Шептицький та пустота

За тиждень до урочистого відкриття допотопного пам'ятника праведному Андрею Шептицькому площа Святого Юра забудовується стаханівськими темпами.

Будівельники світлого майбуття, ці працівники божественного поліпшення місцевої урбаністики по-філософськи налаштовані на фіфті-фіфті (сто грам та донат від Кіріка) у вирішенні цієї стаханівської проблеми, що постала перед ними завдяки одній партії.

Хтось встигне – кажуть, а хтось – ні.

Піт від пекельного сонця на їх засмаглому тілі, немов лупа, крізь яку краще помітно як надимається та витає у повітрі їх гордість за тих хто встигне, тобто за себе, а не за когось іншого.

Щось не так помітно стало тут сліди львівських хіпстерів (?), пост-хіпстерів (?), недо-хіпстерів. Можливо тому, що вони завжди були одним цілим одним тілом з будівельниками площі святого Юра.

Гомороетична оголеність та приваблива вульгарність цих божих працівників напевне б сподобалася деяким місцевих хіпстерам-геям незважаючи на усі ідеологічні розбіжності (про таке навіть можна було зняти якийсь міні-серіал).

Увесь цей кіпіш навколо скверу був підозрілим ще від сотворення світу. Вже перед першим днем сотворенням Отець Небесний знав що так буде, а, можливо, що все це відбувалося одночасно.

Хіпстери-захисники скверу були банальними ляльками-манекенами для відомих у вузькому колі ляльководів, тобто дещо неповносправними у своїх аутичних діях, тобто неспроможності контактувати з навколишнім світом та його мешканцями.

Вони могли б, принаймні, прикритися у своїй хайповій діяльності святим прізвищем Генрі Девіда Торо, але ж вони манекени абсолютної бездуховності.

Вони б могли замутити щось більш артистичне, окрім банального шипування дерев. Наприклад, дітей (ляльки в натуральний зріст) розвісити на гілках скверикових дерев чи розіп'ятих хлопчиків, маленьких Ісусиків.

Чи організувати перформанс а-ля Ганс Беллмер, і так заповнити навколишнє повітря атмосферою жаху за кожною богобоязненою спиною будівельника світлого майбуття, оскільки вони особливо чутливі до різноманітних інтервенцій чогось потойбічного у їх життя.

Могли б, але ж вони манекени, керовані немовлятка.

Тут навіть можна повірити у збіги явищ у місцевій природі, бо як схожа активістка ініціативи "Врятуй сквер Святого Юра" Ірина Янів на персонажку (персонажиню?) кліпу "Chandelier" австралійки Sia про особливу небезпеку гедоністичного бухання та життя лише модними тусами сьогоденням (бо завтра хоч потоп), тобто про стан особливої некерованості, тобто керованості чимось чи кимось зовнішнім, старшим братом, який завжди стежить за своїми нерозумними чадами.

А від образності "Chandelier" рукою недалеко до інфантильної еротичності у неодмінному кріселку на картинах Бальтуса, бо інфантильних львівських хіпстеряток удосталь та досхочу (аж донехочу) поюзали дорослі дяді та вуйки, і немає у тому нічого кримінального, бо вони (хіпстери) самі прийшли.

І тому немає тут історичної боротьби духу супроти букви Церкви, бо немовлятка у своєму хрестовому поході проти несправедливості дорослого світу (що завжди закінчується катастрофою) навіть букви не знають, то як будуть Дух захищати, який й так ходить, де захоче.

Львівські хіпстери – ліниві та тупі, вони консерватори (як і їх опонентка-Церква) і тому їх вже навіть можна сміливо іменувати "нові старі".

Усе, що спостерігав фарисейський Львів увесь цей есхатологічний час називається в святій літературі мерзотою запустіння або гидотою спустошення (в іншому перекладі) про яке ще звіщав пророк Даниїл про кожен святий град Єрусалим.

Цікаво, що у цьому контексті ніхто (ні хіпстери, ні святі отці) не вживали майже біблійне словосполучення "сквер скверни", можливо, тому, що ісусівці досягнули консенсусу з сосунцями ще під час сотворення світу?

За форс-мажорний тиждень – стаханівський великдень. Будуй будівник, проектуй – зодчий.

Камінь, що його будівничі відкинули, однаково стане наріжним.

деякі фото: iheartmyart.com та theartbookreview.org