Вояж Варіантів на Кохавинську паперову фабрику.
Рейсовий автобус Львів-Гніздичів відправляється з автовокзалу Львова лише з двома пасажирами. Симпатична жіночка, яка, окрім мене, підсіла в нього в останню хвилину, довго дякувала водію за такий рейс і просила його не скасовувати незважаючи на його збитковість.
Я їхала на зустріч з Михайлом Титикалом, директором Кохавинської паперової фабрики, про якого багато знала і чула. Відстань у 70 км, через погані дороги, долали понад три години. Отож мала можливість порозмовляти з попутницею про Гніздичів, колишнє Кохавине, і проблеми його мешканців: немає роботи, всі, хто мав можливість, виїхали закордон, ціни ростуть, а поза тим, Гніздичів – гарне містечко, багато зелені, річка, унікальний монастир, будується нова школа та паперова фабрика, яка всіх годує.
Фабрика знаходиться трохи вбік від дороги, за деревами її навіть не помітиш. Михайло Федорович зустрів перед входом в адміністративний корпус і провів до свого кабінету. Оглядин останнього в програмі не було, хоча краєм ока, окрім традиційного акваріуму, я зауважила чимало цікавих речей: фото, кубки, подарунки, і звісно, взірці туалетного паперу.
Першою несподіванкою для мене стало те, що Титикало – русин, народився і виріс у селі Крайниково, Хустського району Закарпатської області, а навчався в Нижньобистрівській і Хустській школах-інтернатах.
Михайло Федорович, здається, в деталях пам'ятає часи свого дитинства. Розповідає про минуле з іронією і весь час посміхається. Хоча розумієш, що таке дитинство солодким навряд чи можна назвати. В одинадцять років Титикало втратив батька і з цього часу жив та навчався в інтернатах, бо сім'я, в якій було ще троє дітей, не могла дати собі раду.
"Я вчився як? Як хотів, так і вчився. Те, що мені подобалося, те я і вчив. Мені подобалася математика, хімія, історію любив. Її викладав в мене батько письменника Мирослава Дочинця. Знаєте, ті, хто вчився в інтернаті, вони такі бідові, вони більше цінують дружбу і підтримують один одного", – розповідає він.
Титикало після навчання в інтернаті отримав диплом про середню освіту, четвертий розряд маляра, а також своє перше прізвисько Отоман (Отаман) – виговорює він по-закарпатськи з наголосом на другий склад.
"Коли ми закінчували десятий клас і лишалося скласти лише іспити, тостався скандал. Хустська школа-інтернат – це колишня тюрма, спальний корпус трьохповерховий, у середині великий вестибюль, а кімнати – по колу, як камери. Нас в кімнаті жило 12 хлопців. Це був клас "А". Перед сном хтось кинув в одного з учнів, Козак його прізвище, подушку. Він відбив. Тоді всі почали кидатись подушками. Козак, сидячи на тумбочці, витягнув ножика і в повітрі розпоров усі подушки. Було весело і ми про все забули. Зараз я не можу уявити, як таке могло трапитися.
Наступного дня директор нас зібрав і сказав, що всіх відрахують зі школи, а також заборонив пускати нас у спальний корпус. Хлопці не знали, що робити, всі розгубились трошки. Я запропонував хлопцям піти погуляти у місті, а ввечері, коли всі ляжуть спати, пробратися назад у свій клас у навчальному корпусі, до якого нам доступ не заборонили, щоб підготуватися до екзамену з теорії малярства. Так і зробили, я зі всіма хлопцями провів заняття, вчилися до третьої години ночі, пройшли всі білети. Наступного дня був екзамен і всі 12 здали на п'ятірку. Директор був в шоці і нам дозволити повернутись в спальний корпус. А я отримав кличку Отоман".
Титикало зізнається, що якби не цей скандал, він би охоче лишився в Хустській школі-інтернаті викладати малярство. Але директор сказав категорично: "Ні, я його не візьму, він Отоман, хай собі йде і сам шукає. І я пішов в Рахів, на картонну фабрику".
