Макс Мартин: Дивно перетворитися з читача Ремарка на героя Ремарка

Розмова з працівником Львівського музею історії релігії та патрульним Прикордонної служби України Максимом Мартином.

Ти ще лишаєшся працівником Львівського музею історії релігії?

Так. Власне, офіційно я йшов через військкомат, і тому за мною зберігають місце. Все згідно зі законом. Так що зараз я патрульний прикордонної служби та факультативно – працівник музею, ось такий парадокс.

А чому прикордонної служби?

У нас досить давно вже немає прикордонних військ, і це правильно називається Державна Прикордонна служба України. А я ж не вибирав куди мені йти. Прийшов у військкомат, написав заяву та попросив дозвіл пройти комісію.Повістка мені не приходила, оскільки у мене колись були проблеми зі здоров'ям. Я ж комісований після університету, обмежено придатний, так це називається.

Отож, написав заяву до воєнкома, пройшов комісію, і тільки вийшов з обхідним листом, як мене моментально мобілізували. Якраз набирали у прикордонну службу, у Мостиський загін. А там учебка, де й формувалася особлива бойова комендатура з людей, які насамперед мали їхати на Схід. У кінці вересня нас вишикували та сказали, що ми їдемо, сказали чесно, що на півроку. Ми спочатку не повірили, тому що чули, що ротація має бути 45 днів, а от бачиш – півроку й минуло.

Чого вас вчили в учебці?

Нам факультативно розповідали про прикордонну службу. Готували до охорони блокпостів. Був курс з тактики сучасного піхотного бою, курс про блокпости, вчили стріляти та кидати гранати.

З формою проблем не було жодних?

Видали все. Тут не має чого говорити. Звичайно, що про якість нашої форми багато чого сказано, але вона була. Була форма, були берці. Видали бронежилети, нормальні каски, окуляри протиосколочні. Всі, хто мав можливість, згодом собі докупили зручніші берці та запасний комплект форми, оскільки без цього ніяк. Навіть в учебці без неї важко, а там тим більше.

Скільки Ти був в учебці?

Трохи більше місяця. Далі ми поїхали під Маріуполь, і остаточно нас змінили 9 березня.

Ти увесь той час був під Маріуполем?

Так. Хоча, звичайно, нам дали десять днів відпустки за 2014 рік, і мені пощастило, що їх я тримав на Різдвяні свята.

Як працівник музею адаптувався до війни?

Сектор М – це не Дебальцево і не донецький аеропорт. Це відносно спокійніше місце. З лютого розпочались бої на Широкино, з'явилася своя гаряча точка, а до того була Талаківка, де те ж бували перестрілки та часті обстріли.

Психологічно важко в армії тому, що я не служив, і той перший місяць учебки було надзвичайно важко. Можливо, що тим, що блокпост – це замкнутий світ, мікрокосмос такий. Між собою до армії не зналися, всі різні, а їм там жити разом 5-6 місяців. Абсолютно замкнений колектив. Хтось захворів, когось забрали на інший блокпост, але переважно, вісім з десяти, як заїхали на блокпост 8 жовтня, так й виїхали у березні. Оце справді важко.

І хто всі ці люди?

Звичайні люди. Мобілізовані.

Ви охороняєте блокпост?

На тій ділянці прямого вогневого контакту з бойовиками не було. Було декілька випадків у лютому, коли невідомі підходили групами до блокпоста. Їх засікали у нічник, відкривали вогонь у їхній бік, і вони втікали. Якщо ті чуваки були сепаратистами, то я бачив сепаратиста на відстані 400 метрів в нічник. Місцевим там о другій годині ночі точно немає чого ходити.

Хто там воює, я можу уявляти лише з пабліків у соціальних мережах. На блокпості немає заборони вимикати мобільник, оскільки це нерозумно. Блокпост нікуди не рухається, про нього усі знають.

Я подивився, і мені здається, що там зібрали всіх скінів з великих міст європейської частини Росії. Хто тепер буде розповідати про страшних українських фашистів, якщо на тому боці зібралися всі праві Росії? І такі ще крайні праві, які ще вчора у Москві таджиків різали.

