Візуальна істерика в учнівській спробі одним махом надолужити всю історію світового горора десь у Карпатах.
Нудну стрічку режисера Сергія Альошечкіна губить нестримний потяг до всього водночас з елементами соціального маніфесту.
Пекельний довгобуд Альошечкіна свого часу отримав 19 мільйонів від Держкіно. Його почали фільмувати у 2017 році на Франківщині та сподівались випустити на українські екрани у 2018. У 2024 році від фільму лишились лише ріжки та ніжки.
За цим фільмом сунеться якийсь химерний шлейф всілякого непорозуміння зі слоганом "Такого ви точно не бачили". Це, звісно, брехня. Український глядач вже бачив чимало подібного мотлоху.
Продюсер (2019), Побачення у Вегасі (2020), будь-яка квартальна недокомедія (хоча б Велика прогулянка 2023 року), Кохання без контракту (2023), Еґреґор (2023), та ж Конотопська відьма (2024), а особливо франківська стрічка Патерн (2022). Тут відразу офіційно варто зазначити, що попри всі свої успіхи Морена ніяк ще не може зазіхнути на статус найгіршої стрічки українського кіно, яким вже другий рік може похизуватися Патерн.
Морену ще чомусь презентують словосполученням комедійний треш-горор, хоча це їй допоможе, як мертвому кадило. Якоїсь особливої комедійности там взагалі нема ні свідомо, ані мимоволі. Якусь комедійну іскру у Морені можна зауважити хіба під час першого сексу у батьківській хаті (як нерозривність Ероса з Танатосом) та під час поліційного рейду на відьомський шабаш. Ще залюбленого у головну героїню друга дитинства чомусь озвучують голосом Дуфеншмірца, хоча значно жвавіший ефект від цього процесу якось був під час озвучування поганця у бондіані The World Is Not Enough (1999).
Якогось особливого акценту на трешевій естетиці тут також нема. Є лише старанне бажання одним махом надолужити всю історію світового горора десь у Карпатах (а де ще?) з нестримним потягом до всього водночас. Все це піонерське бажання режисера губить концентрований примітив діалогів, інтонацій, акторської гри та всього іншого підряд.
Режисер Альошечкін, схоже, десь наче трохи вважає себе фанатом Роджера Кормана. Десь, фанатом всього пізнішого підряд разом з традиційним вампірським лесбійством. Щось тут відверто зайве (Чужий, Хижак, Блейд), а щось значно цікавіше, наприклад, перегуки з японськими горорами Jigoku (1960) Нобуо Накагави та Kuroneko (1968) Кенето Сіндо. Куди ж тут без Маріо Бава та його стрічки Operazione paura (1966). Куди ж тут без звиклої демонізації сексу та кобіт (Suspiria (1977) Даріо Ардженто).
На містку між двома світами варто таки згадати, що Альошечкін не настільки вже й піонер чого подібного в Україні. Віктор Івченко ще у Лісовій пісні 1961 року цитував Носферату (1921) Фрідріха Вільгельма Мурнау. У його стрічці Срібний тренер про пригоди українського, а згодом вже італійського тренера у радянському Львові та носфератівська тінь ставала метафорою капіталістичного пригноблення пролетарів.
Якщо ж забути про все попереднє та остаточно повернутися до італійського джалло, то можна відразу наголосити на тому, що Альошечкін десь трохи передивився собі стрічки Dellamorte Dellamore (1994) Мікеле Соаві та вирішив зробити щось подібне на карпатському ґрунті. Все, звісно, прекрасно та пізнавально, однак всі дівчачі перса гуртом у Морені ніколи не зрівняються з епохальними персами Анни Фалькі. Десь так потрібно бачити всю глобальну різницю між цими стрічками.
У всьому іншому вже якось можна пошукати і якихось прихованих підтекстів. Наприклад, візуальна істерика може натякати в патріархальній оптиці режисера на панування гламуру, цебто поверхневого мислення у рожевих окулярах невдячних нащадків, які забули вітцівські заповіти своїх пращурів та зреклись святої природи. Звідси й той мотив покарання безперервним дощем, тобто потопом.
Найлегше тут видобути за всіма тими жанровими нашаруваннями соціальну метафору про вседозволеність злочинної влади, яка ссе з людей кров, адже відьма Морена є дочкою голови сільської ради, а її хресний – головний поліціянт. З такою інформацією догори Україні вже потрібен фільм про Януковича-вампіра.
Тобто головні герої Морени постають зі зброєю в руках не супроти відьом та вампірів, а що той Зеленський у парламенті проти бариг та мажорів, які граються з людськими долями. Батько Морени там ще, схоже, якийсь маніяк з підземелля. Хіба те кріселко на горищі а-ля Emmanuelle (1974) – це не натяк на те, що він ще й розбещував власну дочку?
Якщо ж режисер Альошечкін вже так хоче трешу, то нехай на дозвіллі подумає про стрічку Uncle Sam (1996) Вільяма Лустіга. У тутешній варіації цього фільму мертвий атовець несподівано ставав би зомбі на донбаській землі та повертався до рідного Львова, де в образі Святого Миколая валив на зимові свята всіляку ліберальну нечисть, толерастів там усіляких та інших покручів.
Звісно, що у цьому патріотичному слешері після кривавої бані на вулицях Львова вижила лише б якась незаймана лесбійка з Львівської кінокомісії. Тут він вже б мав, де розмахнутися, хоча навряд колись щось подібне зможе потрапити на українські екрани. Може йому услід за Мелом Бруксом якось замахнутись на стрічку Всеукраїнська історія, частина перша?
фото: dzygamdb.com