Рахів
Рахівська картонна фабрика для Михайла Федоровича є рідною з багатьох причин. На ній працював його батько, який помер в сорок років, а також інші родичі, бо в тих місцях більше роботи не було, я от на цій фабриці.
Вперше Титикало прийшов туди після інтернату і пропрацював рік, адже через дрібну помилку провалив вступний іспит з математики до Львівської політехніки. Фабрика скерувала його на навчання в Київський політехнічний інститут, після навчання в якому він повернувся на неї з дипломом енергетика.
І саме працюючи в Рахові, вже на посаді начальника цеху, він отримав другу вищу освіту хіміка-технолога целюлозо-паперової промисловості і перший досвід керівництва паперовим виробництвом.
Це якщо коротко. Але Титикало цікавий саме деталями, своєю чесною розповіддю про те, як він ставав управлінцем в радянські часи. Отож Михайло Федорович, попри образу на Львів, не шкодував, що не поступив до політехніки, адже Київ йому сподобався значно більше. У Києві він вчився на відмінно:
"Добре пам'ятаю заняття з політекономії. Коли вивчали політекономію капіталізму, все було зрозуміло, а потім почалась політекономія соціалізму, а то туфта чиста. Викладачка в нас була дуже симпатична, життєрадісна. На екзамені з політекономії соціалізму мені трапилося питання, яке не знаю. Почав розказувати їй як цей закон діє при капіталізмі, тобто те, що я знав і розумів. Вона слухала, а потім запитує: "У Вас же написано про соціалізм". Я тоді кажу: "А при соціалізмі все навпаки". Вона посміхнулась і поставила п'ятірку".
Але червоного диплому він не отримав. "Я не отримав червоного диплома. Дипломну практику в 1973 році проходив в Інституті автоматики. Там був співробітник Кохневич і з'ясувалося, що він колись працював на Рахівській картонній фабриці, отож знав мого тата. Він мені в батьки годився. Я, студент, але всі часто нас бачили, що ми стоїмо і розмовляємо.
Одного раз його не стало. Він щез. Начальник лабораторії розповів, що його звільнили, тому що він націоналіст. Парторг лабораторії написав на мене доповідну в інститут. Я не знаю, яка подальша доля Кохневича, але мене викликали на кафедру і парторг кафедри провів зі мною бесіду. Я пояснив, що Коханевич працював з батьком, який помер, коли мені було одинадцять років, я про нього майже нічого не знав, тому мені було цікаво спілкуватись з цією людиною. У відповідь мусив вислухати лекцію про курс партії. Вислухав. А потім мені куратор нашого курсу сказала, що червоний диплом мені не дадуть, але хвилюватися за це не варто, треба радіти, що не звільнили. Тобто я був трошки репресований".
Коли став вибір: аспірантура чи виробництво, то Титикало залишився на виробництві і тепер вважає саме це своєю аспірантурою, яка тривала замість трьох п'ять років. "Це була осінь, на фабриці йшов капремонт основного технологічного обладнання. І тут директор мене запрошує та каже: "Ти знаєш, я хочу запропонувати тобі посаду начальника картонного цеху". Я відповідаю: "Я ж не спеціаліст, енергетик-автоматчик". Директор: "Знаю, всім пропонував, але вони відмовилися. Всі бояться. Бо це – основний цех". Я взяв час на обговорення з жінкою до завтра. Я їй сказав: "А може це і є моя аспірантура? Давай, я спробую".
З теорії управління виробництвом прочитав лише одну книжку американських авторів, яка втім допомогла йому виробити правила відносини з підлеглими і колегами. Цим правилам він слідував усе життя. "Книжка називалась"Курс для вищого управлінського персоналу", це був американський підручник. Я з величезним зацікавленням її прочитав.
Ще в інституті навчився читати технічну літературу як художню. Виробив для себе правила поведінки: не зриватись, посміхатись, не приймати поспішних рішень, і в мене все пішло супер. Це добре мені так допомогло, як управлінець я почав рости і формуватись. Цьому нас не вчили, і я більше нічого такого не читав. Те, що видавалось в Радянському Союзі було белетристикою".
