Latexfauna "Senbernar" (2022)

Українські душпастирі вайбу та груву з відточеними навичками сексуальної гри зі слухачами на новому диску "Senbernar".

Latexfauna є одним з тих рідкісних на вкраїнській сцені колективів, який ідеально вміє працювати з емоціями, інтонаціями, алюзіями та конотаціями. У цьому, а також ниві любов до фанку й диско, біля них варто відразу поставити Blooms Corda (як їхнього предтечу) та дивуватися тому факту, що між ними, здається, ще не було жодної колаби.

Уся таїна солодкого нектару їхньої служби сексуального зцілення в іронічному міксі вигадливих текстів і фертикуватих інтонацій, що наскрізь просякнуті чимось набубнявілим та стужавілим у своїх фертильних конотаціях. Вони м'яко стелять, довго запрягають, далеко їдуть. Вони майстри навіювання та маестро тонких алюзій. Вони ближчі до Mayer Hawthorne чи JMSN, ніж сам Іван Дорн.

На місцевій сцені вони наразі є ідеалом тривалої пролонгації сексуальної ненаситності, де, як здається деяким непосвяченим, усе зливається в одну пісню. Але це, власне, і є ритуальне виконання святих заповітів великого Барі Вайта про "deeper and deeper, sweeter and sweeter, eager and eager". Це сакральне відточування фрикцій до пречистого ідеалу руху, суголосної єдності тіла та душі від аполлонічних небожителів (з певним, звісно, гомоеротичним моментом на споді).

Певна стриманість інтонацій вокаліста Latexfauna є фокусом для подальшого довготривалого ефекту та вправою Кегеля для неофітів. Це флірт, де необов'язково захлинатися у схлипах того, що так хвилював Елвіс своїми стегнами. Грайливе випендрювання, оскільки любов та секс у своїх циклічних формах – це найсмішніші стани до яких додумалося людство (якщо якось відійти від процесу та подивитися на це збоку).

Слічний вайб Latexfauna суголосний іронічному Марвіну Гею у звабній класиці "Sexual Healing", хоча найбільша іронія, певне, у тому, що найбільш концентрований оргазмний турборежим можна зустріти, наприклад, у треках Kings Go Forth чи Martha High & Speedometer з промовистими назвами "I Don't Love You No More" та "No More Heartaches", а також у воїстину гастлерському треці Донни Саммер "Bad Girl", а не в канонічній велелюбності "I Feel love".

Саунд лише доповнює цей чудовий мікс у Latexfauna чи Latexfauna все робить для того, щоб заточити своє мислення під вимоги божественного груву, оскільки псування сексуального груву своєю недосконалістю є найбільшим злочином, найбільшим гріхом на планеті Земля. І тут пальцем можна вказати на колектив Our Atlantic чи львівський гурт Nemo.

Для України цей ідеальний союз текстів, інтонацій та саунду є справжнісіньким дивом, але якщо востаннє зупинитися на саунді та зібрати віночок подібних гуртів у світі (а особливо в Австралії та Новій Зеландії) без росіян Pompeya, то тут можна згадати: Parcels, Leisure, Poolside, Man i Trust, Homeshake, Pool, Toro Y Moi, Neon Indian, Chromeo, Roosevelt чи Magdalena Bay.

На дебютному альбомі "Ajahuaska" (2018) гурт Latexfauna давав легковажний чилвейв зі всіма святими заповітами диско. Не лише вони до кінця свого життя та у всіх подальших реінкарнаціях у різноманітних куточках Всесвіту мусять щоденно виставлятися за здоровля колективу Chic та Найла Роджерса зокрема. Їхній суперхіт "I Want Your Love", до речі, був саундтреком до фільму Shame (2011) Стіва Макквіна про відчайдушного сексоголіка Майкла Фассбендера (його тамтешнім розмірам якогось згодом позаздрив під час церемонії Оскара сам Джордж Клуні).

