Розмова з художником, лауреатом Національної премії України імені Тараса Шевченка Любомиром Медвідем.
Варіанти розмовляють з художником, заслуженим діячем мистецтв України, народним художником України, академіком національної академії мистецтв України та лауреатом Національної премії України імені Тараса Шевченка Любомиром Медвідем.
22 червня у Львівському палаці мистецтв відбулося відкриття спільного проєкту "Ad hominem" художника Любомира Медвідя та скульптора Василя Ярича. Виставка була приурочена до 80-ї річниці дня народження мистця Любомира Медвідя.
Про аспекти свого народження
Я народився в обставині Другої світової війни. 10 липня 1941 року у Варяжі поблизу Сокаля на сучасному кордоні. Річка Західний Буг стала кордоном між Совєтським Союзом та Третім Рейхом. Ми опинилися на окупованому німцями лівобережжі річки. Мені було три роки, коли наступали радянські війська. Вдома виникла проблема об'єднання сім'ї, оскільки мамина родина мешкала в Хороброві (Червоноградський район), і потрапила у фронтову смугу, що обстрілювалась ескадрою літаків.
Я разом з батьками мали необачність потрапити під обстріл коли переходили відкритою поверхнею пшеничного поля. Обстріл був такий інтенсивний, що мама мене повністю прикрила своїм тілом, і я малий лежав, однак мені було цікаво, чого коло мене і між пальцями мами так випорскує земля. На мене це справило несамовите враження. Зійшли ми з того поля без єдиної подряпини, а тато взяв з того поля відро у яке сім разів потрапили кулі. З нього зробили решето.
Доволі інтенсивно у пам'яті мені пригадується момент, коли відбувалася репатріація на старті переселенської акції "Вісла", яку влаштував польський соціалістичний уряд. Нам ніхто нічого не пояснював, завели у телятники, навантажили, і ніхто не знав, яке наше майбутнє та яка наша доля. Батько мав абсолютно всі підстави хвилюватись, тому що у Варяжі у нього був магазин, куди пізніше до нього прийшов представник німецької фірми Gaiser та й сказав, що магазин вони залишають робочим, але забирають собі та лишають його працювати продавцем в магазині кайзера. Це була підставою вважати його колаборантом.
У1946 році нас вивезли на Тернопільщину, у містечко Зборів, просто скинули на станції, очевидно, щоб використати вагони для якоїсь іншої мети. Залишили під голим небом, оскільки населення місцеве нам не вірило, часи були тоді тривожні. Батькові якось вдалося дістатися до Львова, знайти там своїх приятелів з торгівлі, і вони допомогли батькам придбати гарний цегловий будинок, більше дачного типу, ніж житлового. Так ми й оселилися у Рудно, а пізніше у Зимній Воді.
Я згадав ці два епізоди, оскільки, можливо, вони якимось чином відклалися у моїй підсвідомості, тому що пізніше я зайнявся пошуком розв'язання проблем важливих, мистецьких.
Про освіту
Вступаючи в Інститут декоративно-прикладного мистецтва (а вступив я за третім разом) у 1959 році, відразу потрапив у оточення своїх приятелів, цікавих у суспільному та мистецькому відношенні: Іван Марчук, Андрій Бокотей, Ласло Пушкаш (мій близький приятель, мадяр з Ужгорода). Дуже цікаві люди.
Ми відразу перестали гратися у дитячі забави, забавлятися мистецтвом, особливо з Пушкашем. Він був сином священника для греко-католиків, угорців в Україні. Ми провадили тривалі розмови. Здається, що це особливості повоєнного покоління, яке так чи інакше пережило ті обставини війни.
Бувають історії, коли випадково сходяться певні позиції багатьох людей і починають розвиватись певні обставини життєдіяльності. Усі наші розмови не пішли на марно. Ми займалися розв'язанням поважних проблем. Навчання безумовно вплинуло на мій розвиток, однак також були впливовими і діалоги, які провадилися підпільно, в обставині сам на сам у малих компаніях. Пізніше, у 65-х роках, з'явилося покоління, яке вирішило озватися, спершу в Києві, а згодом у Львові.
Про тему робіт "Евакуації" та прочитання притчі про блудного сина
У мене був цикл робіт “Периферія” (1962-1968). Тоді здавалося, що людина у Бога перебуває на периферії, як клітина у нас, і ми не можемо за всі прослідкувати. І це пояснювало всю дріб'язковість людського життя та пригноблювало мене страшенно. Під час однієї з дискусій з Ласло Пушкашем я таки був частково згоден з ним, а частково і сам дійшов до переконання, що у Господа не існує периферії – це є лише наше враження. Тому що в нього не існує "було" і "буде", а є тільки те, що "є" – тут і зараз. І тільки.