Але навіть поради американських фахівців не змогли змінити впертий характер Титикала. "Був такий момент. Інші керівники фабрики мали технологічну освіту, а я, хоч і був начальником картонного цеху, ні. І прийшло нове обладнання – дискові млини (ми працювали на конічних). Що це таке – толком ніхто не знав, бо коли всі вони вчились, такого не було, це були нові розробки. А мені було надзвичайно цікаво: яка різниця і чому дискові? Я мусив це все вивчити.
З'ясувалося, що дискові млини докорінно змінювали технологію підготовки волокна до виготовлення паперу. І зайшла на нараді розмова з цього питання. Всі просили зачекати зі змінами, а я висловився за модернізацію. Вони запитують: "Чому?" Я відповів: "Ви розумієте, тут повністю змінюється теорія підготовки маси. Дискові млини дозволяють відкрити більше волокно". Вони почали сміятись з мене. Тоді я питаю: "Чого смієтесь?" А директор: "З нього технолог, як з мене Папа Римський".
Я промовчав, навчившись правил поведінки, але підійшов до нього наступного дня і попросив дозволу на вступ у Ленінградський технологічний інститут целюлозно-паперової промисловості, на хіміко-технологічний факультет, щоб отримати профільну освіту. Він схвалив, сказав, що бачить, що мене зачепило. За два роки я закінчив заочно інститут, був першим випускником-заочником, який отримав червоний диплом. Політекономію, повезло, мені зарахували з попереднього навчання в Києві.
Коли отримав диплом, прийшов до директора в кабінет, показав і кажу: "Бачите, Петро Олексійович, я інженер-хімік, але Ви Папою Римським ніколи не будете!" Боже, він почав все на столі кидати, в мене полетіли папери, а я повернувся і вийшов".
Попри те, що він керував основним цехом Рахівської фабрики, Титикала директором не призначили, оскільки був ще замолодий. А от дружина Тамара двічі рятувала його від того, щоб не усунули з посади начальника цеху. Перший раз вона, лікарка, не дала відправити його на військову службу, вдруге – врятувала від призначення на посаду заввідділом райкому партії.
Причина конфлікту з новим директором паперової фабрики, як на ті часи, була банальна – Титикало заважав директору робити оборудки з матеріальними цінностями, 70 відсотків яких, були закріплені саме за його цехом.
"Мене в райком партії почали сватати на роботу заввідділом промисловості. Я просидів дві години закритим в кімнаті, сказали не випустять, поки не напишу заяву на роботу в райком партії. Знову дружина Тамара врятувала. Вона прийшла до першого секретаря і влаштувала скандал. Перший секретар дав команду мене відпустити".
Компроміс знайшли шляхом підвищення Титикала на посаду головного технолога-начальника виробництва Рахівського комбінату. На цій посаді Михайло Федорович пропрацював два роки, і остаточно сформувався як один із провідних фахівців паперової галузі Радянського Союзу.
Вже весною 1986 році Рахівська фабрика знову залишилася без директора, якого таки звільнили за крадіжки. Згідно перебудовних тенденцій провели опитування, кого б працівники хотіли бачити на цій посаді. Поміж претендентів було й прізвище Титикала. "Начальники цехів тоді сказали: ні, Титикала не давайте, він нам жити не дасть. І назначили директором будівельника за освітою. Він потім до мене постійно у Жидачів приїжджав і просив навчити. Все закінчилось для Рахова плачевно.
Фабрика зупинилася в 1994-1995 роках і більше не відновлювала роботу. Лишилися руїна. Коли я на Закарпаття приїжджав, мене весь час голова району мучив: що робити з фабрикою? А я жартував: відновити конюшні (фабрика була збудована на базі колишніх мадярських конюшень) та розвивати кінний туризм. Сталося навіть гірше".
Насправді ж Титикало в 1986 році не дуже вже й хотів повертатися до Рахова, бо отримав значно привабливішу пропозицію, але про це буде далі. В 1981 році він покинув Рахів і поміж двох пропозицій роботи на Крюківській паперовій фабриці та Ізмаїльському целюлозно-картонному комбінаті обрав останню, бо для нього, як для фахівця, це було складнішим завдання та справжнім випробуванням.
