Моторні дебати майбутніх львівських мерів моторошно стихли вже в районі Полтви.
Гіпотетично, вони ще б могли дотягнути до Левандівки, тобто того місця, де у Львові мало бути море. Але у Львові немає моря. Немає у Львові й культури, і тим більше – немає тут культури дебатів.
Забита провінція, де усі дебати крутяться навколо двох маленьких акваріумів, змушена навіть запрошувати модератором якусь столичну лелітку з 5 порошенківського фронту заради святої простоти, незаангажованості та балансу думок.
Який фюрер придумав таке віроломне упослідження учасників та публіки псевдо-дебатів такої теплої, осінньої днини, звичайно, що невідомо, хоча початок зіткнення двох світів о 13:00 свідчить про те, що його натурі притаманні риси романтичного фаталізму та любов до акварелі (хто б сумнівався).
На четвертому поверсі "Опери Пасаж", там де Leopolis Hall, витає збуджений серпанок очікування романтичного героя, який спокусить, зачарує та втілить не лише губами якусь відвічну надію на визволення, тобто сповнить пророцтво, виконання якого, усі так давно очікували, сподівалися, виглядали, і ось нарешті – побачили.
Лише один дотепний жарт з його благословенних вуст і усім відразу стане легко та приємно. З душі впаде камінь, з'являться крила і ангел візьме за руку, наче в треці, "Somewhere Tonight" гурту Beach House з найновішого альбому "Thank Your Lucky Stars".
Запропонований формат дебатів майбутніх львівських мерів більше нагадує аматорські сценки програми "Любов з першого погляду" десь у старших класах однієї львівської школи на одному зі спальних мікрорайонів, і тому їх очікування в глядацькій залі синонімічно нагадує зішестя благодатного вогню в Єрусалимі (цьому вибраному аналогові Львова), де усіх переповнює ентузіазм, всотується ажіотаж і починають чесатися руки доторкнутися до чогось праведного, хоча, як підказують мудрі книги, такі потяги руками краще перечекати чи взагалі втихомирити, бо благодать завжди приходить лише зверху.
Її не можна підганяти силою людей, бо Мойсей одного разу ось так підігнав Христа палкою, і тому й дивився на землю обітовану трохи здаля, а не безпосередньо.
Усі чекають, але той день ще не настав.
Прийшли усі наречені та наречені, яких так довго очікували, але немає тільки Кошулинського, якому, схоже, що є що приховувати у своїх сапетках. Усю його виборчу кампанію, невідомо, чи він сам, але точно хтось з його оточення постійно щось тирить заради Кошулинського блага. То поюзають поезію Ліни Костенко (схоже, що без копірайту), то у фільмі про нього використають музику з фільму Whiplash (схоже, що без дозволу).
То знову з'явиться в ютубі відео BBC з його фотошопними подвигами біля готелю "Україна", де він хапається допомагати пораненим (хоча там й так вже рук достатньо) та грізно кричить в пустоту "розійдись".
Карма інколи пришвидшується і на тому ж відео можна побачити похнюплений кадр Кошулинського, який вже не має куди покласти своїх депутатських рук і тому плентається десь позаду.
Зараз Кошулинський апелює до якогось прозріння на фронті (хоча люди кажуть, що він справді був на передку), що зійшло на нього вогняними кулями, і тому він, ніби грізний дембель повчає усіх цих духів, усіх цих молокососів, усіх цих жовторотиків-салаг зовсім забуваючи скільки у житті за дідівщиною тоталітарності та репресії.
Усі чекають, але той світлий день ще не настав.
Натомість настав той час, коли чоловіки переважно поводяться по-жіночому, а жінки – по-чоловічому (хоча коли такого не було?)
Нардеп Галасюк, незважаючи на прізвище, чужий на цьому галицькому карнавалі і тому відразу апелює до стабільності. Але надто розумних на Галичині не особливо полюбляють (тут і так своїх пророків, хоч в сувеніри на Площі Ринок запаковуй бонусами), але ще більше тут не люблять стабільно розумних. Тому тут у Галасюка є якісь шанси, бо радикалам стабільність не світить, не їх стихія.
Адмін Зінкевич, якого так активно проштовхують по партійній ліній в найбільшого опонента Садового, ніякий ніяк (як флоппік у 2015 році), і тому, схоже, просто готується до ролі клоуна Коломойського, хоча в того вже є Вірка Парасючка.
Навіщо Коломойському два клоуни не знає навіть Коноплянка, і тому тут треба просто розслабитися, щоб зацінити красу гри, бо злити ментам таку аудиторію Варти 1 ще треба вміти, та хіба що ще раз переконатися, що фейкова Ніч гніву – це спецпроект ментів, Садового та інших, оскільки вірити в спонтанність останньої можуть тільки місцеві васі, альоші та отари.
Нардеп Васюник не настільки пластичний як Садовий (хоча й той на початках був дерев'яний, ніби футболіст Степаненко чи "Пєчкін"-Шевчук) і тому намагається компенсувати лабільність жартами. Поки що не особливо смішно (і це багато чого говорить про місцеву аудиторію та її реакцію на Армстронга), але за Васюником стоїть увесь святий Юр з ангелами і тому ще можна сподіватися на диво.
Банкіру Баляшу періодично доводиться демонструвати волю до перемоги, як Динамо (Київ) у легендарному матчі з московським Спартаком, де ще адекватний Леон поклав дві плюхи, а Ребров забив третій, і бідні сусіди все це чули пізної ночі.
