Сексуальний та революційний Львів. Ці дві іпостасі є невід'ємною кармою його багатогранності.
Ці продовження першої історії львівських автографів часто і густо виплескуються на його вулиці, де переплітаючись двома кольорами, залишаються на його стінах магічними повідомленнями про виконаний обов'язок перед Батьківщиною, матьківщиною, родиною та майбутніми поколіннями.
Львів – місто парадоксів. Тому на його стінах та будинках існує стільки задокументованих свідчень, здавалось б, остаточно протилежних за остаточною метою фрикцій та фракцій.
Сексуальна революція у Львові десь не за горами, а точніше – у Карпатах, а революційний секс (чи принаймні голосові натяки на нього), то вже багаторічна складова більшості львівських мітингів, пікетів та протестів.
Містерійна інтимність настінних написів та переписок Львова відома лише посвяченим, однак існують на його вулицях і абсолютно нейтральні сюжети рекомендовані для перегляду навіть діткам.
Саме такий милий котик майже першим зустрічає своїх рідних львів'ян після мандрівок далекими закордонами та кухонними макогонами.
Львів ще не раз місто парадоксів, бо тільки тут поруч зі слідами місцевих скінів можуть спокійно розташовуватись ось такі поетичні метафори та інші парадокси людського життя.
Фантомні болі Львова можуть зникати і знову з'являтись. Тому у такому відвічному острівці свободи та нестабільності обов'язково має бути якийсь якір, який заспокоюватиме та втішатиме, а саме – кабінет приватного психіатра.
Там, де його навіть на мить не має, можуть з'являтись ось такі есемески, що відомі своїм повідомленням лише адресату та адресанту.
Там, де приватний психіатр знову на коні, будуть з'являтись ось такі маячки оптимізму у бурхливому морі побутового життя.
Географія міста також має свою специфіку. Чим далі на південь, тим більша можливість зустріти на вулицях міста ось такого волохатого монстра невідомої науці фізіології.
Десь там на півдні можна зустрітись і з таким протиставленням парадигм західного та східного світів.
Схід Львова більше згадує про своїх східних сусідів. Тут можуть малюватись неустанні згадки про вічноживого Віктора Цоя.
Там ніхто не хоче змін, а лише одних перерв, того спокійного забуття у далеких 90-х.
Саме там можливе оте стратегічне роздвоєння, де однією інтерпретацією настінності може бути еверластна ода ганджубасу, а іншою – кайф від дриблінгу Жекі Коноплянки, чи як його назвав інтерівський коментатор під час харківського матчу Україна – Польща – Конопляночки.
Остаточним знаком того північного роздвоєння, його анамнезом та діагнозом знову буде вже відоме слово – психіатрія.
У напрямку західних півднів переважатимуть сценки з сімейного життя, де можливі ось такі неканонічні іконки вічної любові.
Іконки з використанням закоханих дельфінчиків – це так мило, що навіть забуто про обов'язковий атрибут майже усіх амурних послань у Львові – точної дати любовного подвигу.
Саме такою ейфорійною забудьковістю закоханих пар збентежені настінні ченці, які так вимолюють усім їм многая літа.
Многая літа усій цій закоханій заплутаності та сексуальній переплетеності, де завжди можливі девіаційні кола.
Поміж такої навколишньої неврівноваженості має бути щось стійке, незмінне, наріжне та вічне. Таким тупим предметом може бути безсмертне гасло "Грубий – лох".
Або такий чіткий пацанячий пруф.
Але Львів знову місто парадоксів, мінливості та параболічності. Місто словесної нестійкості та діяльної бездіяльності. Місто телефонних сексів та віртуальних кексів.
Місто геометричних прогресій у переписуваних чи дописуваних знаках вуличних сексів.
Лише у Львові амурні сердечка (з обов'язковою датою любовного подвигу – 08.09.11) можуть апелювати у своїй гранатній та лимонковій графічності до альбому "American idiot" (2004) поп-панків Green Day. Так місцеві філософи долучають до тієї світової думки, що любов – це бульвар розбитих мрій, де початок – це завжди кінець.
Саме там неверморні круки сповіщають наближення занепаду у славному місті Лева.
Бо хто б міг подумати ще рік тому, що на вулицях толерантного Львова пашітимуть такі ліві заклики.
Чи такі дитячі пубертати після відомих, але таких невідомих висновків FARE.
Хоча, можливо, що такими настінними неонацизмами конвульсять убогі малятка з колишнього "Автономного опору" і теперішнього "Захисту праці", які втратили у світлій постаті Юри Михальчишина не лише тата, але й маму.
Далі точно ще буде.