На посаді головного інженера комбінату Титикало пропрацював п'ять років. Реально тоді вдалося вирішити складну проблему, адже комбінат, який будувався із розрахунку роботи на місцевій сировині – тростині, залишився без останньої. Отож довелося повністю змінювати технологічний процес.
"Це був не такий великий, але дуже специфічний комбінат. Завод повинен був працювати на тростині. Так його спроектували. Але виявилось, що в Дунайський плавнях тростину не так легко взяти. Пустили комбайни, які розчавлювали коріння і тростина уся щезла. Два роки вони збирали тростину, за три місяці переробили, а нова не росте.
І що робити? Возили осику з Вологодської області, з неї робили листяну білу целюлозу. Хоч там було дуже складно працювати, але мені вдалося взяти в руки керівництво комбінатом і він почав не просто працювати добре, а займати перші місця у соцзмаганнях".
ЖЦПК
Жидачівський целюлозно-паперовий комбінат вважався флагманом паперової індустрії Радянського союзу. В 24 цехах комбінату працювало 4200 працівників, всі види виробництва, які були в паперово-целюлозній промисловості, були тут представлені.
Але той стан, в якому він опинився в 1986 році, відлякував фахівців від роботи на ньому: завод вісім років не виконував план, люди отримували низькі зарплати та ніколи не бачили премій. Плюс, ще й застаріле обладнання, яке Радянський Союз отримав ще в рамках репарації після Другої світової війни. Усе це відлякувало всіх, окрім Титикала.
"Головний інженер об'єднання приїхав до мене в Ізмаїл і запропонував піти в Жидачів директором. Я відразу погодився, і він навіть спочатку не повірив, що аж так швидко. Я йому відповідаю: "Я людина нескромна від природи, знав що Ви приїдете до мене, оскільки інші просто непридатні для цієї роботи".
Я знав, що в Жидачеві серйозні проблеми і для мене це був виклик. Якщо не я, то хто? У грудні приступив до роботи, а за перший квартал ЖЦПК вперше за вісім років виконав план і всі працівники отримали премію та були надзвичайно щасливі".
Титикало продовжує жартувати та посміхатися, але в голосі його тепер відчутний смуток, адже саме ЖПЦК він віддав найкращі роки свого життя і зробив все можливе, щоб врятувати комбінат від закриття.
"Після розвалу СРСР, коли всі зв'язки обірвалися, я тримався з останніх сил за рахунок того, що чимало моєї продукції було унікальною, ледь не єдиною в Радянському Союзі. Бартером з Росії возив целюлозу, тарний картон, папір для гофрування. Однак розумів, що і це не врятує. Тоді думаю, в нас же є свій целюлозний цех, треба покращити якість целюлози. Тобто треба було думати про те, як перебудуватися і адаптуватись до нових умов виробництва.
В 1992 році я поїхав на навчання в США, в Школу бізнесу, трошки більше пізнав капіталізм зсередини, і треба було приймати рішення. І я вирішив максимально відмовитися від російської сировини та перейти на українське виробництво. І я переорієнтував комбінат на місцеву сировину та місцевий ринок. Жидачів першим в Україні зробив тару і картон, першим зробив флютінг – папір для гофрування. Комбінат не простоював жодного дня, весь час працював".
Приватизація ЖЦПК
Рятуючи комбінат, Михайло Федорович не помітив, як потрапив в пастку, з якої йому так і не вдалося вислизнути. Історія приватизації ЖЦПК – одна з багатьох подібних про загибель індустріальних флагманів вже української економіки, про те, як ці підприємства пали жертвою олігархів, адже останні мали цілком відмінні погляди на розвиток української економіки, ніж червоні директори.
ЖЦПК на початку 90-х керівництво готувало до ваучерної приватизації. Разом з тим, модернізація підприємства поставила на порядок денний запуск машини з виробництва газетного паперу, на який там у ті роки був підвищений попит. Для його виготовлення потрібна була целюлоза, але в значно менших об'ємах, аніж для книжкового. Підприємство не могло самостійно купувати целюлозу закордоном, в Росії, бо не мало на це зайвих коштів.