Таких, як Мирко Гірняк, навалом у кожному дворі. У своїх пістрявих трусєлях він демократично демонструє трудовому народу усі свої трудові резерви.
Він біжить невідомо куди, а навіщо і для чого, стане зрозуміло лише за три роки, два місяці, чотирнадцять днів та шістнадцять годин.
Консерватор Країнський щось собі бекає-мекає, мнеться-треться-ламається. Так повільно говорити і думати не можна у 21 столітті, де треба бути жвавим, а не пожованим. У нього навіть шкарпетки не під штани чи мешти, а просто десь так. Зважаючи на його технічність, йому б вартувало дати пизди за таку відверту неповагу до людського часу у сонячну неділю пізнього жовтня.
Але не тільки його рівень мислення нижче місцевих плінтусів, але й у плебейської публіки, яка додумалася реготати над його натяками на сортирний гумор.
Зрозуміло, що кандидати хвилюються, ніби голі перед розстрілом, а публіці – просто нудно, але опускатися до рівня закарпатського графомана Андрія Любки з його псевдо-швейківським нанизуванням до одного місця усіх тих срак-дуп-жоп у книзі "Карбід", то вже який макабричний декаданс, де ржуть не лише всі, але й представники регіонального інституту державного управління Національної академії державного управління при Президентові України.
Ще якби хтось пукнув для повного щастя чи від великої радості. Бажано, звичайно, щоб це був Садовий, бо ж резонанс більший.
Логічно, що усе найцікавіше на цих псевдо-дебатах з двома акваріумами відбувалося поміж дівчаток, поміж Юринець, Жолнович та Садовим.
Юринець, замість того, щоб пильно дивитися серіал Veep, навіщось дякує Садовому, цьому живому втіленню лорда Байрона з однією довшою (на фарт) шнурівкою на шузах. Юринець не дивиться серіал Veep, і тому, схоже, що не розуміє, що прямолінійність та цілеспрямованість – це різні речі.
Вона б активніше юзала вічні цінності, а не локальний фольклор на грудях, ту стереотипну жіночу підступність, щоб не бути підпорядкованою чиєюсь ступнею на шиї, якою вже не покрутиш. Лукавство, спокуса – відвічна жіноча зброя, але вона, бачиш, дякує Садовому, а той, невдячний, обламує її, вздрючує та опускає до рівня нерозумної школярки.
Такий верховний патерналізм Садового вже починає набридати одноманітністю, ніби фінт Ярмоленка, той його еластико лівою. Тому Березюку треба вигадати для Садового нову бісіклету, хоча невідомо, навіть зважаючи на фантастичну гнучкість Садового, чи витримає такі фокуси його теперішня фізіологія.
Юринець треба вчитися у Садового тих жіночих штучок заходження здаля, з-за спини, де далі варто крадькома покласти руку на ліве плече і прожебоніти на вушко три ніжних слова. Опоненту – хана, а тобі – вічна слава.
Юринець по-чоловічому прямолінійно вмазала столичному зайді Галасюку на галицькі креси в дусі Не погрожуй Південному Централу, попиваючи сік у себе в кварталі. Їй би навчитися жіночої далекоглядності у Садового, який через анонімних експертів, назвав Галасюка майбутнім прем'єр-міністром.
Хоча, можливо, звичайно, це ж політика, що така агресія Юринець до чужинця – це гра на випередження, багатоходівочка супердівки, демонстрація допотопності методів педагога Садового.
Поза тим, Юринець нарешті варто схуднути, що більше бути схожою на Дейєнеріс Таргарієн, жінку-лідерку, жінку-матір, жінку-дружину, володарку драконів та лагідну метаморфозиню диких чоловіків, а не на господиню фільварку, ту вишиванкову зберегиню порядних чоловічків Порошенка.
Туземне трапалясця Оксани Юринець заважає їй брати приклад з Оксани Жолнович, де нічого масивно не теліпається, де все лаконічно, де скачуть лише м'ячики, і де усе готове до бою.
Поміж жіночих персонажів на цих псевдо-дебатах Жолнович найбільш цілісна людина, піддатливий матеріал з якого можна ліпити щось перспективне (варто лише переглянути еволюцію її фоток у гуглі). Бо Садовий постійно прикидається бідним родичем і падає на мороз то з Павлівим, то ще з кимось, у Добродомова постійно якесь свято зі сльозами на очах, а в Гірняка – друге підборіддя.
Вона вся у червоному і її хоч зараз забирай з тієї карикатурної Сили людей та віддавай у порошенківські нардепки замість Юринець. Вона вже переросла дитячий садочок Сили людей і тому те, що спочатку видавалося маячнею, її мова про експертні заслуги Солонтая, можуть вже бути схожим на прощальний стьоб.
Схоже, що Жолнович й стриптиз би станцювала на флейті водостічних труб, бо де Юринець і пілон?
Є в Жолнович щось від Джекі Шарп з House of Cards, та каламутна жіноча стихійність, що вмить може підпорядкуватися практичній (тверезій) традиції виживання у жорстокому світі, де всі чоловіки – малолітні підараси.
Оце її сьогоднішнє об'єднання з Гірняком на користь Гірняка саме з цієї репресивної області. Цей светрик, прости Господи, після вчорашнього червоного. Знову закутатися, знову заховатися на кухні з кірхою та кіндерами, і безвилазно сидіти до Другого Пришестя.
Що це за часи такі, Господи Боже мій, що дівчатка повинні вчитися дівчачості у хлопчиків?
А для усіх тих, хто ще сподівається, звучить "I Know There's Gonna Be (Good Times)" від Jamie XX.