Періодично тут згадують про втрачене покоління та інші синдроми. Ти відчуваєш якісь зміни після перебування чи щось взагалі змінюється? Ти був готовий до війни?

Я над цим сміявся, казав, що дуже дивно перетворитися з читача Ремарка на героя Ремарка. А те, що там відбувається є дикою сумішшю Ремарка та Кустуріци. Не знаю, чи я був готовий. Думаю, що був, тому що абсолютно без усяких важких психологічних проблем там усе це все пережив. Перші декілька днів після повернення мене смикало у Львові, але якихось проблем немає, а за інших не хочеться говорити.

Ремарк, Кустуріца. А Кустуріци що? Абсурд увесь цей?

Абсурд, і ти знаєш, що у нас все ж нарід більше схожий на балканців, ніж на німців за темпераментом.

На ЗСУ дуже часто нарікають, що командири десь у тилу сидять та бухають, що молодих пацанів посилають на передок, а контрактники сидять в тилу.

Зі ЗСУ ми контактували безпосередньо лише з артилеристами, і у них я такого не помітив. У нас такого не було точно. На блокпості командир живе в одному бліндажі з тобою та їсть з одного столу.

Наші їздили на 12 блокпост у Гнутово на першу лінію, де реально небезпечно, де часто обстрілюють. Я там був лише раз, оскільки з нашого блокпоста туди не забирали, і там ризикують всі однаково. Не було такого, що офіцери якось так їздили, а солдати – геть інше.

Тобто з ними, навіть з полоненими ти навіть не зустрічався?

Бувало, але це не люди, які тримали у руках зброю. Вони коригували мінометний вогонь.

Це якісь місцеві були?

Так. Їх затримували наші секрети, приводили. Я на них подивися, послухав, що вони розповідають, і це якесь таке.

Яке?

Зазвичай людина колеться, каже, що так і так, грошей платили стільки то. Часом (я того не бачив, мені розповідали) декотрі починали поводити себе хамовито: "А що ми такого зробили?", "а у нас що, воєнний стан?" тощо та вже кололись десь у СБУ. Я навіть не цікавився, куди їх відправляють.

Тобто у вас жодних бардаків не має? Все спокійно та нормально?

У нас за весь той час якихось таких інцидентів справді не було. Були непорозуміння.

А що з обстрілами?

Ховаєшся в бліндаж.

Вас з Градів обстрілювали?

Гради та міномети. Мінометами останніми часом перестали, тому що Азов трохи відсунув лінію зіткнення, і нас, певне, просто перестали діставати. Зате дістають тепер зі Широкіно. Все одно страшно, коли гупає поряд, коли за сто метрів, то ти вже сильно це відчуваєш. Бліндаж починає вібрувати, щось сиплеться, і це все перестає бути веселим.

Певний час, коли почали обстрілювати наш район, то у нас не особливо попадали. Та завжди є напруга, оскільки знали з якого району йдуть обстріли. Ввечері стоїш, дивишся постійно у той район, щоб засікти вихід Градів та маєш 6-8 секунд, щоб змахатися.

Була смішна ситуація, коли ми стояли на пості зі ще один солдатом та практично одночасно засікли вихід Градів й почали кричати, щоб оповістити весь персонал блокпоста. А третій зі зміни дивиться й каже: "Та які це Гради? Це зенітка по безпілотнику валить". А потім так: "Ой, нє, Град" – затупив так на секунду.

Ти постійно перебуваєш на блокпості?

Постійно, але це ж не в'язниця. Завжди є можливість попросити, якщо вже тебе реально, психологічно напрягає, щоб тебе перевели на базу, де зовсім інший розпорядок життя.

І як сприймали такі прохання?

Буває. Не може ця людина там перебувати та служити. І що? Може відносини не склалися з колективом.

Тобто це сприймали нормально?