Chic є наріжним каменем цього світовідчуття ("Lime"), і тому природно, що трек "Klan Sokola" у їхній міфології сексу став їхнім персональним "Get Lucky" для хітового флірту з подальшими планами на щось більше. І це не новина у музичному світі, тому що тут можна згадати і трек "Тетріси із фраз" Blooms Corda на альбомі "Gigotosia" (2016), і Parcels з "Lightenup", і Джона Ньюмена з "Come And Get It", і Джастіна Тімберлейка з "Midnight Summer Jam", і навіть танцюриста Монатика з треком "Зашивает душу".

Однак іронія там була ще подекуди дещо тугою, а нарочитий суржик не завжди доречним ("Doslidnytsya") поміж того млосного шику, сексу та краси, струдженого й розімлілого ("Helios"). Згодом на піжонському альбомі колективу Курган & Agregat "Зембонджу" (2021), якому Latexfauna подарувала суперхіт "Ретузікі", це все було більш концентроване та вирозуміле у своїх спокусливих ідеалах.

Альбом "Ajahuaska" ще був ілюстрацією легендарної розмови у тарантінівських Reservoir Dogs (1992) про трек Мадонни "Like a Virgin". Вони ще туго, повільно, але впевнено розминали еластичність свого сексуального м'яза ("Antiutopia"), щоб під кінець альбому стати королями тунелів, майстрами пролонгації, які у поті чола обробляють ще неціловану цілину. Вони колектив з фантазією і на фініші Latexfauna вже розкочегарилися ("Australia", "Aloe") до більш вправної версії свого зворотно-поступального руху обопільної взаємності у розпашілу мить одночасного наближення омріяної хвилі.

На новому альбому гурту Latexfauna вже потрібно було вдосконалювати території своєї ідеальної присутності. Французи Phoenix, наприклад, на альбомі "Ti Amo" (2017) пішли в італо, а австралійці Parcels на альбомі "Day/Night" (2021) розбавляли своє фірмове диско заходами на територію пізніх Talk Talk ("Nightwalk" та "Reflex").

Потрібно було щось робити, оскільки на горизонті вже намалювалися навіть солодкаві бахури з OneRepublic зі своїм треком "I Ain't Worried" до стрічки Top Gun: Maverick (2022), який своїм художнім свистом вивільняє з пам'яті невмирущий хіт Peter Bjorn And John "Young Folks" з альбому "Writer's Block" (2006). А от Latexfauna, певне, ще довго чекатимуть на те, щоб почути свій трек у якомусь українському фільмі про війну.

На диску "Senbernar" Latexfauna дає вже розроблені, розігріті та змащені тунелі у робочому стані. Дає свою Касабланку (1942) Майкла Кертіса під час війни, рожевий комікс з міфічними героями. Дає досконалість холоднокровного мисливця за невловною мінливістю та навіть полохливістю закоханого чару. Їхній самоіронічний мачизм суголосний нинішнім часам, де богиня Ана де Армас може бути масовим ідеалом легкодоступної сексуальної втіхи лише у фантастиці Blade Runner 2049 (2017) Дені Вільнева. Невипадково, що саме де Армас грає ікону Мерилін Монро у цьогорічній Blonde Ендрю Домініка. Ідеал це, до речі, почав руйнувати ще серіал Mad Men (2007), а торік його вже обстібала й Ванда у WandaVision.

Легкість відточених інтонацій у Latexfauna багата на всілякі конотації та чудову лірику. Вайбове мислення, яке вже розробили постійними вправа, починає розумно цуратися нарочитого суржика, стишує його, зменшує кількість його використання. Етапним у цьому процесі стає трек "Bounty", який вони грали ще торік, і який з такою кількістю суржику вже є зайвим на новому альбомі. Його кліп під "Get Lucky", схоже, що є прощанням з дебютником та тамтим їхнім станом, щоб продемонструвати якраз нових Latexfauna.

Вони все ще уклінно шанують гурт Chic ("Bounty", "Arktika", "Kosatka" чи "Cherkaschyna" з найкращим текстом у їхній дискографії), але десь їм поволі вже починає вилазити боком співпраця з Курган & Agregat. Вони розуміють це, а тому намагаються поступово злиняти з цього ареалу. Та й танці їхні там ще не зовсім можуть змагатися з танцями новозеландця Марлона Вілльямса у новому кліпі "My Boy".

