Ще одна знуджена шансонетка з репертуаром для ресторацій на Брайтон-Біч.
Дебютний альбом з афористичною правдою життя, де Гелю Зозулю важко відрізнити від комбінацій Клавдії Петрівни.
Навіть якщо Геля Зозуля й тримає у кишені своїм шансоном якусь величезну дулю для Клавдії Петрівни, то робить це вже зовсім мляво. У навалі клонів КП їй хіба бракує заяви про те, що Опришко вкрала нишком її образ пані Зозулі.
Геля Зозуля розпочала свою діяльність десь за рік до демок Клавдії Петрівни. Жодної радості від цього факту чи її ностальгії за постсовковою атмосферою якось нема. Після цього шансону та європопу, де ГЗ важко відрізнити від КП, а КП від ГЗ, їм хіба лишилось заспівати дуетом щось з репертуару Олександра Вертинського. Російські ресторації на Брайтон-Біч вже зачекалися такої колаборації їхніх маріонеток ("Вони мали все").
Всі ці два притопа та три прихлопа за прикладом російських гуртів Комбінація чи Балаган Лімітед є лише сезонним явищем (Мішель Гуревич тут також варто вкотре згадати). Це афористичний сарказм засохлих квітів, пострадянський гербарій для певної аудиторії, яка й досі мислить себе совковими мемами у бальзаківському віці ("Вальс", "І так буває").
Це папіросна знудженість внутрішньої еміграції у театрику однієї акторки, яка сумує за країною, яку вже давно просрали. Штучна поза постсовкової застиглості, де фраза "кожен усе розуміє по-своєму, тому буде по-моєму" апелює до моновірша російського гумориста Володимира Вишневського "Я люблю єйо па-своєму. І ана мєня, па-моєму" ("Не болить").
Можна довго сперечатися про те, що це стьоб зі шансонозалежних ("Дискотека"). Шукати щось на кшталт тутешніх версій шансонозамінників для полегшення адаптації перехідного періоду у високодуховних душах, які звикли жити лише так, а не інакше. Все це дурня.
За афористичною вилизаністю форми тут лише суцільна порожнеча. Шансонна втеча від реальності, хоча б, наприклад, "забудем, що таке сум, у нас є вічність часу" ("Фредерік Шопен"), внутрішня консервація.
Звісно, що у там, у тій внутрішній комірчині, і лише там керують лише її правила ("Шах і мат"). У неї немає більш нічого, окрім її квартири. Вона гола та боса, але дуже багата. Певне, ще й духовність на обличчі рясно пломеніє ("раз живемо на цьому світі, тож я роблю, що хочу" у треці "Гола").
Це останній день Помпеї. "А я ж актриса, хоч театр мій згорів. Любі глядачі, пакуйте речі, наш театр горить, тож цілую в плечі" співає вона у треці "Актриса" та махає нам ручкою. Ну, нехай махає швидше. Життя вже намахало її посполиту хитровимаханість.
Треки "Гола" та "Актриса" мали б бути першими маніфестами її душі на цьому альбомі, однак вона таки спромоглася п'явкою дотягнути їх майже до кінця. Все ніяк не відірветься.
Десь тут, певне, ще варто було після Вєрки Сердючки та Клавдії Петрівни написати щось про карнавальну антиієрахічність простого люду у пострадянській системі соціального існування. Можливо, що іншим разом.