Що польський серіал може сказати про українок? Майже нічого.
Ті львів'яни, які мають змогу дивитися польське телебачення, мабуть вже помітили тамтешню новинку – серіал Дівчата зі Львова. Така продукція, звісно, не може не бути для нас цікавою. Однак, вже після перегляду першої серії стає зрозуміло – серіал цей насправді не про нас, не про львів’ян. А про самих поляків.
Уважніший погляд таки може розгледіти тут тему українців та особливостей їх сприйняття у Польщі. Однак, для цього слід спостерігати не за головними героїнями, а за тим, що залишається поза межами історії і що змальовується лише натяками. За тим, що проникає у серіал, незважаючи на загальні намагання авторів бути політкоректними.
Серіал Дівчата зі Львова розповідає глядачам історії чотирьох миловидних львів’янок, які працюють у Варшаві прибиральницями і взагалі, хто ким може. Кожна з них (окрім однієї наймолодшої) залишила у Львові дітей та борги. А праця у Польщі для них є чи не останнім шансом вирватися із скрути.
З одного боку, жіночки усі як на підбір цікаві, харизматичні, мають виховання. Видно, що чорна робота для них – це певне непорозуміння і вища сила справедливості вимагає, щоби зрештою їхня доля склалася більш гідно.
З іншого боку, вони абсолютно не прогресивні і втілюють найяскравіші стереотипи про "провінціалок".
Мова та поведінка цих гаданих українок, створених фантазією авторів серіалу, спершу може шокувати українського глядача. Героїні ніяк не можуть навчитися польської мови і постійно калічать її, вимовляючи слова ніби-то на український манір. Їхня головна мета в житті – знайти доброго польського чоловіка.
Не дивно, що українські оглядачі вже встигли з обуренням відгукнутися на таке символічне іншування наших жінок.
Однак, ці закиди здебільшого пролітають мимо цілі. Адже, серіал і не прагне зображати українок, як може видатися спочатку. Це середньостатична телепродукція, що працює на внутрішнього глядача і показує йому те, до чого він звик – звичайну польську реальність.
Дівчата зі Львова – це класична історія Попелюшки (чи, точніше, кількох Попелюшок), яку потрібно переповісти по-новому, аби знову зацікавити глядача тим, що він вже сто разів бачив раніше.
Для новизни підходу, для більшої оригінальності, Попелюшка у цьому серіалі приїжджає у палац принца не просто з далекої провінції, а з закордонної провінції. Львів тут постає просто символом колоритного задуп’я, яке ще може зацікавити глядачів. Тому, львівське походження героїнь – це не більш, ніж технічний прийом для створення свіжої історії.
Це як з Останнім москалем. Ну хто буде вимагати антропологічної достовірності у зображенні мешканців Карпат від комедійного серіалу такого рівня (хоча Дівчата зі Львова все ж набагато краща продукція)?
Трохи дебілкувате і неточне зображення львів'янок у польському серіалі свідчить не так про неповагу поляків до українців, як просто про зростаючу популярність образу "українця/українки" у польському медійному середовищі, який вже починають помалу експлуатувати.
Жахливі для нашого ока "українські" особливості героїнь серіалу – це лише особлива серіальна мова, що маркує їх як умовних українок. Це формальна ознака, типу старосвітського шляфрока у смішного пана-власника квартири, яка маркує його як умовного носія старосвітського стилю.
Глядачі мають постійно бачити і чути, що це українки – тому їх і наділили страхітливим польсько-українським суржом, який для нашого вуха звучить швидше як мова якихось сербо-лужицьких слов'ян. Це винятково технічний момент.
В усьому іншому і, що важливо, у своїй відсталості та непрогресивності, гадані львів'янки поводять себе як типові польські провінціалки, які могли б приїхати не зі Львова, а з якихось Риків чи з Казімєжа-Дольного. Аби це зрозуміти, достатньо передивитися будь-який інший серіал такого типу, приміром M jak mi?o?? (Л як Любов).