Я почав малювати серію робіт, яка має спільну назву "Евакуація" (1964-1968) – і це вічна подорож людини в ім'я певного життєвого успіху та досягнення. Богдан Горинь зауважив мій песимізм, і напередодні свого арешту подарував мені свою монографію, яку підписав словами "Любко, вір, а віра спасе тебе". Хоча якщо оцінювати нині ці речі, які підсумовували у Музеї модернізму, який нещодавно відкрив Богдан Мисюга, то я не визнаю, що моя творчість була песимістичною. І я пересвідчуюсь у тому, коли спостерігаю свої роботи у Музеї модернізму. Це не песимізм. Або ж той ясний песимізм, що заперечує та говорить людині, що вона є гідною та мусить постояти за себе в тому житті. До теми евакуації я повертався чимало разів.
Паралельно у мене сформувалася наприкінці 80-х років така мистецька смислова модель, яку інспірувало моє прочитання євангельської притчі про блудного сина. У мене цей блудний син робив потуги достойні, але це не той син, який повертається, а той, що наважується йти від отчого дому. Я радше наголошую на етапі його подорожі. Перший проєкт називався "Притчі блудного сина". У 1995 році він називався "Ремінісценції", у 2008-11 роках цей проєкт також публікувався, але був масштабнішим, де головною темою залишався блудний син. Нинішній проєкт "Ad Hominem" також тісно пов'язаний з моїми зважаннями сенсу притчі про блудного сина у нашому сьогоденні. Змінився він доволі суттєво, але формою, а не змістовно.
Я не є освіченим ні в богословському, ні у філософському розумінні цього слова, і не вважаю себе компетентним в науках. Я більше довіряю своїй інтуїції, ніж своєму розумуванню. Хоча я знаю в цьому науковому розумінні достатньо, щоби не допускати більших чи менших помилок. Може здатися, що питання про блудного сина немає у нашому суспільстві. Частково так воно і є. Ні на Заході, ні у нас, де все пройняте християнською етикою, взагалі християнством.
Наша віра не є глибокою, вона доволі поверхова. В нас час є тенденції розвитку віри, але все ж ставлення до цінностей християнства залишається поверховим, таке ж маємо й розуміння Всевишнього та Біблії. Через це і формується стільки прочитань, стільки багато сект чи навіть напрямків у християнській вірі. Може здатися, що це занедбане середовище. Але я не згідний з цим. Те, що людина не може ідентифікувати себе християнином, ще не означає, що вона ним не є. Людина є більшим християнином, ніж може їй здаватися. Через те ту євангельську притчу про блудного сина і не зауважують, хоча вони існують поміж нас.
Пошук свободи, щастя, любові – відхід блудного сина не можна описати одним словом. Це надія та розчарування водночас. Це є жадання і смирення водночас, тому що людина ніколи не робить однозначний вибір. В одиниці знаходиться увесь цифровий лад, і в цьому вся суть Господня. Бог – це увесь цей складний Всесвіт, який вміщається на кінчику голки. Господь – це сьогодення. Усе, що нам здається плинним, насправді постійне.
Про жвавість життя
Жвавість, попри всі трагічні обставини, що супроводжують нас і знаходяться попереду нас, через які ми відчуваємо загрозу та тривогу, зберігається у моєму житті. Тому, що я вірянин не поверховий. Я є радше вірянин у своєму Одкровенні. Богослів'я є достатньо цікавим у наш час для людини, яка хоче чогось пізнати. Цей проєкт є боротьбою за людину, мораль, порядність, за чесність. Мене не обходить епатаж, намагання як найголосніше крикнути, гонитва за комерційним. Мене турбує лише одне питання – Людина.
Тому я й назвав свій проєкт "Ad Hominem" (те, що стосується Людини). Все що є рецензією на мої твори насправді мене мало переконує. Важко сказати про те, про що говорити важко, але є люди, які це зробили. Є чимало доречних міркувань щодо того, що несе моя творчість, але переважна більшість слабо торкається мистецтва. Якби моя творчість допомогла комусь прийти до Одкровення, то я б став винятково щасливою людиною.
Про сакральне мистецтво
Я не зробив багато у сфері сакрального мистецтва. Найкращим моїм твором є церква у селі Суховоля Городоцького району за 16 км від Львова. Туди варто приїхати. Її збудував Василь Нагірний. Правив там священником мій великий приятель Ростислав Гандяк, який і запросив мене туди. Зараз її відновили й вона постала у своїй первісній красі. Мене тішить, що там є доцентричне оформлення храму, а не відцентричне чи просто малювання як заманеться.