Таких випадків було мало. Здається, що лише одна людина відпросилася. У нас просто непоганий колектив на блокпості підібрався, і тому, плюс-мінус, намагалися один одного не діставати.А взагалі там гарно. Взимку та восени там пейзажі тоскні, але за гарної погоди видно достатньо далеко, і на обрії – вітряки (вітроелектростанції Єфремовські). Один мій колега, який любить комп'ютерні ігри, а я у свій час також пошпіляв, якось сказав мені, що щось це йому нагадує. Ага – кажу – перший S.T.A.L.K.E.R.

Дощик часто дрібний та такий степовий пейзажик з елементами індастріалу. Тепер мені всі ці вітряки нагадують Дюну (була така стара іграшка), де треба було ставити вітроелектростанції, оскільки це була частина стратегії.

Це, напевне, ще більше посилює ефект якогось сюру?

У нас завжди була можливість раз на декілька тижнів виїхати в Маріуполь (раз в тиждень нас возили помитися). Ми бачили, що 10-15 кілометрів, і люди живуть абсолютно своїм життям, немає війни, навіть людей у формі.

І як місцеві на вас реагували?

Вперше я з ними перетнувся, коли ми в Маріуполі вирішили купити шаурми. Стали в чергу, де й почали з ними спілкуватися, і зі мною вони розмовляли якось досить дружньо.

Ти українською розмовляв?

Я там часом переходив на російську, а часом – ні. Там всі ці мовні проблеми здаються дещо дивними.

Може вони не розуміють?

Всі там все розуміють, але відверто ворожого ставлення до українських солдатів я бачив лише поодинокі випадки. Так от, пішов я зі своєю шаурмою до машини, де залишився мій колега чекати на своє замовлення, а він мені й каже, що тут один місцевий підійшов та почав зігу кидати. Я йому й кажу, що так, усе правильно, ти ж фашистська хунта.

Ви з автоматами ходили за шаурмою?

Це неособливо вітається і ми намагалися в місті бути без. Зброю, якщо й брали, то лишали в машині під охороною.

А що з обстрілом 24 січня?

Того ранку вже мало хто спав. Спочатку обстрілювали наші блокпости передньої лінії. Ввалили пакет Градів між нашим блокпостом та передньою лінією. Просто в поле викинули ракети й всі вже якось розслабилися.

А я для чогось пішов у посадку, і тут чую – летить. Багато летить. Конкретно багато. Я стрибаю в окопчик в посадочці, і чую, як пройшли над головою. Між нами й тим мікрорайоном – чисте поле, далеченько, але все видно добре. І це також сюр був, оскільки я до того не бачив картини обстрілів міст, хіба що в новинах про Сирію чи Грозний. А тут бачиш, як все це летить та розривається на мікрорайоні, і багато розривається. У першому залпі, як мінімум, били з трьох машин.

До речі, спочатку артилеристи випускають одну ракету для пристрілки, а вже потім випускають пачку, а тут чуваки викинули, мінімум, півтора мільйона доларів. Відразу почали бити пачками. І це було ще те видовище. А вбило те, що за декілька тижнів був шанс поспілкуватися з місцевими, тому що мене в госпіталь поклали на тиждень з бронхітом якось так неромантично.

А що там може бути романтичним? Поранення?

Якби мені там щось відірвало, то це б точно було неромантично. Так от, у госпіталі можна було порозмовляти з медсестрами та лікарями. І двадцять відсотків, це з тим, що свідків обстрілу море та звідки вони прилетіли також всі розуміють, тому що дурних там немає, тупо впевнені, що це били українці. Називають навіть село звідки били – Старий Крим, хоча це зі зовсім іншого боку. Але двадцять відсотків у цьому тупо, тупо переконані.

На той момент я ще думав, що ті, хто так говорить, просто є зомбованими і не бачать чогось, що є за межами їхньої реальності, а нині я навіть думаю, що велика частина з тих, хто росіян не бачить на Донбасі, хто впевнений, що всю осінь та зиму українці самі себе обстрілювали (містом активно ширилися ці чутки), що велика частина, хто таке говорить, не є наївними та зазомбованими. Вони чітко розуміють, що відбувається, і їм просто подобається те, що відбувається, а брехати вони вважають патріотичним обов'язком.