"Саме тоді я познайомився з Сергієм Кичигіним засновником і головним редактором газети "Київські відомості" (газета пов'язана з Михайлом Бродським та Віктором Медведчуком), і ми домовилися, що я роблю газетку, а він дістає для цього целюлозу. Був ще такий нардеп, член КУНу Віталій Карпенко, редактор "Вечірнього Києва".
Кичигін колись в нього працював і перетягнув у "Київські вісті" багато журналістів з редакції. Саме Карпенко звинуватив мене в державній зраді і саме на його вимогу створили парламентську комісію щодо ситуації на ЖЦПК. Комісія приїхала на комбінат, заборонила приватизацію ЖЦПК, а мене рекомендували звільнити. Львівська обласна влада, Микола Горинь і Степан Давимука з великим задоволенням підтримали це рішення.
Але я мав друзів, які працювали в уряді Кучми, які швидко підготували постанову Кабміну про те, що ЖЦПК є стратегічним підприємством і тому кандидатура на посаду гендиректора повинна погоджуватися Кабміном. Пустовойтенко підписав постанову, а міністр промисловості Мостовий відразу уклав контракт зі мною. Це все зробили протягом декількох годин".
Залишившись на посаді гендиректора ЖЦПК, Титикало пізніше отримує дозвіл на приватизацію підприємства, однак вона вже мусила відбуватися шляхом продажу. Але постанова Кабміну від 1995 року про збільшення вартості оцінки основних фондів держпідприємств у п'ятсот разів усунула від участі в цьому процесі як директора, так і колектив.
"Я намагався бути чесним керівником, нічого власного тоді не мав, навіть хати, бо працював, як дурний, на комбінат. І коли розпочалася приватизація, то я вже не міг нічого зробити. Я знав, що було б добре знайти стратегічного інвестора, але тоді ніхто особливо не хотів заходити в Україну.
Рішення про продаж ЖЦПК прийняв президент Леонід Кучма, мені про це розповів Михайло Гладій (екс-голова Львівської ОДА). Отож група Суркіса-Медведчука-Бродського взяла в банку кредит, щоб викупити комбінат, а я згодом мусив ще 30 відсотків щодо цього кредиту сплачувати. Мені ж вдалося викупити лише 3 відсотки акцій ЖЦПК.
Щомісяця нові власники виводили з комбінату значні суми грошей, замість того, щоб вкладати в розвиток виробництва. Я не погоджувався з такою політикою нових власників. І от настав момент, коли вони запропонували мені піти, бо в нас різні були погляди на майбутнє комбінату. Я погодився і сказав, що йду з задоволенням. Це був 2001 рік".
Кохавинка
"Я нещасна людина, яка отримала з ЖЦПК тільки Кохавинську паперову фабрику" – жартує Титикало. Усю силу іронії цього жарту розумієш, якщо сьогодні подивитися на Кохавинку і на ЖЦПК. Останній запрацював декілька тижнів тому після кількарічної зупинки. З цегляної труби ЖЦПК валить чорний-пречорний дим, який помітно поблизу Жидачева. "Цей чорний дим валить через ті, ще репараційні фільтри", – сміється він. І запрошує мене на екскурсію Кохавинкою.
При цьому Титикало навіть не приховує того, що після таких проектів, як Рахів, Ізмаїл чи ЖЦПК, Кохавинка стала для нього своєрідним свічковим заводиком, втіхою та забавкою для нього, а можливо, й відпочинком перед новим масштабним проектом.
"Мені 67 років. Я от книжичку читаю: Мирослав Дочинець. "Многії літа. Благії літа. Заповiдi 104-рiчного Андрiя Ворона – як жити довго в щастi i радості": "Все, що хочеш зробити головного, роби до 50 років, а далі нехай життя і праця твоя будуть легкими, нехай напрацьоване досі працює на тебе, а ти помірно займайся тим, що знаєш і любиш, ти заслужив це. Народ каже, у п'ятдесят собі сядь". Може, і правильно це?"
Тут вже сміюся я, бо після тригодинної розмови розумію, що Титикало не з тих, хто буде відпочивати навіть після 70.
