Honeymoon з Ланою Дель Рей: Нова платівка Сирени
Смаки смаками, але музика Лани Дель Рей – це особливе явище у сучасній поп-музиці.
І новий альбом виконавиці "Honeymoon" підтверджує її статус "попси нашого часу", хоч лише й далі повторює попередні напрацювання.
Заунивно-красиве cuntsuffering (як цей відомий непристойний термін переклав херсонський драматург Женя Марковський) у виконанні тюнінгованої пін-ап-герл може подобатися далеко не всім. Та в ньому є певна магія, яка здатна затуманити голову навіть тим, хто ніколи не був помічений у чомусь подібному. Це працює.
Існує англійське слово ultimate, яке походить від латинського ultimus – останній, межовий, і застосовується до тих явищ, що являють найвищий вираз своєї сутності. Лана Дель Рей – це якраз ultimate pop, поряд з Beyonce, Lady Gaga (хоч та і надто швидко зійшла з дистанції) чи Kanye West та Young Thug.
Лана Дель Рей не намагається вдихнути драйв та живу енергію у привид поп-музики, як це робить, приміром, Beyonce. Вона навпаки обрала тему смерті та втраченості попси своєю головною фішкою. І подає цю тему через настільки вдало сконструйований образ, що десь в хитросплетінні мертвих мікросхем таки оживає на якусь мить ghost in the shell. І серденько судорожно тріпоче у спогаді про ікоту якогось забутого почуття. Terrence Loves You, майже шепотом нагадує Лана у новому альбомі.
Виразні свіжі мелодії скінчилися відразу на дебютних синглах співачки. Автентичний поп-драйв швидко вичерпався і, починаючи вже з першого повноцінного альбому "Born To Die", з'ясувалося, що про потугу "Blue Jeans" та "Video Games" тепер залишається лише згадувати.
Але чому б і ні. Вся творчість Лани – це згадування про втрачену силу американської поп-музики.
Вигнати нове "Літнє вино" виявилось не під силу, а скочуватися до відвертого ретро команді Лани, мабуть, не хотілось, тому зупинилися на недо-музиці, груві легких натяків. Лана Дель Рей чесно визнала, що "God Knows I Tried", та смерть не подолаєш. Але вірно підібраний тон перетворив слабкість у силу, яка все ще є і в останній платівці.
Синтезовані речовини, як свідчить історія відносин любові-миру та ЛСД, можуть дуже легко проникати кудись у глибину нашого єства, викликаючи справдешній душевний щем.
В нейронах нашого мозку синтетики без проблем трансформуються у "справжні" почуття. Тому, справа не лише в синтетичності і штучності, а й у тих точках, на які ці речовини натискають. Одноразовий шприц Лани цілить десь туди, де ти сам буваєш переважно у снах, і деколи поціляє, як у титульній психо-баладі "Honeymoon".
І від ВІА Гри, наприклад, Лана Дель Рей відрізняється насаперед чистяковістю. Це як різниця між білосніжним стафом, який вдихають колумбійські біг-боси, та десять раз перебодяженим Тайдом та содою порошочком, який вживають підлітки-мажори в туалетах нічного клубу МІСТО. Різниця в якості тріпу.
Нинішня попса майже вся працює з, так би мовити, нервовими вузлами, успадкованими нами від корів, що відповідають за пережовування пережованого. Продюсери Лани Дель Рей намагаються діяти трохи тонше. Вони працюють із спогадом про пережоване. Тому, їхня попса чистіше і частіше потрапляє у нерв нашої епохи.
Саме Лана Дель Рей вперше професійно застосувала ефект мертвого гламуру – при якому на передній план виноситься не шик, що вже помер, а щось ніжне і миле, що виросло на його заіржавілій поверхні. За цим принципом й існує сьогодні культура.