Подобається, що росіяни валять їхнє місто? А їм який від того кайф? Чи вони сподіваються, що ті підуть у наступ та захоплять Маріуполь?

Там є такі очікування. Вперше про те, що росіяни будуть атакувати, і – всьо пропало, я почув другого чи третього жовтня. Раз у місяць усіх там починають кошмарити та всі починають виїжджати, тому що місто досить нервово реагує на такі штуки.

А та хвиля, що маріупольці почали окопи копати, армії допомагати?

Окопів я не бачив, хоча нам сильно допомогли матеріалами та технікою під час будівництва блокпоста. Але місті є великий відсоток людей, які активно підтримують армію. Без волонтерів (маріупольських та з інших регіонів), і таке, напевне, не я один кажу, було б надзвичайно важко.

Незабаром ти маєш їхати назад?

Так. Маю з'явитися у штаб загону, де й мені розкажуть, де я буду служити далі.

Це ще півроку?

Мене мобілізувати у серпні та демобілізують, відповідно, через рік у серпні.

Вони дотримуються того позавоєнного терміну служби?

У нас немає війни.

І що далі?

По-перше, зважаючи на те, що буде відбуватись далі, а по-друге – чи захочу я підписувати контракт. Зараз я обіймаю посаду контрактника, і тому, мені можуть запропонувати підписати контракт або не запропонувати.

Ти рядовий чи у Вас універі була кафедра?

Не було, і срочку я не служив. Відповідно, я рядовий, патрульний 3-ї категорії.

Які у Вас зарплати?

У прикордонників дещо нижчі, ніж в ЗСУ. До Нового року всім (а нам до виїзду з АТО), платили, наприклад, рядовому-патрульному (срочку не служив, нагород не має, личок не має) – понад 1600 гривень. А далі все залежить від звання чи посади, наприклад, кулеметник (навіть рядовий) отримує вже дещо більше. Зараз трохи підняли (підкинули декілька сотень гривень), щоб підтягнути прикордонників до ЗСУ, тому що інакше зовсім незрозуміло, чому такий розрив.

І чому?

Тому, що різні відомства. Там поруч воюють: ЗСУ, прикордонники, батальйони МВС та ще Правий сектор, який взагалі нікому не підпорядковується. Краса, правда?

Зараз вже почали активно пресувати добровольчі батальйони та натякати на те, що вони мають перейти під чиєсь підпорядкування (того ж МВС).

Наскільки я спілкувався з хлопцями з Правого сектору, то у них однозначне несприйняття ідеї йти під МВС, тому що менти нас грубо пресували в Києві. Це такий постмайданний синдром, і це реальність. Хоча, з іншого боку, Азов (структура МВС) там нормально себе почуває.

Чим займаєтеся у вільний час?

Там реально за півроку можна здуріти. Найбільшою проблемою було психологічно витримати на одному місці в обмеженому колективі. У порівнянні з цим, те, що раз у два місяці можуть обстріляти – то це нормально. Хтось спортом займається. Хтось у шахи грає. Чуваки розмалювали шахову дошку, пепсі-кола (кришечки) була за білих, кока-кола – за чорних.

Хтось сидить в інтернеті, тому що десь на третій-четвертий місяць, а на це йде ціла зарплата зі всіма добавками та бойовими, хлопці покупляли собі планшети. З одного боку це видається марнотратством, а з іншого – це просто, щоб не вмерти від нудоти. У мене півроку була стара Нокія з маленьким екранчиком, і я навіть нею примудрявся лазити новинними сайтами та заходити у фейсбук. Допомогли волонтери, які привозили книги. Я нового Жадана там прочитав.

Луганський щоденник?