Кохавинській паперовій фабриці наступного року виповниться 80 років, підприємство заснували ще за Польщі, в 1938 році. Потім воно працювало в складі ЖЦПК, виготовляло, зокрема, папір для клейонки, шпалери, але в 1978 році зупинило свою роботу. Перед тим фабрику вивели зі складу комбінату та виставили на ваучерну приватизацію, тобто вона реально залишилася без господаря.
На початках 90-х в її цехах працював кооператив "Лоза", який виготовляв меблі. Цю ідею Титикало привіз з навчання в США. Продукція кооперативу експортувалася до Німеччини. А от робітники фабрики третій рік не отримували зарплати, бо не було роботи і не знали що робити.
"Вони почали бунтувати: як це так, кооператив працює, а вони нічого не мають. Як знайти вихід з цієї ситуації? Я знав вихід. Я прийшов на збори і запропонував зробити реконструкцію паперової машини і розпочати випуск туалетного паперу. Це була бомба. Вони кричали дві години, випускали пар. Тоді я запитав: "А які ваші пропозиції"? Жодних. Я з нову запропонував розпочати випуск туалетного паперу. "А де ми візьмемо гроші?" – запитують робітники. "А от гроші якраз є у кооперативу "Лоза", але ви повинні будете поділитися акціями на вартість вкладених коштів".
Так Титикало став співвласником Кохавинської фабрики, на якій запустив виробництво туалетного паперу. У статутний фонд фабрики він також вніс нові швейцарські котли, які йому, коли він звільнявся, подарували власники ЖЦПК, бо вони їм були непотрібні. Їхнє ККД було 95 відсотків проти 40 відсотків старих котлів. І це зробило виробництво туалетного паперу ще більш привабливішим з економічної точки зору.
Сьогодні на фабриці працює понад триста працівників, лінійку продукції розширили за рахунок паперових рушників та туалетного паперу "Джамбо". У рік випускається сто мільйонів рулонів туалетного паперу, плюс дванадцять мільйонів паперових рушників "Z". 35 відсотків готової продукції та паперової сировини експортується до країн ЄС: Чехії, Румунії та Угорщини.
Титикало повністю провів модернізацію технологічного процесу, встановив нову паперову машину, а також найсучасніший очисний комплекс, який стовідсотково очищує воду способом флотації та відбирає скоп (мул). Також Кохавинка сьогодні повністю відмовилася від імпортного газу, адже встановила нові котлі, які працюють на трісках.
Вся продукція виготовляється із макулатури, яку купують по всій Україні за ціною 3800 гривень за тонну, а також чотириста тонн макулатури щомісяця імпортують з Європи. Зі слів Михайло Федоровича, макулатурної сировини сьогодні стає все менше. Отож він серйозно думає над тим, щоб придбати ще одну паперову машину для фабрики, яка б працювала на целюлозі. В одному з цехів фабрики зараз також відкрили швейну майстерню Гніздичівської ОТГ.
Інвестиції потрібно вкладати в людей, а не в об'єкти
Цю фразу Титикало сказав вже коли ми прощалися. І розмова йшла не про Кохавинку, а знову ж таки про ЖЦПК. Болить йому ця тема, і він весь час до неї повертається, шукаючи реальні можливості відродити це підприємство.
"Я знайшов інвестора для запуску ЖЦПК, однак вже черговий його власник, Коломойський, не захотів віддати комбінат, бо вважав, що якщо його продати непрацюючим, то його вартість буде нижчою, ніж якщо його запустити. Але навряд чи буде толк від цього. Інвестиції потрібно вкладати в людей, а не в об'єкти", – ділиться він своїми новини планами.
Титикало хоче реально повернути промислового гіганта до життя та зробити з нього найкраще підприємство галузі в Україні і в Європі. Адже саме такий результат показало ще одне підприємство "Дунапак Україна", яке він очолював з 2001 по 2009 рік, паралельно працюючи над відродженням Кохавинки.
Автобус з Гніздичева до Львова вертається напівпорожнім, як і ранком. До Львова їде переважно молодь: на навчання та розваги. Але чомусь хочеться підійти до водія подякувати та попросити, щоб цей рейс не скасували за жодних обставин.
