Одна з версій того, чому довгочікувана театральна прем'єра вселяє відчуття розчарування.
Прем’єра вистави "Зерносховище" стала, безперечно, подією, що вийшла за межі тісного кола театральних завсідників.
За постановкою стояли об’єднані сили львівських та столичних театралів, а також доволі нова для наших теренів ідея театральної копродукції, цікава п’єса відомої вітчизняної драматургині та, звісно ж, значима резонансна тема – трагічні події Голодомору.
Не дивно, що прем’єра була чи не головним пунктом у розмовах місцевих поціновувачів культури упродовж останніх днів.
За всіма ознаками від п’єси можна було б сподіватися якщо не фурору, то безумовного успіху.
Але безумовного успіху не спостерігалося. Серед, скажімо так, львівської інтелігенції звучали різні оцінки і різні закиди. У соціальних мережах була навіть висловлена ідея проведення дискусії за слідами вистави.
Через тему Голодомору, ще аж ніяк не пророблену українською масовою свідомістю, враження про виставу виходили за рамки суто театрального дискурсу. Оцінки акторської гри та сценічних рішень перепліталися з думками про присутню у постановці подачу однієї з найбільш трагічних сторінок модерної української історії.
Відбулася прем’єра на сцені львівського Театру для дітей та юнацтва, який забезпечив виставу акторами та виробництвом костюмів і декорацій. Режисерував усе дійство київський режисер Андрій Приходько, який вже не вперше відвідує Львів з творчим завданням. Допомагав йому художник-сценограф Богдан Поліщук, теж із Києва.
Наскільки відомо, первинний режисерський задум зрештою дещо змінився. Зокрема через такі технічні моменти як брак часу та бюджету для втілення чи конкретні можливості виробничих цехів Театру для дітей та юнацтва. Тож, за інших обставин, ми можливо б побачили трохи іншу постановку. Однак, у театрі як і в історії – умовний спосіб застосовувати немає сенсу.
Постановка Приходька була доволі цікавою і представила кілька ефектних сценічних рішень.
Головний простір упродовж усієї вистави формувався гігантською стіною-перегородкою з квадратним вирізом, який творив ніби ще одну міні-сцену, ще один простір, який можна було відкривати і закривати, тобто, додавати тим чи іншим сценам того чи іншого об’єму. Цей внутрішній простір слугував найрізноманітнішим чином – то, "вікном", то "кімнатою", то "сценою", то "передцерковною площею", то навіть "підводою", то, власне, "зерносховищем".
Андрій Приходько розширив також сцену і в інший бік – у глядацький зал, що є вже звичним прийомом для режисера. Актори ходили-бігали у проходах поміж рядами крісел, кричали свої рядки зверху з ложі освітлювальника, так що глядачам часто доводилося крутити головами у всі сторони. Досить ефектно у сцені грабунку селян постать у шинелі ломилася напролом через крісла в диму, направду цим лякаючи.
Під час сцен з "репетиціями" та "виступами" героїв п’єси горіло яскраве верхнє світло, розмиваючи межі між "цим" залом і "тим", створюючи часом ілюзію, що це все відбувається у реальному режимі, що глядачі раптом перенеслися у "той" вимір.
Окремо можна відзначити ще одну "виставу у виставі" – дуже вдало стилізований (у дусі відповідної епохи) пропагандистський виступ агітаторів на самому початку дійства.
Досить майстерною видавалася проведена хореографічна праця – колективні рухи акторів були злагодженими, майже балетними.
Виглядало, що актори роблять саме те, що від них вимагав режисер і говорять саме так як від них вимагав режисер.
Однак, незважаючи на окремі вдалі мізансцени, постановка таки не спрацювала.
Насамперед, згубною для п’єси стала побудова загальної структури. На рівні часу та місця дії доволі важко було відслідковувати стрибки у часі і просторі. На рівні сюжетних перипетій важливі місця залишалися недостатньо опуклими. На рівні змісту значимі смисли п’єси часом суперечили іншим акцентам.
Усе це залишало в голові відчуття сирого хаосу, з яким невідомо що далі робити. Тобто, це був не матеріал для подальших роздумів, а не надто зв’язані між собою окремі туманні висловлювання.
Від "новодрамівської" п’єси можна очікувати чогось новаторського та разючого. Тоді як, постановка Андрія Приходька зрештою пропонувала доволі стереотипне бачення теми, яке не привносило нічого принципово нового. Замість необхідності у роздумах глядачів схиляли до пережовування вже давно пережованих сенсів, незважаючи на окремі проблиски неочевидного погляду.
Адже, на сцені перед глядачами постали вже звичні герої стереотипного уявлення про Голодомор – це невинні і недалекі як діти українські селяни, жертви ганебних зрадників-перекинчиків, засланих чужинців-спокусників, пекельних червоних комісарів-маніпуляторів.
Будь-які схеми є спрощенням і неправдою і саме від сучасного мистецтва можна сподіватися дивних, неочевидних поглядів та інсайтів, які б розширювали, домальовували, оживляли схематичну картину, натякали б на неоднозначність та складність реального буття, на відсутність кінцевого висновку, на ілюзорність і відносність існуючих кліше.
Хоча цього разу Андрій Приходько втримався від прямих ретрансляцій якоїсь "правди" (таких звичних для все ще класичного українського театрального середовища), бажання закріпити у головах глядачів набір вже наперед готових очевидностей таки проглядувалося. Його підхід проявився у тому таки механічному протиставленні двох протилежних світів - вкраїнського-вишневого та радянського-смертоносного.
Зважаючи на відчутну у виставі професійну режисерську працю, мабуть, дуже легко зробити висновок, що вся справа у слабкій невиразній п’єсі, яку, в принципі, неможливо було витягнути на нормальний рівень, незважаючи на потуги режисера.