Ще моєю роботою є церква Івана Хрестителя в Оттаві, також частково я малював у соборі святого Юра у Львові (вважаю себе парафіянином цього собору). Мені було приємно звершувати роботи та спостерігати за тим, як люди реагують на мої твори. Коли малював в Оттаві ікону, то українка у третьому поколінні, яка вже не знала нашої мови, сиділа і плакала, оскільки не могла сказати мені дякую за те, що могла молитися перед іконою Івана Хрестителя.
Про УГКЦ у радянський період
Я знав одну особу, яка була активним учасником Львівського псевдособору у 1946 році. Це була добра людина. Істинний християнин, який дбав про свою паству. Коли ж я дізнався, що він був учасником псевдособору, то я хотів запитати у нього про те, як же так могло трапитися, але так і я не наважився. А згодом його не стало. Він був християнином, громадянином своєї нації.
Я часто питав себе про те, як же вони так могли. Я здогадувавсь, що він би міг мені відповісти. Але ця обставина мала дуже багато складових, зокрема, у Гавриїла Костельника. Факторів було чимало, зокрема, як варіант заборонити, щоб зберегти: винести в підпілля. Розважання над цим є достатньо широкими. Навіть зараз ця подія тяжіє над нами, оскільки не є до кінця розв'язаною. Це камінь, яким ми носимо у собі.
Часом Українську Греко-Католицьку Церкву вважають перешкодою до повноцінного об'єднання України. Чимало різних політичних сил не знають, що робити з греко-католиками, хоча УГКЦ навпаки показала чудовий зразок об'єднання, екуменізму, а тому продовжує бути вагомим чинником в розвитку української державності. Отримання Томосу стало важливим явищем на шляху до екуменізму Церков, а моя позиція залишатися греко-католиком дозволяє мені користуватись благами Східної та Західної Церкви.
Про українську ментальність
Тенденція до рабства розвивається швидко. Я можу цінувати український народ за гумор, і за нього ж можу сваритися з ним. Наш народ схожий на блазня, який балансує на тятиві. Мене не раз дивує, як працьовитий, ініціативний народ може так нерозумно себе поводити. Не дбати про завтра, свій вибір і майбутнє дітей. Як можна легковажити речами, якими насправді не можна? Мене це дивує. І навіть не з причини останніх виборів, тому що це достатньо давнє явище. Хронічне.
Я сказав би, що в побуті українців існує така річ, як відокремленість: відокремленість як громадянина, як християнина, як господаря тощо. Життєві потреби та його віра стоять окремо одне від одного. Він не об'єднує своє існування в єдине. Треба вчитися бути не поверховим. Переконаний, що віра є важливою частиною державотворчого процесу. Я радію, коли бачу те, як молода людина насичує свою молитву щирістю. Можливо, молоді українці не є обізнаними теологічно, але їхня молитва є притомною. Уся космогонія не забороняє їм бачити Бога у нашому сучасному світі. Молитва завжди є космічним явищем. З часом я бачу все більше молоді в Церкві.
Про кітч у мистецтві
Якщо картина чи портрет у своїх фізичних якостях не є тим квантовим та всебічним, то не означає, що так є насправді. У доброму портреті заховано чимало змісту, який можна прочитати.
Деякі митці кажуть, що мають право додавати кітч, але якщо людина з усвідомленням моралі намагається експериментувати, то вона може працювати над інтерпретацією того чи іншого образу. Якщо ти заледве зайнявся прочитанням якогось автора, того ж Шевченка, на базі творів зі шкільної програми, то ти нічого не відчитаєш. Якщо ти не маєш якогось уявлення про те, що відбувається зі Шевченком у наш час, то це мене просто вражає.
Я не люблю жарти щодо високого. Якщо хочеш жартувати, то для цього є колеги. Це несмачно. Я знаю про ревізії прочитання Шевченка. Вони говорять лише про те, що моська даремно гавкає на слона.
Мені прикро, що мої успіхи вельми скромні. Якби було щось декоративне, веселе, багатоколірне, те, що нагадує шоу, то на моїх виставках були б табуни. А тут все-таки треба постояти та подумати. А нашій людині потрібне все готове. Стадіон, де 22 хлопці бігають у м'яч. Я також люблю футбол, але не є фанатом.
Наше суспільство є фанатом шоу, але не є фанатом Церкви, високого мистецтва чи мистецтва взагалі. Те, що ми називаємо мистецтвом, переважно є суцільним шоу. Така обставина нашого існування: шоу-політики, шоу-секс, шоу-мораль, шоу-суспільна відповідальність. А це є загрозою для суспільства та державності.
фото: Фб Любомира Медвідя
