У Андрея Шептицького постійні негаразди з вдячними нащадками.
Петро Порошенко його чомусь постійно називає Андрієм, а його (Шептицького) величну постать ось цим поспішним пам'ятником опустили до рівня маніпулятивної попси Марії Матіос з її нескінченним та садо-мазохістичним ниттям.
У цій покірливій задумі раба Божого Андрея є щось маніхейське. Його зігнута постать заточена під юродивого старця, а юродивість, інколи, межує з психічними відхиленнями.
Це не Шептицький, звичайно, а його інтерпретація. Щось лубкове і відповідно – спотворене. Мікс перуки Кобзона та щупальцева борода Дейві Джонса з Піратів Карибського моря. На розп'ятті – якийсь мультиплікаційний герой, типу Мауглі, хоча, можливо, що це дівчинка, а не маленький Ісус.
Аристократ духу та крові з певних ракурсів нагадує Бабу-Ягу у канонічному виконанні Георгія Мілляра.
Це десь розуміє блаженнійший Шевчук і тому намагається хоч якось притулити допотопний образ праведника та галицького (українського) Мойсея хоч до якогось берега, але величавими словесами насправді важко завуалювати усі недоліки цього проекту.
Шептицький, немов жінка Лотова, ніби лише крадькома озирнувся назад майбутнє, а вже навіки застиг від побаченого жаху.
Ось так повз нього такого (бриліанта духу та апостола прозорої любові) байдуже пропливають усі урочистості. І це ж не вперше так.
У проклятому греко-католиками і тому богохульному фільмі-агітці Віктора Івченка Іванна Шептицького називають мертвим князем УГКЦ та вбивцею.
Цікаво, що у сьогоднішній відеоряд про житіє Андрея Шептицького на площі Святого Юра хтось і чомусь засунув декілька кадрів з цього фільму, і це, звичайно, що зальот, хоча добре, що парафіяни про це не знають і навіть не здогадуються.
Хоча фільм не такий вже й поганий (чи не перший в історії кінематографу показ єврейського гетто), і сам несправедливо забутий Івченко, звичайно, що рулить. З його Гадюки (про те, як героїню Громадянської війни погубили непмани-бариги) можна хоч зараз робити ремейк про те, як герой АТО не знаходить собі місця поміж байдужих обивателів з їх міщанськими замутами. А його фільм Софія Грушко – один з піонерів неканонічного (у СРСР) зображення подій Другої світової.
Тут ще також на мить можна згадати про убогий фільм Олеся Янчука Владика Андрей, де тільки гра Сергія Романюка не дозволяє зібрати усі його копії та оригінал і подіти цю халтуру від гріхів десь чим далі.
У поспіху навколо Шептицького немає свята чи його відчуття, це ж не Стів Райх та його музика для 18 музикантів. Іде дощ, можливо, тому на площі Святого Юра так незатишно, голо і босо. Поміж одноманітного натовпу помітна парасолька кольору геївської веселки, це можуть бути львівські хіпстери зі скверу.
Навіть Самопоміч тут якась не така.
Закоханих тут більше об'єднує дощ, аніж Шептицький поміж них.
Навколо чимало фріків з дивними носами та зубами, але це більше приклад кавайності.
Знайомі кожному львівському хіпстеру обличчя намагаються шифруватися та не особливо вирізнятися елементами свого нещодавнього гріхопадіння.
Тільки нардеп Парасюк та його малолітня банда чомусь собі думають, що схопили Бога за бороду. Поблизу можна помітити ще декілька нардепів, а людина схожа на Семена Семенченка ледве не стала уніатом.
Якось безрадісно та приречено біжать хвилини під дощем.
Навіть флора тут не хоче рости похапцем.
Добре тут тільки отцям. Вони періодично валять селфі на мильнички, ходять з пакетами від італійських штанів, а коли збираються до купи, то ставлять свої дипломати поруч буквою "Г" (як Господь).
Єдиний, хто розуміє, що ж тут насправді відбувається (і тому страждає від цієї недосконалості, немов учень Христа), то це блаженнійший Шевчук. Він розуміє, з ким йому доводиться співслужити та ким керувати, і він, принаймні, не говорить к Ігор (Возьняк), що це найкраща площа у Львові та Україні.
Перед пришестям Порошенка відбувається чудо припинення дощу і звісткою про це зажебоніли з вуст у вуста усі паломники. Виходить сонечко і усі вони полегшено відчуваються на собі дотик Божественного, саме про це вони будуть розповідати своїм онукам. Порошенко чомусь схожий мімікою на Френка Семьона з другого сезону True Detective, він говорить так серйозно, що аж хочеться сміятися.
Поспішає за Порошенком й ця компанія, їм тільки треба розібратися між собою, хто поміж них Рейчел МакАдамс, хто Тейлор Кітч, а хто – Коля Фаррелл.
Наверху за цією суєтою хтось пильно стежить, а Шептицькому аж навіть ніяково за себе такого і за ті зморшки над носом (так і до інфаркту недалеко).
Після закінчення, дівчатка відразу починають роздавати газетки Наша Галичина від Української Галицької партії. Її засновник Богдан Панкевич не знайшов Отця Небесного на Афоні і тепер сподівається продовжити свої безплідні пошуки тут, на Батьківщині.
Поспішне освячення Андрея Шептицького відбувається на тлі нового загострення взаємних проклять між хіпстерами (зокрема і з УКУ) та ортодоксами з УГКЦ.
Хоча, усім давно зрозуміло, що це не протистояння чогось ретроградного і прогресивного, бо консервативні хіпстери – це "нові старі", тобто такі ж недалекі та обмежені, як і їх опоненти. Тобто знову усе зводиться до казусу Фаріон-Подоляк, бо між ними немає жодної різниці.
Це взаємовигідна боротьба двох тоталітарних структур за бабло і вплив.
Увесь фейсбучний хайп взагалі розгортається навколо ілюзій та фейків, бо насправді ж мало хто знає передісторію чи деталі життя в УКУ та мету її школи журналістики. Галичани люблять потриндіти, галичани ще ті популісти. Напевне саме тому на це ведуться деякі адекватні місцеві журналісти.
З ортодоксами усе ніби зрозуміло (і у чомусь їх навіть можна зрозуміти).
Невідомо, що це було під час позавчорашньої прес-конференції з нагоди майбутнього освячення Шептицького (колективне збурення чи персональне збудження) семінариста-спікера з планшетом, але декілька разів наставав той незручний момент, коли голові Львівської ОДА О. Синютці давали усвідомити, що у святоюрських стінах він трохи ніхто і звуть його ніяк.
Але й у хіпстерів зі порятунку скверу (та їх укуїстичного крила) немає навіть натяку на прогресивність чи критичне мислення. Усе це ілюзія надолужити нездійсненне, хвора уява безплідних амбіцій, бажане за дійсне. Студенти школи журналістики УКУ переважно пишуть бездарні тексти, такі нудні та прісні, ніби це писали роботи чи зомбі (таким ще страждають на садовому західнеті).
УКУ ніколи не мав на меті педагогічний ефект, окрім єзуїтського закидання агентів впливу у потрібні сфери, саме тому там завжди так багато плодилося пристосуванців та кар’єристів .
Звичайно, що і в УКУ є вибрані, адекватні люди (та несподівані приклади героїзму), святі, які щоденно страждають у тому вертепі розбійників. І тому істинно, істинно кажу Вам, що вони вже мають вінець праведників та сидять одесную Отця разом з Христом.
І саме для них та тих небагатьох, які відають усю цю ситуацію й лунає Shura "Touch". Настав час мовчати, бо вже близько