Проте, якщо прочитати оригінальний текст Наталі Ворожбит, то, власне, стає зрозуміло, що саме він і може слугувати головним джерелом критики, спрямованої на постановку Андрія Приходька.
Порівняння з оригінальним текстом дає можливість відчути важливий розрив між представленою виставою і тим як би все мало виглядати в умовному ідеальному варіанті, при ідеальному накладанні тексту і режисерської праці.
Демонструючи основну думку, можна сказати, що представлена постановка "Зерносховища" – це як ніби тарантінівський сценарій Кримінального чтива, знятий, наприклад, Кевіном Макдональдом. Тобто, талановитий тонкий, новаторський для публіки сценарій, побудований на нюансах, – в руках середнячкового мейнстрімного режисера, не позбавленого успіху у публіки.
Підхід Андрія Приходька, образно кажучи, затоптав підхід Наталі Ворожбит і нівелював присутні в її тексті сильні сторони. Що, мабуть, і слід було очікувати.
Незрозуміло навіщо у акторській поведінці приречених селян у постановці червоною ниткою проходила водевільна тональність. Для того, щоб мультяшною комедійністю підкреслити наступну трагедійність? Чи для того, щоб якось нормалізувати грубу матюкливу мову селян? Так чи інакше, це нищило проникливий психологізм, людськість та біль присутні у їхніх словах навіть у жартах. Робленість і вдаваність руйнували весь потенціал живої мови, без якого трагедія стала значно слабшою.
Водевільний гумор Приходька з'їв чорний і гіркий гумор Ворожбит. Для порівняння, ось цитата із оригіналу:
"ИВАН ИВАНЫЧ (в рупор). Продолжаем двигаться по направлению к столу. Разговариваем между собой. Мужик в красных шароварах, обними вон ту бабу.
МУЖИК. Это не моя.
ИВАН ИВАНЫЧ. Я же жениться не заставляю. Обними, я сказал.
Мужик обнимает женщину.
ОЛЯНА. Хай и меня кто обнимет, а то я сейчас упаду.
Самых слабых женщин обнимают и придерживают мужчины и наоборот. Создается впечатление общей влюбленности."
Приходько будував атмосферу більш прямо і грубо – на трупах, на насильстві, на прозорих контрастах, на стражданні.
Тоді як у Ворожбит вся трагедія, чорнота і жесть подаються опосередковано, непрямо, переважно у переказі чи у ніби-то випадкових заувагах, що створює зрештою дуже сильний ефект, навіть катарсис.
Структура її тексту, власне, "новодрамівська" – складна і нелінійна, з перебивками і вставками. Це вимагало б відповідного винахідливого і особливого сценічного монтажу з випуклим, акцентованим склеєнням різнорідних елементів. Цього, на жаль, не було.
Що найважливіше, Приходько також не зміг передати смислову напругу та головні наративи драми.
Некласичність підходу Наталі Ворожбит перегукується із підходом, наприклад, Миколи Куліша – драматурга-новатора, який творив у 1920-1930-х роках. У Куліша теж є п’єса, під назвою "97", присвячена голоду, яка розповідає про події двадцятих років.
Гадаю, "Зерносховище" та "97" об’єднані подібними важливим висновками про однаково абсурдну природу революції та голоду, про те, що тогочасні голодомори були руйнівними не лише для селян, а й для самої радянської ідеології.
Адже, у цій жахливій трагедії помирає також і утопічна ідея комунізму. Зрештою, змінюються усі – і селяни, і агітатори радянськості, і представники влади. Революція заперечує і пожирає сама себе у голоді. Гинуть не лише люди, гинуть ідеї, образи, символи, надії та сподівання.
Як зауважили би історики, подальша історія сталіністського Радянського Союзу – це вже історія зовсім іншої держави, багато в чому анти-революційної.
Наталя Ворожбит інтуїтивно проникає в цю тезу, пишучи у фінальних сценах про “дивну гармонію – смерть, весна та технічний прогрес”.
Весна 1933 року – це не лише смерть українського селянства, це також весна цілком нової індустріальної країни. Голодомор став для сталінського Союзу у певному сенсі тим, чим була Революція для ленінського Союзу - пеклом народження нового. Це, також, громадянська боротьба за виживання, смертельна для обидвох сторін, у якій виграє насправді ще хтось третій. І цим третім міг зрештою стати представник будь-якої протиборчої сторони – за умови чергового переродження.
Так, дивним чином, селянка Мокрина перемогла уповноваженого Мортка.
Це лише деякі з тих інтуїцій Наталі Ворожбит, які вкладені у її п’єсу і які не прочитуються у виставі.
Очевидно, що розглядати трагедію Голодомору ми можемо і повинні з різних сторін. І Наталя Ворожбит це робить, а Андрій Приходько лише механічно слідує її сценарію, до кінця його не розуміючи.
Окрім, власне, теми конкретних подій на Східній Україні у 1930-х роках, у п'єсі "Зерносховище" ми бачимо й спробу проникнення у загальні екзистенційні умови нашого людського існування. Жахливі події голоду є також тлом для моделювання тих чи інших сторін нашої людськості, для задавання важливих питань. Чи можемо ми справді робити свідомий вибір? Наскільки ми відповідальні за наслідки свого вибору? Де пролягає межа нашої свободи? Наскільки ми можемо бути автономними від соціуму?
У світлі відчуття прикрого дисонансу між виставою та п'єсою можна сказати, що експеримент, ініційований Мистецькою Майстернею “Драбина” був успішним. Адже, він чітко показав, що “оженити” нову драму та академічний театральний мейнстрім набагато складніше ніж видавалося.
Фото: Мар'яна Павлюк