Алкогольні діалоги еволюціонують Майкла на новий рівень літературної тверезості.
Якщо раніше Майкл вистукував телеграфним ключем сигнали SOS з безлюдного острова, то тепер він вже майже розслабився і трохи навіть насолоджується.
Лишається сподіватись, що у своїй незабарній книзі він вже відшукає свою дівчину П'ятницю та логічно зупиниться на одній історії в класичному обрамленні.
"Квіти Санта-Барбари" пишуться чіткіше та краще, пишуться спокійніше та плавніше.
Він вже грається словами та остаточно забиває на рубаний телеграфічний стиль (як і передбачалось).
Лише іноді ще трапляють ті інфантильні покручі а-ля "капітани кишенькового бізнесу" чи "клуб травмованих форвардів", але й вони вже наближаються до катастрофічного мінімуму, де більше є пустотливими трофеями, ностальгійною самоіронією.
І тільки інколи запитання друга Тимура є такими дерев’яними у своїй природі – чи то від втоми, чи то від кількості випитого.
Це вже натяк на історію зі звичайним і таким втомленим суржиком, без тієї інкольної його педерастичності, тіпа іронічності, як у Бриниха, філологічного епігона Подера у тій своїй іпостасі.
Уся книга Майкла – це застільний діалог, завжди такий театралізований у своїх перебільшеннях та пафосі. Це алкогольна терапія, уся така відразу комічна у своїх філософствування про баб та їх психологію, і тією відвічною печаллю про баб та бабло без жодних подальших пояснень Довлатова.
Депресивне заробітчанство переходить на апологію спальних районів з подальшою критикою утопічності туристичного Львова, того маленького Парижу для східних лохів, вже настільки нецікавого, що навіть реклама пляжів Херсонської області виконана у більш гротесковому стилі.
Так спальні райони будь-якого міста у книзі Майкла десь дуже близько пропливають біля канонів екзистенційного горора, де більше намагаються мутувати мізки, що тільки вибухають раз за разом.
Потрохи й інше тіло починає звикати до постійно оновлюваного нового гаджетства, де і стає буквальним втіленням мудрості про те, що найбільше на брендах знається бідося.
Залізобетонний скепсис протистоїть непереконливому шансу та далі ностальгує у переліках своїх олдскульних маркерів, тих загублених шібболетів, де навіть львівські хіпстери не знають: хто ж такі The Walker Brothers чи JJ Cale.
Танго "Квітів Санта-Барбари" майже схоже на нещодавнє віднайдення сальсової пристрасті у фільмі Cuban Fury, на пост-травматичне віднайдення Серця, того нестримного El Corazon.
Але у Майкла – це танго, а не сальса і тому щасливого кінця тут трошки не буде.
"Квіти Санта-Барбари" – це несанкціоноване продовження останніх книг Наталки Сняданко та Софії Андрухович, бо якщо у них ще лише буяє передчуття локального апокаліпсису, то у Майкла – це вже готова постапокаліптика з мінімальною кількістю персонажів (з потойбічного боку більше схожа на чийсь жорстокий стьоб).