Коли Поліна спересердя згадує всує святу Цецилію – це так по-польськи! І всі це розуміють, і глядачі в тому числі. Гадаю, нікому і в голову не прийде приміряти цих комедійних персонажів на справжніх українок. Хоча, українському глядачеві часом буде дуже важко стриматися, щоб не дратуватися, дивлячись на усіх цих кричуще не-українських типажів.
Львівські коліжанки виглядають як типові люблінянки чи перемишлянки.
Вони сплять, вбрані в акуратні піжамки з супер-маркету Tesco, снідають булочками з шинкою, помідори ріжуть поперек тонкими кружальцями, полюбляють вживати у розмові англійські словечка, розмовляючи по Скайпу, вдягають зелені навушники із Media-Markt’у, п’ють міцні алкогольні напої за абсолютно порожнім столом (!) без закуски.
В такому підході можна при бажанні відчитати небажання поляків відмовитися від свого польського погляду на Креси – колишні володіння Речі Посполитої на території західної України.
І запідозрити авторів серіалу у тому, що вони й далі сприймають Львів як свою провінцію. ("Львів", до слова, знімався у Перемишлі).
Однак, думати так – це вже, мабуть, lekka przesada, як кажуть поляки, і найадекватніше було б сприйняти усе в рамках практичної доцільності – як орієнтацію теле-продукту на внутрішню аудиторію і зрозуміти, що польським телевізійникам зовсім не йшлося про показ реальної України. Такого завдання вони собі не ставили і це їхнє право.
Коли ж автори серіалу озвучують звичні польські закидони в бік України (типу, bo Polska to jest panstwo prawa, nie to co ta wasza Ukraina – "бо Польща, то держава права, а не так як ваша Україна"), то вони націляють їх насправді на свої власні проблеми. Кожен такий закид виявляється уколом для самих поляків.
Втім, у серіалі присутні і несвідомі уколи в нашу сторону, які таки муляють нам очі. У Дівчатах зі Львова глядачам не можуть не показати певних заробітчанських реалій. Як наприклад, справжній "невільницький базар" – місце де, українці юрмляться в очікуванні, поки якийсь польський роботодавець не запропонує їм низькокваліфіковану працю. На противагу до слічних головних героїнь, тут з'являються і доволі неприємні українські персонажі – хамовиті, ліниві хабалки.
Правда, відразу ображатися тут, мабуть не вартує, бо пановє авторовє серіалу не намагаються винайти велосипед і в пошуку таких колоритних деталей-штрихів звертаються до того, що дійсно є перед їхніми очима.
Я, особисто, у Варшаві чи Любліні не раз бачив таких українських заробітчан(ок), які справді виглядали не надто ефектно у порівнянні з місцевою публікою. Мешканці варшавських міст на власні очі можуть спостерігати, як погано вбрані українці, голосно і не надто вишукано спілкуються поміж собою, як влітку дається взнаки їхня нелюбов до регулярнї гігієни, яку забитість та приниженість вони випромінюють довкола себе.
Ми то розуміємо, що це соціальна проблема, а не національна, що наші люди такі не від хорошого життя, і що судити про країну на основі однієї заробітчанської групи не випадає. Ми то розуміємо, що в самій Польщі теж вистачає бідніших і гірше вихованих людей.
Але те, наскільки тонко і делікатно поляки сприймають ту українську антропологічну поверхню, яку бачать під своїм носом, – це вже справа самих поляків. І невідомо, наскільки делікатним було б наше сприйняття когось іншого у подібній ситуації.
Тому, лише після того, як я побачу делікатність і вирозумілість українців у сприйнятті, приміром, ромів чи вихідців з Азії, чи з російської провінції, лише після цього я наважуся зробити польським режисерам зауваження щодо їхнього дещо одновимірного бачення українців у Варшаві.
фото: wojciechadamczyk.pl, zycie.pl, dziennikzachodni.pl, fakt.pl