Італійські військовополонені на вулиці Єфремова.
На вулиці Єфремова у Львові сьогодні закриті всі брами будинків, окрім однієї. Це брама будинку № 49. Її замок закривається переважно вночі, а вдень двері залишаються привідкритими.
Охайний красивий під'їзд і сходи, двері, коридор з підлогою із старовинних кахлів, в кінці якого крізь решітку та скляні шибки ще одних дверей сяє ранкове сонце з внутрішнього подвір'я. Відкривши останні двері, ви потрапляєте на веранду, сходи з якої ведуть до саду. Сад чистий, але не дуже впорядкований: старі дерева, трава і бур'яни чергуються з квітковими та овочевими грядками на будь-який смак та майданчиками для відпочинку, які встановили не так давно мешканці будинку.
У цього прибудинкового саду є одна особливість, яку помічаєш не відразу. Це – колишній монастирський цвинтар, від якого залишилося лише декілька надгробків, які, втім, й сьогодні доглядаються. Один з них – це дерев'яний хрест, який встановили в пам'ять італійських військовополонених, яких розстріляли гестапівці в 1943 році на подвір'ї храму та монастиря Кармеліток Босих (тепер – храм Святого Климентія Папи), а також в пам'ять жертв радянських репресій 1940-1950 років.
Територія саду раніше належала храму та монастирю Кармеліток Босих, який збудували в 1893-1895 роках. Тоді ж, вірогідно, й заклали цвинтар, який проіснував до 1944 року. На цвинтарі ховали черниць – кармеліток босих.
У приміщені самого храму в 1939-1941 розміщувалось МГБ, в 1941-1944 – в'язниця гестапо, а 1945-1960 роках – розташовувався конвойний полк НКВД-МВС, який згодом переїхав на південні околиці міста. У 1961-2004 роках приміщення храму разом з садом перейшло в розпорядження міських телефонних мереж та "Укртелекому". "Укртелеком" використовував храм як операційний зал для обслуговування клієнтів. На початку 2000-х років храм передали релігійній громаді парохії св. Климентія Папи (УГКЦ).
Варіанти у статті Цвинтар орлят вже згадували про те, що Львові в рокі Другої світової війни відбувалися поховання італійських військових, однак не зупинялися детально на цьому фрагменті історії Львова.
Фашистська Італія, як союзник нацистської Німеччини, оголосила війну Радянському Союзові 22 червня 1941 року. Перші свої війська ввела на його територію в середині липня. Італійці приймали участь в боях на півдні України, де воювала Восьма армія з 10 дивізій. Разом з німецькими військами штурмували Сталіно – сьогоднішній Донецьк, захоплювали Горлівку та Орджонікідзе – теперішнє Єнакієве.
Однак у лютому 1943 року Муссоліні вивів залишки Восьмої армії з території Радянського Союзу, оскільки вона фактично перестала існувати. Влітку 1943 року, після висадки союзників на Сицилії, Італія вийшла з війни. Створену німцями маріонеткову італійську державу – Республіка Сало – самі італійці ігнорували та не підтримували. Для німців це означало зраду і вони почали ставитися до італійців як до ворогів. 30 вересня 1943 року вийшов наказ Вермахту про інтернування та розстріл італійських військових, які відмовилися співпрацювати з німцями.
Львів був великим транзитним пунктом на дорозі з Італії на Східний фронт, отож в 1943 році в місті зосередилося декілька тисяч італійських військових. На вулиці Коперніка розташувалась команда тилу італійського гарнізону "Командо ретрове дель ест".
Спогади очевидців тих подій опублікував радянський письменник Володимир Беляєв в збірнику "Я звинувачую". Його скорочений та скомпільований переклад українською можна відшукати у статті "Італійська трагедія", яку опублікували на ЗІКу в 2012 році.
"Влітку 1942 року у Львові стояла ціла моторизована дивізія італійської армії, надовго затрималися тут разом із німецькими частинами й інші великі з'єднання італійців, які прямували на формування та на відпочинок" – писали в тодішніх італійських газетах.
Після капітуляції армії Муссоліні гітлерівці запропонували італійським солдатам та офіцерам присягнути на вірність Німеччині та продовжувати воювати. Лише близько 30 осіб погодилися на співпрацю, решта військових відмовились це зробити. Вони вимагали, щоб їх терміново скерували на батьківщину. Натомість їх відправили у концтабори системи "Шталаг" на львівській Цитаделі та поблизу Рави-Руської.
