Паліндром "Про сьогодні, вчора і завтра" (2019)
Львівський репер Кашляючий Ед нарешті знаходить своє справжнє покликання на нових хвилях.
Реперські історії від Кашляючого Еда (Степан Глава) страшно слухати навіть з бромом. Тієї його пафосної галицької нудоти з псевдо-соціалкою та квазі-стражданіями вистачає хіба що на три секунди. Понти та графоманія вже давно стали типовим міксом для більшості українського хіп-хопу, а репер без відчуття цайтгайсту та мови, більше схожий на вирок.
Та ось він несподівано мутить стильний проект Паліндром з альбомом "Про сьогодні, вчора і завтра" і це в мільярди разів краще, ніж усе його попереднє надбання на нивці скоромовок. Після такого йому варто відразу і назавжди зав'язати з репом та зробити усе можливе, щоб про ту сторінку його творчої діяльності ніхто, ніде та ніколи не згадував. Треки "Гарні слова" та "Зламані" лише ще раз настільки принципово вказують на прірву між Едом-репером та Степаном-нювейвером.
Адекватні інтонації, слова та ритми преображають Степана в актуального героя, навіть на перлинку на нинішній львівській сцені. Невідомо лише, звичайно, чого він так цурається Скрябіна, якщо так скрізь так неприховано стирчать вушка останнього. Хтось озивається ехом групи Міраж чи Ліки Стар, а хтось згадує й Скрябіна. Можливо цурається, власне, тому, що Паліндрому варто повністю зрештою позбутися тих емо-стенань ("В комі" він ще дає трохи вже зайвого скрімінгу) з якими перед готикою Скрябіна він ще деколи постає школотним ліриком, який обдивився Бійцівського клубу дещо раніше ніж треба.
Мінімалістичність має стати головним коником потягом його нової хвилі до спадку 80-х та 90-х (драмчиком тут також чути). Скрябін вже давно потребує нормального аналізу і чому б туди нарешті добратись таким чином? А плекання традиції (чи, прости Господи, постмодерну) поміж куцості місцевої культури вже коли мало стати нагальним питанням (наскільки тут Паліндром випереджає прилизаний львівський колектив MoonZoo). Попри деякі залишки інфантилі на альбомі "Про сьогодні, вчора і завтра" в Глави вистачає й скрябінського гумору (де він був у його репі?) Саме ним він не лише визволяє "Сон" Степана Гіги з тенет безбожного кітчу, але й ставить цей ремікс (кращий за оригінал) десь біля вітальної навчанки Русі.
Тут непотрібно, наприклад, нової версії "Натахи" чи ще одного Злого репера Зеника (ось на кого мав би взоруватися Кашляючий Ед в лінгвістичних нюансах). Поки навіть достатньо візії Паліндрома про те, якою б могла бути українська музика десь між 1981 та 1988 роками, з гнилого міжчасся яких й повстав зомбаком Гіга. Гіпотетично, Паліндром мав би стати лавреатом Червоної рути 1989 та кентуватися в альтернативному Львові з Мартою Кирилюк (та гуртом Високий замок) чи Опальним принцом.
Невротичне у його фаталістичних потягах має зрештою заступити щось направду потойбічне, реальне. Усі кращі треки на його альбомі вже зайшли на цю територію ("Весь день", "Злий", "Сонце", "За небеса") і тому розмінюватись на щось дешевше вже навіть не варто. Має ж він нарешті відчувати всю різницю, якщо він такий тру, між кашляючим треком на вірш Франка і тим, як прекрасно на готику лягають вірші батька Тараса поміж 25-кадрів та вибухів.