Вони мусять переплюнути побутові згадки про старий світ у "Зембонджу" ще більш вправним матеріалом своєї сексуальної міфології у горніх сферах нового світу (нової України без совкової гопоти). Звідки вони, наприклад, стібуть своєю сюрною баладою, ледве не шансоном "Levada" (неозорий стадіонний хіт з запальничками) такий посполитий наїв виборців, що вже починають нагадувати, прости Господи, Юрія Шевчука з ДДТ своєю спасенною духопідйомністю. Є підозра, що так вони ще вставляють свого піжонського пістона у сєкторгазареп Калуша та Скофки, які експлуатують для свого босяцького електорату естетику Юри Хоя.

На цій новій території херувими з Latexfauna й справді підносяться у надзвичайно рідкісне для місцевої музики явище фантастичної деталізації форми та змісту, де потрібно смакувати кожну доладну деталь. І справа не лише у летких синтезаторах ("Senbernar"), заграваннях з нью-вейвом у хіті "Heroes of Might and Magic III" чи спокусливому диско жиголом "Bohun" з привітом стьобній "Шахтарочці" Міська Барбари та ранковим туманом з багряним Марсом на думці.

Абсолютно нова субстанція виливається на альбомі "Senbernar" там, де вони дають алюзію на RATM "Wake Up" у владній опозиції політичне-сексуальне ("Vulkan"). Чи там, де дають найбільш хітовий ідеал сексуальної міфології у своєму відшліфованому у нескінченність зворотно-поступальному русі ("Kentavr"), де їхнім завдання є лише фаза збудження (а також забезпечення фази розслаблення), щоб уважний слухач вже сам відшукав на плато свою персональну фазу оргазму у млосному мареві.

В аполлонічній звитязі їхніх еротичних оповідок про червоношкірого вершника ("Sequoia") варто не лише згадати стрічку Голий пістолет 2½: Запах страху (1991) братів Цукерів, де професор Майнгаймер читає для велелюдного повстання від сну роман про те, як ліричний герой встромляє свого пурпуровоголового вершника в її хилитаючу пітьму, а їхні розімлілі тіла рухаються в одному чуттєвому ритмі пристрасті. У цьому хитросплетінні оголених конотацій варто зауважити доста очікувані алюзії на класичний вестерн Red River (1948) Говарда Гоукса з гомоеротичним на споді. А тут лише, певне, варто сподіватися, що колектив Latexfauna не назавжди увійде повністю у колонні чертоги Patrick Cowley.

На фінальному роздоріжжі у Latexfauna є чимало варіантів. Піти, наприклад, слідами українського соулу у чисту традицію на кшталт проєкту Бруно Марса та Андерсона Пака Silk Sonic "An Evening with Silk Sonic" (2021), альбому Thee Sacred Souls "Thee Sacred Souls" (2022), шикарної Kendra Morris з диском "Nine Lives" (2022), Gabriels з диском "Angels And Queens Part I" (2022), Mamas Gun з "Cure The Jones" (2022), Kokoroko з "Could We Be More" (2022) чи свіженького альбому легендарних The Isley Brothers "Make Me Say It Again, Girl" (2022) з колабами від Beyonce до Rick Ross, Snoop Dogg та Quavo & Takeoff, хоча найкращою там, звісно, є колаба з не менш легендарними Earth, Wind & Fire.

Чи з головою навернутися у блискуче диско як Róisín Murphy на альбомі "Róisín Murphy" (2020) чи Louis La Roche на диску "We're Not So Different" (2021), який так нагадав джеміроквайний танець у школі з фільму Napoleon Dynamite (2004) Джареда Гесса.

Десь тут вони могли б організувати спеціально для Варіантів урочисту пошану для гурту Sister Sledge та їхнього піжонського хіта "He's The Greatest Dancer".