"Арештували 2000 італійців. Серед них було п'ять генералів і сорок п'ять офіцерів" – згадує Ніна Петрушкова, котра працювала тоді в команді тилу італійців. "Німці привозили італійців також з інших місць. Ці солдати поводилися вже як полонені, усвідомлюючи, що їх везуть на страту" – згадував 1944 року львів'янин Адольф Кунц.
У львівському концтаборі на Цитаделі італійські в'язні замінили французів. Якщо до останніх ставилися як до військовополонених, переможених у відкритій війні, то італійців сприймали як зрадників і дезертирів. Їхнє утримання мало нагадувало людського існування. До них не допускали делегатів Червоного хреста, їм не надавали медичної допомоги, вони не отримували передач від родичів, перебували тут, очікуючи смерті.
Основним місцем для розправи над відступниками від ідей Третього рейху обрали горішній Личаків. Відразу за костелом Святого Антонія починалися піщані кар'єри, оточені деревами, що тягнулись аж до Лисиничів. Тоді це місце називалося Пісковня. Зараз цією місцевістю проходять вулиці Крип'якевича та Піскова.
Окрім Цитаделі та Личакова, італійських солдатів розстрілювали на Погулянці, в лисинецькому лісі та поблизу села Малі Кривчиці. У лісі біля Лисиничів, де був концтабір і в якому відбувалися розстріли, згодом встановили металевий хрест італійським військовополоненим. Про це розповів Манкурт в статті "Ми пам'ятаємо. Лисиничі".
Страти тривали близько двох місяців. Коли німці відходили зі Львова, то намагалися знищити докази своїх злочинів. Вони створили зондеркоманду з євреїв Янівського концтабору, котрі викопували напівзотлілі трупи, складали їх на стоси дров, обливали бензином і палили. Після спалення територію розрівнювали і засаджували деревами. Уже через кілька років на цьому місці зеленів садок чи гайок.
Італійських офіцерів розстріляли в їх же казармах поблизу Головної пошти. Згадує робітниця пошти того часу Марія Хомко: "Несподівано з'явились гестапівці і наказали йти до казарм італійців біля Цитаделі. Там я побачила вишикуваних шеренгою італійських офіцерів. Німці забрали їхні документи та уважно перевіряли. Потім запропонували положити на стіл гроші, годинники, зняти з шиї золоті ланцюжки з хрестиками і медальйонами. Наказали окремо скласти взуття. Далі німці почали приставляти пістолети і холоднокровно вбивати кожного пострілом у голову. В іншому місці гітлерівці розстрілювали італійських солдатів. Усі трупи завантажили на машину й вивезли. Мені ж наказали змивати з підлоги кров італійців".
Однак Беляєв не згадує про розстріли італійських військовополонених на території монастиря Кармеліток Босих. Така стриманість, можливо, була викликана тим, що й після війни в його приміщенні знаходилися режимні об'єкти, про які заборонялося згадувати в радянські часи.
Італійська офіційна влада багато років відмовлялась визнати факти масових вбивств своїх військових у Львові. В той же час італійська громадськість та творча інтелігенція не забувала про втрати та жертви, які понесли італійці на війні на Східному фронті. Радянська влада, натомість, активно використовувала факти так званої "Львівської справи" в антифашистській та антиклерикальній пропаганді.
Тут варто згадати стрічку Роберто Росселліні L'uomo dalla croce (1943) та особливо фільм I Girasoli (1970) режисера Вітторіо де Сіка за участі Марчелло Мастрояні та Софії Лорен, який частково знімався на Полтавщині.
А також фільм Italiani brava gente (1965) режисера Джузеппе Де Сантіса, який знімали у Полтавській області.
Поза італійсько-радянською копродукцією, італійські військові сліди можна ще відшукати, наприклад, у радянських стрічках: Їх знали тільки в обличчя (1966), А тепер суди (1966) та Експеримент доктора Абста (1968)
Хрест для вшанування пам'яті італійських військовополонених в садку будинку на вулиці Єфремова, 49 встановили, вочевидь, з ініціативи родини Крушельницьких в 2001 році. Саме в цьому будинку мешкала Галина Львівна Левицька (1901—1949) – мати Лариси (1928—2017) та бабця Тетяни Крушельницьких.
Доглядають за могилою мешканці будинку. Перед усім пані Марта, сусідка Крушельницьких з третього поверху. Допомагають в цьому й парафіяни храму св. Климентія Папи та працівники ЖЕКу. Інколи в садок заглядають екскурсії та поодинокі туристи, яким мешканці завжди охоче відчиняють двері у садок.