Щось ніжне та миле Лана вирощує єдиним можливим способом – підібравши таку інтонацію, в якій одночасно вчувається і цілковито серйозна віра в те, що гламур ще живий, і щирість відкритого шахрайства. Віра оживляє крихти іржі та перетворює їх на траву, а щирий цинізм дає цій траві силу жити у отруєній атмосфері.
Власне, таким і є її образ – дівчина-жінка з сумними наївними очима, яку, втім, не знітиш ні поганими словами, ні поганою поведінкою, а швидше отримаєш постріл у відповідь. Про це, зокрема, нагадує сюрреалістиний недо-хіп-хоп у "High By The Beach".
Мрійливим голосом під акомпанемент красивого відлуння Лана Дель Рей співає тексти, в яких поміж наївним ствердженням романтичних цінностей цинічно зізнається у своїй цинічності та відкриває свої головні прийоми. Завдяки цьому, романтичне белькотіння сприймається вже не з такою посмішкою як спочатку.
"God Knows I Tried" – бачить Бог я старалась, – повторює і повторює Лана, ініціюючи початок якогось ритуалу. І вона дійсно старається.
Красива ніжно-хтива жінка з виглядом наївної повії, яка співає про медовий місяць, показуючи тобі, що вона знає, що ти знаєш, що вона лише прикидається – це дієвий хід.
Boy, look at you, looking at me
I know you know how I feel
(Хлопче, подивись на себе, як ти дивишся на мене
Я знаю, що ти знаєш, що я відчуваю)
Наш власний цинізм заплутується у цьому лабирінті штучності та щирості і зрештою, на якусь мить, відступає, дозволяючи вхопити казку за хвіст, навіть якщо Івана-дурника звати Salvatore.
Я знаю, що казок не існує, але я вибираю й далі вірити в них, – немовби каже Лана Дель Рей і як останній солдат Ірландії після програної битви з Вільгельмом Оранським вперто марширує вдалину у країну тихих субурбів та придорожніх кафе, стару-добру поп-Америку, яка сьогодні сприймається вже у міфічному тумані.
Така серйозність підкупляє, особливо, якщо співачка щиро зізнається, що вона лише тінь колишнього драйву, і цим самим їй вдається таки викликати легку тінь минулого джазу:
But I lost myself when I lost you
But I still got jazz when I've got those blues
I lost myself and I lost you too
And I still get trashed, baby, when I hear your tunes
(Але я втратила себе, коли втратила тебе
Але я все ще маю джаз, коли сумую
Я втратила себе і я втратила тебе теж
І я все ще нарубуюся в гівно, коли чую твої мелодії)
Її музика – гівно і кон'юнктура і про це Лана теж каже сама у своїх піснях:
So I do what you want
Singing soft grunge just to soak up the noise
(Отже, я роблю те, що ти хочеш
Наспівуючи свої дешеві рок-понти, просто щоб заглушити шум)
...і продовжує при цьому дивитися на нас наївно-вологим поглядом хитрої дитини. Ідеальна машина для втюхування гівна, думаєш ти і розумієш раптом, що це все вже виходить за рамки просто гівна. Гра трохи складніша. Лані хочеться дати шанс на розуміння, про яке вона завбачливо благає словами величної Ніни Сімон – Don't Let Me Be Misunderstood.
Цього шансу ти їй так і не даєш, але хвилини вагань вже достатньо, щоб відчути щось особливе.
Це специфічна поп-музика для нашої специфічної поп-культури 21 століття, розколотої між знанням, що казок немає і бажанням знайти собі якусь комфортну казку.
Лана Дель Рей – як добрий лікар Айболить з дитинства, який тимчасово підміняє Зігмунда Фройда. Вона робить вигляд, що кладе тебе на кушетку і робить вигляд, що дає тобі якусь таблетку. А ти робиш вигляд, що її ковтаєш.
Навіть якщо потім ти розчаровано розплющуєш очі, то раптом помічаєш, що таки полежав трохи на кушетці і трохи відпочив. Тоді швидко встаєш і йдеш, поки доктор Фройд не повернувся.