Курган & Agregat "Поле каніфолі" (2025)
Відпочинковий вихід гурту Курган & Agregat на альбомі саундпродюсера Сергія Сира Сороки.
Третій альбом харківських феноменів продовжує свій дисковий вояж, щоб трохи загубитись у щедротах цілого моря звуків.
Попередній альбом К&A "Зембонджу" (2021) відразу став живою класикою. Справжньою революцією, яка перевернула їхнє життя. Його багатошаровий та сороміцький фокус мав справді вибуховий післясмак.
Новий альбом "Поле каніфолі" звично балансує між потягом до постдиско та євродиско. Цього разу це вже більше альбом Сира Сороки, який постає тут мультиінструментальним спрутом з цілим морем звуків. Кургани з Агрегатом тут у нього лише на фітах.
Він значно складніший музично і тому їхня лірика десь трохи закономірно губиться на цьому тлі. Жоден з тутешніх треків не дотягує до хоча б чогось зі "Зембонджу". Їхні слова вислизають і відразу забуваються, втомлено потопають поміж щедрот Сороки. І це можна зрозуміти з огляду на останні три роки. Їм важко з ним змагатися. Загалом це лише натяки на повноцінні хіти.
За межами четвертого треку їхній абсурдній грайливості бракує колишньої збалансованості у текстах. Навіть у дуеті з Дашею Астаф'євою. Їхній попередній альбом рятував життя услід за хітом Indeep "Last Night A DJ Saved My Life" 1982 року, а нині це вже не зовсім так ("Інстинкт"). Поміж алюзій на початки репу у 80-х їхнім маніфестам нічого особливо сказати словами, оскільки все за них вже говорить їхня музика, яка більше стібе танцюриста Монатика, аніж, власне, лірика ("Крім майна").
Навіть у такому стані краще нехай вони освідчуються Майклу Джексону (після гурту Chic, звісно), ніж Монатик, який, схоже, передивився фарреллівського лего Piece by Piece (2024), і вирішив й собі втнути чогось різнобарвного. Він хоче поновити свій колишній статус, проте всі його зусилля марні у тому цитатному кітчі. І як так, власне, сталось, що люди з Харківщини краще співають українською, ніж уродженець Луцька зі шрифтами Вартової башти на кліпі?
Їхнім маніфестам бракує іскри, а також колаби хоча б з ХЗВ, щоб передати привіт своїм палеозоєм їхньому пубертату ("Палеозой"). Їм несподівано бракує мемічності, хоча б такої, яку має хіт гурту Lipps Inc. "Funkytown" 1979 року.
Навіть у найкращому на альбомі ("Заговор предметів", "Світлячки") з помноженою кількістю матюків (особливо після одного на "Зембонджу") вони досить мляві у своїх іронічних перформансах, які раніше могли позмагатися хоча б з хітом гурту Cameo "Candy" 1986 року. А з нинішньою Астаф'євою вони вже точно могли б підтягнутись до хіта Pat Benatar "Love Is A Battlefield" 1983 року. Хіба не її святий образ мала на увазі Сестричка Віка у час свого сценічного втілення?
Гурту Курган & Agregat на альбомі "Поле каніфолі" відчутно бракує колишньої пристрасті та викличного піжонства. Нічого тут не бракує хіба Сиру Сороці. Як шкода, що не у нас фільмують серіал Миротворець, скільки б гітарних соло у лосинах він би міг для такого записати.
Його, схоже, більше цікавлять технічні фокуси зі всілякими несподіваними союзами на кшталт спілки низових Курганів з елітарним Прінсом. Це ж його фішка – вивести артистів у люди, трансформувати їх до невпізнаваності.
Прінса тут можна було зокрема стібанути за трек "Ronnie, Talk to Russia", а заразом з ним й Івана Дорна, який тут також якось блукав ("Мішка віновєн") десь між хітом італійців Kano "Another Life" (1983) та хітом нідерландців Digital Emotion "Get Up, Action" (1983). "Оркестр Абізян" точно потребує якось брейкдансу у кліпі до цього сінтового гуку.
А для духовної обнови гурту Курган & Agregat лунатиме не саундтрек до фільму Луки Гваданьїно Challengers (2024), а трек британця Eden Prince "Temptation".