З Жаданом така штука сталася, що я з собою взяв "Ворошиловград" покетбуком, і дорогою, звичайно, що прочитав. Жадан мені завжди подобався, а "Ворошиловград" я читав до того. Приїхав, і під час розвантаження я його десь й провтикав, а може його хтось у мене і потягнув.

Вже заїхав на блокпост, десь за декілька днів їдемо за продуктами на базу, а там знайомий підходить й каже, що знайшов мою книжку. Її який урод повісив у туалеті на папір, і половину вже використали. Аааа, і це така метафора про Ворошиловград-Луганськ.

У мене в армії був епічніший варіант (особливо під час туманів), оскільки в сортирі, на краю гори, висів на іржавому цвяшку поюзаний Новий Заповіт.

Нормально. А потім десь за місяць нам прийшла перша волонтерська посилка, де були книги, і де була жаданова "Месапотамія" (плюс ще вірші зі збірки "Вогнепальні та ножові"). Ти собі не уявляєш, як мені ця книга пішла. I have been кайф. Мене вчора знайома одна запитала, як мені після такого дауншифтінгу в армії. Я навіть не знав, що їй відповісти, бо якщо до тих, хто іде служити в армію (силові структури) будуть ставитися як до дауншифтерів, то нам капєц.

У Львові свої нюанси. Півміста сидить й чекає, що пацани прийдуть з фронту і дадуть просратися всім баригам. Але є й різанина мачете на Сахарова та Правий сектор, який каже, що це їхній боєць, але він контужений, руки відірвані бачив. Одного боку всі – герої, герої, герої, але з іншого – страх повернення неконтрольованих та контужених героїв, якими ніхто не займається. Тобі, наприклад, не стрьомно, що тут кафе працюють, а народ гульбанить цілодобово?

Декілька перших днів мене це нервувало. Навіть не нервувало, тому що я просто ходив та не міг зрозуміти на якому я світі. Але щоб так гостро, як це, зазвичай, описують – то ні. У нас була можливість їздити в Маріуполь, і там, якщо не чути обстрілів, абсолютно мирне місто, кафешки працюють та дискотеки гуляють.

Ти здогадуєшся, що війна та фронт поруч лише тоді, коли під місто починають гатити з гармат чи мінометів. Вибухи чути далеко, оскільки там степ і звуку не має де затриматися. Так ти розумієш, що це не просто місто, це – Марік.

Навіть моя дружина на другий місяць мого перебування в АТО дзвонила й казала, що йшла містом, де купа народу та туристів, де відкриті кафе та сидять люди, а вона себе ловить на бажанні підійти до них й запитати скільки років та чому не в армії. Розумом всі розуміють, що в армії не можуть бути всі, що у нас немає тотальної мобілізації.

Місцеві ЗМІ ще, звичайно, на тому так патріотично піаряться, що ось там хлопці поранені в госпіталі, а ось тут – дискотеки. Хоча найбільше, схоже, що атовців дістає те дурнувате запитання "А ви вбивали людей?"

Мене дивують деякі журналісти, які пишуть про АТО. Коли обстрілювали наші блокпости та села під Маріуполем, то ніхто з журналістів, які постили новини (я не буду називати ті великі новинні сайти) далі, ніж за центр Маріуполя не вибиралися. Називали зовсім не ті села. Чуваки, коли ви пишете про війну, то майте совість, хоча б якоїсь точності дотримуйтеся.

Це просто дивна ситуація, бо коли дивишся відео, то з того боку журналісти хіба що на шию бойовикам не вилазять, а з нашими нікого немає.

І це відчувається. У нас пішли зіткнення, обстріли, і помітно, що про них пише людина, яка тут не була й взагалі не бачить, як це та що відбувається. І це руки опускаються, чуваки, нафіга, ви взагалі пишете про АТО, якщо вас тут немає.Пишуть з десятих рук, хоча, можливо, вони десь у штаб сектору дзвонять, але в штабі, принаймні, знають кого обстрілюють. А те, що роздуваються ідіотські теми, то це тяжко, це важко, але що з тим зробиш?

фото: osbm.in.ua та з архіву Макса Мартина