Календар", "Святковий", "Потім", "Прекрасний час"), якийсь позавчорашній полонез Положинського. Від повного забуття ці треки рятують лише моменти індастріальних маршів, цитати Скрябіна ("Змучений"), ноти Цимбровського та оди метемпсихозу з дрібкою іронії (день народження без трусів).

Власне, без читки весь цей інструментал можна спокійно слухати і подібний феномен можна почути й на дебютному EP львівського виконавця Монтеск'є (клавішник Паліндрома). Реперські атавізми в творчости Паліндрома схоже, що впливають і на кульпарківський набір слів у треці "Райдуга". Хворобливість, звісно, норма для Паліндрома, але лірика цього треку ще той приклад автоматичного письма.

Проблема паліндромівського емо-мамблу під ніс у тому, що він чомусь ігнорує божественні знаки, сигнали, голос підказок згори (наприклад, від Варіантів), і тому ніяк не може остаточно схилитись праворуч у своєму міксі ображеного та ліричного. А за час між його першим та другим альбом був не лише бездарний альбом Гоні в іпостасі інфантильного бамбули, але й його убоге інтерву на сайті Неформат (і це без останнього запитання).

А ще срачик між Вареницею та сайтом rap.ua про сьогодення та майбуття українського репу. Варениця там якось на ментик прозрів про творчість переоцінених алін та альон, які читають про мамині супи (добре, що не про мамині циці), але це прозріння швидко щезло, оскільки лейблівський альбом Вакули став ще тією халтуркою. І клініка укррепу – це не лише львівський Гоня, але й миколаївський репер DeltaA чи тупенький маніфест толерантності (а-ля графоманія про Майю від Лариси Денисенко) від місцевих співаків та співачок (поблизу них не зовсім зрозуміло, за що страждають тілом трансформаторний геній Arca чи співачка Anohni).

Прогресуючий неадекват українських реперів – це окрема та не особливо вдячна тема про людей без фантазії, і тому Паліндром у нинішньому своєму статусі мав би цуратися будь-яких згадок про них біля себе.

Гоня, наприклад, міг би організувати місцеву версію горорного мюзиклу Тіма Бертона Sweeney Todd: The Demon Barber of Fleet Street (2007) та співати в образі нам про те, як його жилєтка тягнеться поволі до горла одного клієнта-гея, або ж про те, що баба в бербершопі гірше Сатани (то чілка їм не така, то андеркат фіговий, то мусташі – не стоять) чи зарядити щось мізогінне, типу, кохаються сплячи дівчата, а соловейко – не дає. Поблизу репу Паліндром починає нагадувати Дзідзя, який щось мінімально зрозумівши про свій обмежений репертуар, почав юзати інклюзію у своєму другому фільмі. І тому так тішить те, що Паліндром не дав у альбом трек "Холодний".

Паліндрому бракує ніжності, тепла та ласки. І він таки шукає цього, а там, де знаходить, його можна прикладати до ран та робити з того іконку. Уся його колдвейва саме про це, і там, де цього найбільше, вона проростає романтичними хітами "Пару хвилин" (як продовження треку "Злий) чи "Сувенір", а також починає танцювати ("Холод і сніг"). Ця територія без репу витягує альбом до світла агоном з демонами ("Янголи") чи дитячою ностальгією ("В полі"), де візуалом йому можна порадити кайзервальдський саммертайм актора Ярослава Чорненького в Ютубі (якщо він вже так полюбляє львівські пейзажі).

І це знову найкраща половинка Паліндрома з адекватними текстами та інтонаціями без гугнявих понтів у широких штанах. Танцювальний хіт альбому, зухвалий та іронічний трек "Більше зла" (найкращий трек альбому) спонукає Паліндрома іти на територію ліричних балад, де він вже зможе співати про любов (яка його порятує). Бо саме з території нових романтиків (а-ля Spandau Ballet) той теплий та чемний (на приколі) трек "Брюховичі 97", де культову фразу "мені плечі гріє бабине літо" можна відразу наносити на весь його мерч.

Сповідальність треку "Більше зла" навіть дозволяє Варіантам не звертати увагу на те, що Степан Глава, схоже, що якось навіть намагався позичити фрагментик дрон-відео з Парку культури до кліпу Polamav & Sonnium. Однак мистця може образити кожен і тому не варто помножувати його щоденну скорботу ще й таким мінорним фактом. Але з репом Паліндрому треба нарешті покінчити раз і назавжди.