Халтурний треш від бездарного сценариста трешового контенту на кшталт Сторожової застави та Мавки.
Примітивна маніпуляція загальною ненавистю до росіян та любов'ю до песиків, яка дрібно паразитує на піджанрі rape and revenge.
Псевдомістичний етнотреш запрошує у гості серіального режисера-дебютанта Андрія Колесника та сценариста всіляких жахливих покручів Ярослава Войцешека. Якось логічно відразу, що подібний дует може вродити лише щось мертвонароджене.
Усі сценарії Войцешека є дрібним паразитуванням примітивного постмодерніста на чомусь більшому. Усі його фільми традиційно розвалюються на дрібні частини, що ті франкенштейни, адже зроблені вони з мертвих частин.
Нічого від Тарантіно у ньому немає аж настільки, щоб хоча б мінімально оживити хоч якийсь шматочок його сценарію. Він банальний халтурник, який звично продукує щось на кшталт мазні деяких вуличних художників, де лише мінімально можна впізнати чийсь портрет.
Саме він є сценаристом такого відбірного непотребу як серіал Моя улюблена Страшко чи бомжуватого квазіфентезі Сторожова застава (2017). Саме він сценарист казкової Хохляндії Викрадена принцеса: Руслан і Людмила (2018) з портретом Пушкіна впритул.
Саме він сценарист безликого примітиву Захар Беркут (2019) та одного з найгірших фільмів в історії українського кіно Поліна і таємниця кіностудії (2019). Стерильна спортивна драма Пульс (2020) його рук справа. Українофобний треш про магічну пердикаку Мавка. Лісова пісня (2022) з фінальною цитатою з російського мультфільму Три богатирі та Шамаханська цариця також його.
Після такого переліку нікого вже, певне, не здивує, що стрічка Конотопська відьма стає типовим для квартальних неуків бездарним паразитуванням на класиці (див. Велика прогулянка) та, зокрема, на актуальному нині піджанрі rape and revenge. За примітивною маніпуляцією на ненависті до росіян цьому фільму нічого більше сказати та показати. Вже на перших секундах можна відразу зрозуміти все про цю фальшиву стрічку з її пафосними повідомленнями та примітивним патріотичним гумором від людини з такою кількістю російських алюзій за спиною.
Цього разу Войцешек вирішив побавитися у Перспективну дівчину (2020) Еміралд Фіннелл з відьмацьким ефектом через призму серіалів The Boys та Stranger Things. Усе це, напевне, й було якимось осяйним міксом у його голові.
У реальності ж глядач має справу з дешевою серіальною оптикою режисера Колесника, примітивними діалогами, фанерними спецефектами, комп'ютерною графікою на рівні шароварного трешу Пекельна хоругва, або Різдво Козацьке (2019), хапливою акторською грою та жахливим саундтреком з пафосними пісеньками Злати Огнєвіч чи Христини Соловій. Приїзд ЗСУ на позиції росіян у фіналі відверто нагадує якусь забраковану кудись рекламу.
Багатьох у Перспективній дівчині дивують комедійні моменти на тлі трагічної історії про зґвалтування. Войцешек також хотів би побавитися на цій тонкій межі, але розуму для повноцінного балансу у нього завжди бракувало. Добре, що хоча б встиг там підгледіти початок на кухні, дим у лісі, песика та есемеску на весіллі. Він, схоже, так і не зрозумів для чого там стібуть деякі старі хіти та для чого там мама Стіфлера. Найпершіший Джеррі Адама Броді там стає містком до стрічки Jennifer's Body (2009) Карін Кусами, де саме його герой вбивав героїню Меган Фокс на тлі приколів про долю інді-музикантів.
Десь так Конотопська відьма навіть може породити внутрішньогоцеховий жарт про те, що нове українське кіно від квартальних сценаристів – це пекельний треш. Навіть якщо вони й продадуть свою душу Дияволу, то нічого з того путнього не буде. Тіло Дженніфер відкриває двері у класику rape and revenge – стрічку Day of the Woman (1978) та її рімейк I Spit on Your Grave (2010), де головну героїню, яка жорстоко мститься своїм ґвалтівникам, й звуть Дженніфер. З першої стрічки у сценарії Войцешека з'являється сокира у руках Каті, а з другої – твіст з російським аналом.
Тут ще варто пригадати свідому традиції у цьому піджанрі французьку стрічку Revenge (2017) Коралі Фаржа, де головна героїня також Дженніфер. Таку собі біблійну притчу про воскресіння навспак з пивним орлом на животі, яку Войцешек мусив би бачити. Також ще варто б було тут згадати південнокорейську стрічку Ballerina (2023) Лі Чон Хюн, де прокачана героїня жорстоко мстить за смерть своєї подруги одному секс-торговцю та всім іншим підряд.
В Україні конотопська відьма мала б зватися Жанною, але Войцешек вирішив щось трохи згадати про Квітку-Основ'яненка і тому нарік її Оленою. Якусь іншу прихильність до української традиції відьмацтва у кіно у нього важко помітити. У бароковому вертепику Голос трави (1992) Наталі Мотузко більше еротики з Ольгою Сумською, ніж у цій цнотливій порнографії Колесника. Що вже писати про Іллєнкову стрічку Лісова пісня. Мавка (1981) чи фільм Бориса Івченка Пропала грамота (1972).
До речі, Раїса Недашківська, яка грала чаклунку-наставницю у Голосі трави, свого часу прославилась роллю Мавки у фільмі Лісова пісня (1961) Бориса Івченка, де той вміло цитував Носферату (1921) Фрідріха Мурнау та All That Heaven Allows (1955) Дугласа Сірка. Його рівень гри зі стилізацією та підстекстами Войцешеку навіть не світить.
Поза цією традицією у світовому та українському кіно патріотичний переслідувач Колесника та Войцешека може підписатися на примітивне визбируванням цитат та натяків. Відьма з Блер (1999). Нова Суспірія (2018) Луки Гуаданьїно. Відьма (2015) Роберта Еґґерса. Десь своїм трешем Войцешек навіть вирішив замахнутися на жорстоку радянську класику Йди та дивись (1985) Елема Климова.
Абстрактна умовність відьмацького побуту десь трохи нагадує японські фільми 60-х. Наприклад, містичний горор Kuroneko (1968) Кенето Сіндо, він же Чорні кішки в бамбукових чагарниках, який є одним з предтеч фільмів rape and revenge. У ньому привиди жінки та її невістки, яких зґвалтували та вбили самураї, виходять на стежку помсти іншим самураям в одному далекому лісі. Проте й там, на відміну від стрічки Колесника, трохи стібуть казкові наративи та героїчну міфологію. Еротичне аж пашить поезією, а камера наче одна зі заблуканих душ.
Разом з американським фільмом Cat People (1942) та радянськими стрічками на українському матеріалі Травнева ніч, або Утоплена (1952), Лісова пісня (1961) та Вій (1967) вони утворюють цікавий віночок взаємних перегуків.
У Войцешека розуму вистарчає лише на те, щоб абияк склепати все до купи. Те, що все розвалюється на ходу, нікого з авторів-халтурників ніяк не хвилює. Головне зробити Дзьоня (Іван Шаран) з тупого серіалу Останній москаль російським маніяком.
Головне, щоб фраза "атставіть сатаністов" натякала на кавеенівський шматок "атставіть путіна" зі "Соціальної рок-опери" тюменської команди Союз. Головне – засадити цей бездарний треш у фіналі цнотливою квіточкою сентиментального кітчу. Квартальні сценаристи народилися для трешу та кітчу. Ними вони й закінчать.
фото: dzygamdb.com